Історія забобонів на прикладі США. Причини виникнення (129566)

Посмотреть архив целиком











Історія забобонів на прикладі США. Причини виникнення



Деякі соціальні психологи віддають перевагу теоріям, соціологічним по своїй природі, тобто шукають пояснення досліджуваних феноменів у концепціях групової традиції, соціальної структури, демографічних характеристик. Інші соціальні психологи схильні шукати причини на мікрорівні - в установках, звичках, особистих думках. Це виразна теоретична розбіжність особливо яскраво проявляється в тих випадках, коли мова йде про групові конфлікти й забобони.

Ні індивідуальна, ні групова модель не будуть повними без обліку умов і природи індивідуальної конформності стосовно соціальних норм.

Без сумніву, 1943 рік в історії США назавжди залишиться роком, коли соціальна психологія зштовхнулася із проблемою етнічних конфліктів і забобонів. Цього року чотири найбільших міста Сполучених Штатів - і серед них Філадельфія - пережили жахаючі расові погроми.

У цей час зусилля соціальних психологів були спрямовані на проведення досліджень і розробку теорій, що дозволяють розкрити причини групових конфліктів, причому основний упор робився на вивчення особистості як фактора етнічних забобонів.

Але в наші дні деякі представники соціальних наук заявляють, що психологи витратили свій час зрячи; мова йде навіть про те, що подібні спроби приносять шкоду, оскільки, наголошуючи на особистості, вони ігнорують щиру динаміку расових і етнічних відносин. Ці критики затверджують, що групові конфлікти - це феномен, якому можна зрозуміти тільки з погляду теорії груп і врегулювати тільки за допомогою роботи із цими групами в цілому. Говорячи про настільки масштабні сили, не слід приймати в розрахунок особистість окремої людини. Коли всі люди, фанатично віддані расовій ідеї або рівності й справедливість, підуть у небуття, сили, що спричиняють поширення расового фанатизму або ідей рівності й братерства, будуть продовжувати своє існування.



Аргумент на користь соціологічного підходу


Америка стоїть перед трьома етнічними проблемами, що вимагають рішення: конфлікт білої людини з корінними жителями, тобто з індіанцями; конфлікт із нащадками негритянських рабів; і конфлікт між корінними американцями й новими іммігрантами (ірландцями, італійцями, євреями, мексиканцями, пуерторіканцями й іншими). Кожна із проблем унікальна, своєї історії, що супроводжують економічним труднощам, юридичному статусу, причинам розбіжностей і безпосередніх поведінкових проявів. Роль, що грає кожна конкретна особистість у цій системі соціальних взаємодій, непомітна. І від психологів, що визначають установки, що записують суспільну думку або навіть простежують вплив того або іншого досвіду (скажемо, традицій школи або накрито контактів, що були,) користі не більше, ніж від кімнатного барометра перед ураганом.

Подібний доказ пропонують нам і роботи з вивчення сегрегації й десегрегації в ресторанах, універмагах, мотелях, установах і школах. Дослідження показують, що поводження людини в подібних ситуаціях майже не залежить від того, що він почуває й що думає. Основним фактором є соціальне оточення. Прихильники сегрегації надходять так, як прихильники інтеграції, коли того вимагають соціальні приписання; прихильники інтеграції поводяться як прихильники сегрегації, коли таке поводження є соціально бажаним.

У такому випадку, де ми повинні шукати підстави для пояснення, пророкування й контролю етнічних відносин? Ці підстави, як говорять нам, лежать у системі соціальних відносин - у таких безособових силах, як законодавство, управлінські й адміністративні приписання, владна структура суспільства, поліцейська система, інтереси банків, промисловості, торгівлі; у специфіці гноблених груп; можливо, у першу чергу, у довгострокових економічних характеристиках, таких як залучення меншостей у промисловість, міграція меншостей, ріст рівня утворення, ріст споживчих здатностей. Так само важливим фактором є процентне відношення меншостей до суспільства в цілому. Сьогодні ми можемо спостерігати ще одну додаткову силу, а саме тиск світової громадськості на федеральний уряд, що, у свою чергу, переадресовує його урядам штатів і чиновникам на місцях.

Доказу на користь соціологічного підходу вражають. Візьмемо один приклад. Кількість десегрегованих шкіл у 50-ті роки в прикордонних штатах залежала від ступеня урбанізації й індустріалізації виборчих округів штату, відсотка негритянського населення в штаті й навіть відсотку білих жінок серед членів профспілки. Навряд чи на якийсь із цих факторів впливає склад характеру окремих особистостей.

Інші дослідження показали, що власники готелів могли відмовити в прийомі азіатам, неграм або євреям, якщо прохання про номер була висловлена в листі або по телефоні, але якщо представник національних меншостей прибували особисто, йому робили звичайну гостинність і він одержував номер у цьому отеленні. Ми знаємо, що покупці можуть підозріло ставитися до магазина, де працюють продавці-негри, і в той же час вони можуть бути досить увічливі при спілкуванні з негритянським персоналом. Навпроти, ті, кому властиві расові забобони, можуть по понеділках говорити про братерство, а по неділях проявляти дискримінацію. І подібної шизофренії ми вчимо наших дітей. У класі ми проповідуємо їм про «єдині нації, неподільної, вільної й справедливої для всіх». А на дитячому майданчику ми розділяємо нації, заперечуючи волю меншостей і вимагаючи справедливості для більшості.

Такі деякі причини для принципового заперечення почуттів, установок і самого складу особистості як факторів групових відносин. Блумер писав: «Настільки популярна в минулому десятилітті ідея про те, що расові відносини обумовлюються індивідуальними почуттями й установками, повинна бути визнана неспроможної». Це ж рішуче затверджують Рааб і Липсет: «Забобон як установка не визначає забобону як поводження». Про це ж говорить і Роуз: «Отже, забобони мало впливають на міжгрупові відносини».


Аргумент на користь особистісного підходу


А зараз самий час знову вступити в полеміку прихильникові особистісного підходу. Психолог може домогтися багато чого, якщо погодиться з переконливими доказами користі демографічного, екологічного або соціологічного підходу, і включить їх, наскільки це можливо, у свою наукову концепцію.

Розглянемо спочатку принципове питання. Очевидний той факт, що забобон-установка не веде до забобону-поводження. Настільки ж очевидно, що людина з установкою на рівноправність може бути залучений у несправедливу дискримінацію. Поводження в «ситуації запитання» може суперечити поводженню в реальній життєвій ситуації. Ми часто говоримо одне, а робимо інше - це традиційна звичка людського роду.

І саме в цьому криється суть питання. Усе, що б не сказав або не зробила людина, певним чином пов'язане з тим, що в нього «усередині» - з його особистістю, його звичками, або очікуваннями, або установками; називайте це як хочете. Деякі внутрішні диспозиції спонукують його розмовляти як ангел і надходити як диявол або, навпаки, розмовляти як диявол і при цьому поводитися як ангел. Не тільки можливо, але навіть цілком звичайно, що в особистості людини живуть і конфліктують диспозиції. Наші критики перестерігають нас зняти з рахунків особистість як фактор забобонів саме тому, що феномен особистості занадто складний для розуміння. А хто ж думає, що це просто?

Якась із конфліктуючих тенденцій стає домінуючої залежно від наявної ситуації. Наша цілісна нервова система працює по тім принципі, що для всього є свій час і своє місце. Ми приховуємо власне нездоров'я від друзів і зізнаємося в ньому своїй сім'ї. Ми можемо підозріло ставитися до продавців-неграм, однак якщо нам конче потрібно щось купити, то ми придушуємо власні почуття. Якщо існує настійне й недвозначне юридичне приписання на цей рахунок, ми приймаємо шкільну десегрегацію, навіть якщо це йде врозріз із нашими установками. Однак що ми надходимо в такий спосіб тому, що актуалізується інша домінуюча установка, а саме наша звичка до підпорядкування вимогам закону.

Між зовнішніми соціальними силами й очевидними поведінковими проявами (на які фіксують своя увага наші критики) неминуче й незмінно є посередник - єдина й особистість, що піддається визначенню. Без її соціальні сили були б просто ілюзорним фактором.

Дійсно, ми можемо, якщо хочемо, провести паралелі, як це звичайно роблять історики й соціологи, між рівнем урбанізації й рівнем десегрегації. Але вирішуючи проблему таким чином, ми ризикуємо випустити з уваги важливі ланки причинного ланцюга; ми граємо в чехарду з змінної - з особистістю. Природно, рівень урбанізації в якімсь ступені відбиває формування цього процесу й у якімсь ступені є причиною створення певних звичок, очікувань і цінностей (і, відповідно, руйнування інших звичок, очікувань і цінностей) у житті конкретних індивідів. Остаточний результат полягає в тім, що ці індивіди будуть більшою мірою готові прийняти десегрегацію, чим протистояти їй.

Критики можуть заперечити: «Ну добре, а чому б і не пограти в чехарду з особистістю? Якщо ми можемо пророчити ситуацію на основі таких змінних як урбанізація, щільність населення, виборча активність, економічні тенденції, для чого нам возитися з особистістю?».

На це питання є дві відповіді. По-перше, повне наукове пояснення вимагає, щоб в увагу були прийняті як основні, так і периферійні причини. По-друге (що здається мені більше важливим), прогнози на основі історії, соціальних сил і ситуації грубі й найчастіше неточні. Причина тому - в імпліцитному допущенні того, що соціальні й економічні сили завжди впливають на всіх людей тим самим образом, іншими словами, що особистість - константа соціальних змін.


Случайные файлы

Файл
176499.rtf
43232.rtf
49182.rtf
Business-pravo.doc
154048.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.