Потерпевший в криминальном праве Украины (120692)

Посмотреть архив целиком

5



Львівський національний університет
ім. І.Франка

Інститут підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів




Кафедра кримінального права і процесу









КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Правове становище потерпілого за кримінальним правом України





















Львів - 2000



ЗМІСТ

Вступ 3

1. Підстави та процесуальний порядок визнання особи потерпілою у кримінальному процесі України 6

2. Представники потерпілого у кримінальному процесі 8

3. Поняття характеру шкоди, завданої злочином потерпілому. 13

3.1. Поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому. 13

3.2. Поняття моральної шкоди, завданої злочином потерпілому 17

3.3. Поняття фізичної шкоди, завданої злочином потерпілому 22

4. Потерпілий у стадіях порушення, попереднього розслідування та судового провадження кримінальної справи 23

5. Доказування у кримінальному процесі характеру і розміру шкоди, завданої злочином потерпілому 30

Висновок 32

Список використаної літератури 33



Вступ

Становлення України як правової демократичної держави потребує оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, приведення її у відповідність до європейських норм.

Для вдосконалення правового статусу особи в законодавстві України особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, норми якої є нормами прямої дії, а також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини, Декларація ООН "Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою" та ін.

Конституція України, яка є Основним Законом України, проголошує, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави1". Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і додержання законності під час його проведення.

Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване головним чином на забезпечення розслідування вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб, що, в свою чергу, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Однак, інтереси осіб, які потерпіли від злочину, захищені законом менш рішуче і з миритися з цим неможливо.

Перед усім слід відзначити явну недосконалість правового статусу інституту потерпілого, що чинить негативний вплив на його участь у процесі, ставить у нерівне становище з обвинуваченим. Це виявляється, в першу чергу, в диспропорції обсягу прав потерпілого і обвинуваченого (в потерпілого він значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого (інколи вона не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином, що призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав.

Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення об'єктивного слідства, кваліфікованого сильного та незалежного суду. Однак, щоб ця формула правосуддя була практично життєвою, необхідні розроблення і створення сильного правового інструментарію правосуддя, який гарантував би досягнення об'єктивної істини в кожній справі. У зв'язку з цим важливе значення має правовий статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як і решта учасників кримінального процесу, має право на те, щоб його законні інтереси були забезпечені. Законодавець враховує це право, але, на жаль, не повною мірою і не завжди.

Тому, зваживши на чинні нормативні положення, вітчизняний нормотворчий досвід та наявні в літературі наукові концепції, в дана курсова робота буде спробою розв'язати комплекс проблем щодо вдосконалення правового статусу потерпілого в кримінальному процесі України. Адже одним із напрямків судово-правової реформи є створення такого судочинства, яке б гарантувало право на захист не лише підозрюваному, обвинуваченому та підсудному, а й потерпілому, затверджувало б рівність усіх учасників процесу перед законом.

1. Підстави та процесуальний порядок визнання особи потерпілою у кримінальному процесі України

У відповідності із чч. 1, 2 ст. 49 Кримінально-процесуального Кодексу України, потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу1.

В літературі дається більш детальне визначення цього поняття. Так, М.Михеєнко визначає потерпілим фізичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілою постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді, або ухвалою суду2.

Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або психічного стану. Також для визнання особи потерпілою закон не потребує її заяви. Тобто, підставами для визнання особи (фізичної, так як у відповідності із чинним законодавством потерпілим може визнаватись лише фізична особа) потерпілою є шкода, заподіяна цій особі внаслідок вчинення певних дій які кримінальним законом визнаються злочинними, або відмови від вчинення таких дій (бездіяльності) іншою особою.

Для успішного розслідування справи важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину, та визнання їх потерпілими. І тому не підлягає сумніву постулат, що допит потерпілого доцільно проводити на початку розслідування справи, бо це сприяло б найбільш ефективній та цілеспрямованій організації розслідування. При цьому важливо, щоб особа, яка постраждала від злочину, допитувалася саме як потерпілий, а не як свідок. Своєчасне визнання потерпілого необхідне і для повнішого забезпечення прав і законних інтересів постраждалої особи. Тому важливе значення має питання про те, за наявності яких даних особа підлягає визнанню потерпілою.

У законі зазначено, що слідчий виносить постанову про визнання особи потерпілою, встановивши, що “злочином заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду” (ст. 49 КПК). Але як же слід розуміти цю вимогу закону? Чи означає це, що умовою визнання особи потерпілою є наявність даних, які б дали підстави слідчому визнати безперечно встановленим як сам факт злочину, так і заподіяну ним шкоду? Таке розуміння закону, на думку М.І. Гошовського, не є правильним. Визнання доведення самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даний злочин заподіяно конкретною особою. Наприклад, у справах про злочини на автотранспорті вирішення питання про те, чи є наїзд на потерпілого результатом злочину, часто органічно пов’язане з вирішенням питання про винність водія автомашини і знаходиться в прямій залежності від нього. Аналогічне положення нерідко має місце у справах про зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайство та деяких інших.

Отже, якби визнання потерпілим обумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то воно в наведених випадках було б невіддільним від визнання обґрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи в цьому злочині.1 А це означає, що визнання потерпілим могло б мати місце лише наприкінці слідства або, принаймні, не раніше притягнення особи як обвинуваченої. Тим часом вирішення питання про визнання особи потерпілою не слід залишати на кінець розслідування справи, бо це обмежує права потерпілого і може негативно позначитися на результатах слідства. І правильно наголошує В.В. Леоненко на тому, що мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасності визнання особи потерпілою1.

Потерпілою в матеріальному розумінні є особа, якій злочином заподіяно шкоду, що встановлена відповідно до дійсності. Це безперечно. Причому питання про заподіяння шкоди тій чи іншій особі, оскільки воно невіддільне від питання про винність певної особи в цьому злочині, може бути вирішено позитивно лише вироком суду. Висновки слідчого з цього питання, як і про винність обвинуваченого, мають імовірнісний характер, проте вони повинні ґрунтуватися на сукупності доказів, достатніх для того, аби винести конкретне рішення.

Потерпілим у процесуальному розумінні є особа, котра займає правове становище потерпілої у процесі за відповідним рішенням слідчого чи суду, винесеним завдяки наявності даних, які вказують на заподіяння шкоди тим злочином, що розслідується, або справа щодо якого розглядається в суді.

2. Представники потерпілого у кримінальному процесі

Чинному праву відоме представництво в адміністративних, цивільних, трудових, сімейних та інших справах, що розглядаються судами. Інститут представництва притаманний і кримінально-процесуальному праву.

Існує два види представництва законних інтересів – за законом і за угодою.

Представництво за законом здійснюється законним представником потерпілого, коли той є неповнолітнім або особою, котра має фізичні чи психічні вади і не може самостійно захистити свої права й законні інтереси. Представник за законом зобов’язаний захищати права й законні інтереси потерпілого в усіх установах, зокрема в органах попереднього розслідування і в суді. Згідно з до законних представників належать: батьки, опікуни, піклувальники даної особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких вона перебуває1. Для того, щоб узяти участь у кримінальному процесі, законному представникові згоди потерпілого не потрібно. Він вступає у справу, подаючи слідчому документ, який засвідчує, що він є батьком, опікуном чи іншою особою, під опікою якої знаходиться потерпілий.

Законний представник потерпілого може бути допитаний як свідок. Він закінчує свою діяльність, коли неповнолітньому потерпілому виповнюється 18 років, тобто коли він стає повнолітнім.

Представником потерпілого за угодою може бути особа, яка в змозі надати юридичну допомогу потерпілому. Найчастіше це – адвокат. І, як зазначає ряд науковців, “правильним є те, що закон першим серед осіб, котрі мають право брати участь у кримінальній справі як представники потерпілого, називає саме адвоката. Адже адвокат – це компетентний юрист-професіонал, який здійснює кримінально-процесуальне представництво. Саме адвокат може найкращим чином надати юридичну допомогу і сприяти здійсненню правосуддя у кримінальній справі”2. Однак, адвокати поки що занадто рідко представляють інтереси потерпілих, що, на думку М.І.Гошовського, пояснюється, з одного боку, тим, що потерпілі не знають свого законного права запросити адвоката як представника своїх прав і законних інтересів, порушених злочином, а з іншого – тим, що не всі потерпілі в змозі оплатити послуги адвоката1.

Питанням, що має бути детально доопрацьованим у кримінальному процесі, є питання про можливість визнання потерпілими близьких родичів осіб, які загинули внаслідок злочину. В ч. 5 ст. 49 КПК України зазначено, що у справах, про злочини, через які сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі, якими, відповідно до п. 11 ст. 32 КПК є батьки, дружина, діти, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки2. Наведений перелік осіб, що мають права загиблого потерпілого, є вичерпним, інші особи брати участь у справі як потерпілі не можуть.

Виникає питання: ким виступають близькі родичі загиблого від злочину? На думку одних авторів, вони беруть участь у кримінальному процесі як потерпілі, на думку других – як представники потерпілих, треті вважають їх потерпілими і представниками потерпілих, на думку четвертих – вони взагалі не повинні брати участь у кримінальному судочинстві ні як потерпілі, ні як представники потерпілих.

Так, В.М. Савицький з цього приводу пише, що “найточніша юридична характеристика правового становища близьких родичів того, хто загинув, – представники. І нічого незвичайного нема в тому, що вони представляють інтереси особи, якої вже нема в живих”3. А В.П. Бож’єв вважає, що “близькі родичі потерпілого, який загинув, не можуть бути визнані ні потерпілими, ні представниками потерпілих”4.

Однак більшість вчених, зокрема Л.Д.Кокорев, Н.Я. Калашникова, Ю.О. Іванов, Р.Д. Рахунок, М.О. Чельцов, Г.М. Омельяненко, М.П. Шешуков дотримуються думки, що близькі родичі особи, котра загинула внаслідок злочину, повинні брати участь у процесі, як потерпілі, а не як представники загиблих, бо їм найчастіше заподіюється велика моральна, а іноді і матеріальна шкоди. І з цим важко не погодитися.

На думку Ю.О. Іванова, близькі родичі загиблих від злочину осіб беруть участь у кримінальному судочинстві як потерпілі, і всупереч думці окремих науковців, не лише з огляду на заподіяння їм майнової шкоди, наприклад, щодо неповнолітніх дітей, та інших недієздатних членів сім’ї, які знаходяться на його утриманні. Закон не називає їх потерпілими (потерпілим названо померлого від злочину), а лише вказує на те, що вони наділяються правами потерпілого. Але резонно запитати, що ж це за учасник процесу, якого наділено всіма правами потерпілого? Певна річ, це і є потерпілий. Всяке інше вирішення даного питання, наголошує Ю.О.Іванов, немає ніяких ні логічних, ні правових підстав1.

Цієї ж думки дотримується і Верховний Суд України. Так, у п. 5 постанови від 22 грудня 1978 р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів” Пленум Верховного Суду України роз’яснив: “В силу ч. 5 ст. 49 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі, які в установленому законом порядку повинні називатися потерпілими”2.

Щодо моменту допуску представника потерпілого до участі у справі, то це питання досі залишається невирішеним. У проекті КПК України (ч. 2 ст. 60) зазначено, що підставою для участі в справі представника є дгоговір доручення, укладений ним із потерпілим. У ч. 3 ст. 58 проекту зазначено, що законні представники потерпілого беруть участь у справі як поряд із ним, так і замість нього. Але ці норми не вносять ясності в питання про момент допуску представника потерпілого до участі у справі. А точніше визначення цього питання в законі мало б важливе значення для слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів. Тому можна погодитися з думкою В.П.Шибінко, що моментом допуску представника потерпілого до участі в справі може бути початок першого допиту особи потерпілого. Після винесення постанови про визнання особи потерпілою та роз’яснення їй процесуальних прав у неї має бути з’ясоване бажання запросити до початку допиту представника для обстоювання її інтересів1.

Кримінально-процесуальний закон не встановлює вік, з якого потерпілий набуває дієздатності. У вищезгаданій постанові Пленуму Верховного суду України від 22 грудня 1978р. вказується, що “... після досягнення потерпілим 18-річного віку він стає дієздатним у повному обсязі ...”2. Така позицію, на думку більшості науковців, є правильною, і її треба дотримуватися під час розслідування та судового розгляду кримінальних справ. Адже надання потерпілому дієздатності з 18 років, як свідчить практика, краще сприятиме захистові його інтересів, а також відповідатиме вимогам цивільного та цивільно-процесуального законодавства з питань дієздатності.

3. Поняття характеру шкоди, завданої злочином потерпілому.

3.1. Поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому.

У літературі з кримінального права і процесу майнова розглядається, як правило, тільки як втрата, привласнення, знищення або пошкодження майна. Єдиного уявлення щодо поняття розміру (обсягу) майнової шкоди, завданої злочином, що підлягає відшкодуванню потерпілому, серед учених немає. Одні автори вважають, що допускається можливість застосування тільки тих норм цивільного права, які передбачають відшкодування шкоди, безпосередньо завданої злочином1. Зокрема, на думку П.П. Гуреєва, “в зобов’язаннях із заподіяння шкоди відшкодування збитків замінює відновлення попереднього стану. Під збитками в разі заподіяння шкоди слід розуміти тільки позитивну шкоду в майні, тобто зменшення наявного майна потерпілого... Тому потерпілий, який зазнав матеріальної шкоди від злочину, має право на стягнення з обвинуваченого чи осіб, що несуть відповідальність за дії обвинуваченого, тільки позитивної шкоди в майні та не має права на стягнення втраченої вигоди”2. Як аргумент проти включення “втраченої виголи” або “недоодержаних доходів” у розмір відшкодування завданої злочином шкоди, висуваються також твердження про складність їх підрахунку і неможливість відшкодування в порядку кримінального судочинства через відсутність причинно-наслідкового зв’язку з фактом злочину.

Прихильники іншої концепції вважають, що підлягає відшкодуванню не тільки пряма шкода, завдана злочином, а й недоодержані доходи, оскільки це випливає з самої суті застосування цивільно-правової відповідальності у кримінальному процесі. Зокрема, В.Т. Нор зауважив, що з аналізу чинного цивільного законодавства (ст. 148, 203, 440, 469 ЦК України), на підставі якого суд повинен вирішити заявлену вимогу (позов) про відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди, випливає висновок, що заподіяна майнова шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, крім випадків, спеціально вказаних законом.1 Продовжуючи, автор відзначає, що повний обсяг (розмір) майнової шкоди, як відомо, криє в собі як позитивну шкоду в майні, так і недоодержані доходи. При цьому відшкодування шкоди в натурі (надання замість знищеної або пошкодженої речі того ж роду і якості, лагодження її тощо) не є перепоною до відшкодування, крім того, ще й заподіяння збитків у вигляді недоодержаних доходів, що їх потерпіла особа одержала б, якби не було вчинено злочину.

Аналізуючи ці позиції, а також опубліковану останнім часом практику Верховного Суду України, можна зробити висновок, що в кримінальному процесі України потерпілий має право на відшкодування не тільки прямої шкоди, а й недоодержаних доходів з наступних міркувань.

Норми цивільного (трудового, аграрного, природоохоронного) законодавства застосовуються в кримінальному судочинстві з метою захисту порушеного матеріального суб’єктивного права потерпілих від злочину. Це випливає з природи єдиного юридичного факту, який, з одного боку, є підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності, а з іншого – до цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння злочином майнової шкоди. Законодавець у ст. 28 КПК України передбачає можливість сумісного розгляду і цивільного позову насамперед, з огляду на те, що це повинно сприяти повноті, всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи, а також більш швидкому відшкодуванню заподіяної злочином шкоди. Якщо це так, то зазначені переваги “з’єднаного процесу” мають гарантувати потерпілому від злочину або цивільному позивачеві можливість відшкодування завданої злочином шкоди в тому розмірі (обсязі), яку вони могли б одержати за розгляду позову в порядку цивільного судочинства. У протилежному випадку само існування “інституту цивільного позову” в кримінальному процесі було б неефективним. Тобто, існуючі в цивільному законодавстві тлумачення майнової шкоди, обсягу і розміру її відшкодування повинні однаково застосовуватися незалежно від того, яким деліктом вони спричинені – цивільним чи кримінальним.

І випадки такого позитивного вирішення цивільних позовів у кримінальній справі вже є у судовій практиці. Наприклад, вироком Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 10.10.1996р. гр. К. Було засуджено за ч. 1 ст. 199 КК України за самовільне захоплення земельної ділянки гр. С. Одночасно суд задовольнив цивільний позов про стягнення на користь останнього із засудженої 500 грн. Майнової шкоди, що становить вартість недоодержаного врожаю. Засудженою вирок оскаржувався у касаційному порядку. Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Івано-Франківського обласного суду від 20.11.1996 р. він залишився без змін1.

Матеріальна шкода як один із шкідливих наслідків злочину виникає не лише внаслідок посягання на відносини власності у формі певних матеріальних об’єктів. Така шкода може бути завдана і за посягання на особу та її права. Приміром, при вчиненні злочинних посягань на життя і здоров’я громадян, як правило, має місце заподіяння їм фізичної шкоди, яка безпосередньо відшкодована бути не може. Однак нарівно з фізичною шкодою потерпілим у такому разі може бути заподіяна і майнова шкода, що виражається у витратах на лікування, протезування, посилене харчування, втратою всього або частини заробітку через тимчасову чи стійку втрату працездатності, а в разі їх смерті – витратами на поховання, втратою засобів до існування особами, які знаходяться на їх утриманні. Питання про можливість відшкодування зазначеної майнової шкоди через пред’явлення цивільного позову у кримінальній справі однозначно вирішується як у теорії, так і у судовій практиці.

Щоб зазначена майнова шкода, заподіяна потерпілому, могла бути відшкодована через пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі, вона повинна бути на момент розгляду судом справи наявною, дійсною та реальною. В іншому разі питання про її відшкодування має вирішуватись у порядку цивільного судочинства, оскільки “можлива шкода” не може бути підставою позову.

За цивільним позовом у кримінальній справі (або з ініціативи суду) із засуджених можуть бути стягнені також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину.

За своєю правовою природою позов про відшкодування коштів, витрачених закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, є одним із видів регресних позовів, вирішення якого законодавець допускає в кримінальному процесі.

Наведені вище міркування дають підстави стверджувати, що поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому, про відшкодування якої може йти мова кримінальному процесі, охоплює:

  1. заподіяну злочином особі пряму, безпосередню шкоду в її майновому та грошовому виразі;

  2. недоодержані внаслідок скоєння злочину доходи;

  3. оцінені у грошовому виразі витрати на лікування, протезування, відновлення здоров’я потерпілого, а в разі його смерті – на поховання й виплати з підтримання матеріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім’ї потерпілого та його неповнолітніх дітей;

  4. кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину.

3.2. Поняття моральної шкоди, завданої злочином потерпілому

Обов’язок із відшкодування заподіяної будь-яким деліктом майнової шкоди ні в кого не викликає сумніву. Інша ситуація склалася щодо моральної (немайнової) шкоди. Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відношення відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому у грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно в літературі є дискусійним.

Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають з цього аргумент, що немайнова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці. Однак, як слушно з цього приводу зауважила Р.Радєва, за такого підходу до даної проблеми немайнова шкода взагалі не відшкодовується, а тому образа потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними1. Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом вчинення злочину, то ця думка виглядає обґрунтованою і відповідає вимогам справедливості.

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але на думку М.С. Малеїна, з якою важко не погодитись, це не може бути перешкодою для позитивного вирішення проблеми. По-перше, мова йде не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього аж ніяк не завжди точно співвідносяться. Так, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди1.

Чинне законодавство України також передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 440-1 Цивільного кодексу України, якою кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993р., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, яка порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачено ст. 12 Закону України “Про охорону праці”2, ст. 3 Закону України “Про інформацію”3, ст. 24 Закону України “Про захист прав споживачів”4, ст. 44 Закону України “Про авторське право і суміжні права”5, ст. 3 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”6 та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стало важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам факт захисту законом гідності особи через компенсацію моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання цього питання є та обставина, що ні в законодавстві, ні в доктрині немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди. З усіх законодавчих актів, якими передбачено відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї шкоди тільки в ст. 12 Закону України “Про охорону праці”. Під нею розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок бажань, погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру1. Однак, визнати дане законодавче поняття моральної шкоди як універсальне неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульовано стосовно до правовідносин, пов’язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” зазначено, що “під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживань у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків”1. Дане визначення моральної шкоди суттєвих зауважень не викликає. Водночас воно дає можливість зрозуміти, що з огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяна моральна шкода, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які можливим є присудження відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

У теорії кримінального процесу теж немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини, і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності, і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів.

Оскільки в юридичній науці загальновизнаною є думка про те, що будь-яке правопорушення заподіює моральну шкоду, то і в широкому розумінні моральну шкоду заподіює його крайній прояв – злочин. Коли в людини викрадають майно або завдають їй побоїв, то це, ясна річ, пов’язано з певними моральними переживаннями. В цьому розумінні моральна шкода виступає органічною складовою всякої шкоди, заподіяної громадянину злочином, ї її навіть теоретично неможливо відділити від шкоди фізичної чи майнової.

Однозначний висновок про можливість стягнення моральної шкоди, заподіяної будь-яким злочином, випливає з даного Пленумом Верховного Суду України роз’яснення в п. 2 ч. 3 вже згадуваної постанови від 31.03.1995р.: “стосовно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49 КПК), вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства”1.

Підставами відшкодування моральної шкоди у кримінальному судочинстві можуть бути ті самі юридичні факти, що використовуються як правові підстави і для стягнення з винних осіб майнової шкоди, заподіяної злочином: 1) вчинення злочину; 2) заподіяння злочином шкоди; 3) наявність причинного зв’язку між злочином і шкодою, що настала.

Суб’єктом права на відшкодування моральної шкоди за загальним правилом є особа, яка потерпіла від злочину. Інші особи можуть мати таке право тільки у передбачених законом випадках, а саме: близькі родичі у разі смерті потерпілого; особи, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника; дитина померлого, яка народилася після його смерті. При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 31.03.1995р., близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, окрім випадків, коли такими діями порушено і їхні права2.





3.3. Поняття фізичної шкоди, завданої злочином потерпілому

Фізична шкода – це сукупність змін, що сталися об’єктивно внаслідок вчиненого злочину в стані людини як фізичної істоти. Це: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль. Суттєвою рисою фізичної шкоди є те, що вона заподіюється життю, здоров’ю – найважливішим благам людини і практично не може бути відшкодована.

Згідно з Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом № 6 Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995р., “ з медичної точки зору тілесні ушкодження – це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає внаслідок одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних”.

У науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України зазначено, що тілесним ушкодженням називається протиправне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілісність або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні на здоров’я1. М.Й. Коржанський, який коментує ст. 101 КК України, вказує, що кримінально-правова охорона здоров’я має універсальний характер і не залежить від суспільних ознак потерпілого.

Закон, де йдеться про шкоду, заподіяну злочином, не деталізує, чи це шкода на момент злочину, чи на якийсь наступний період. Тому факт заподіяння шкоди має встановлюватись у процесі незалежно від моменту вчинення злочину та бути підставою для визнання потерпілим. Важливо, аби був причинний зв’язок між діянням та шкодою, що настала.

Тілесні ушкодження бувають трьох ступенів: тяжкі, середньої тяжкості і легкі. У судово-слідчій практиці проблем з установленням виду тілесних ушкоджень зазвичай не виникає, оскільки визначення їх характеру і тяжкості.

4. Потерпілий у стадіях порушення, попереднього розслідування та судового провадження кримінальної справи

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення та попереднього розслідування, а також в судовому провадженні кримінальної справи.

Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу. В цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Вона криє в собі дії з прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або злочини, що готуються, закріплення слідів злочину, винесення певних рішень і перевірки їх законності та обґрунтованості.

Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як швидко, з якого моменту вчинення суспільно небезпечного діяння розпочато дізнання й попереднє слідство. Провадження за заявами й повідомленнями обмежено часом. У ст. 97 КПК визначено строк, упродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, – три дні. За цей час правоохоронний орган зобов’язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться і сформулювати певне процесуальне рішення. Якщо даних, наведених у заяві недостатньо для винесення обґрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десять днів.

Завершується провадження за заявами й повідомленнями про злочини винесенням одного з трьох процесуальних рішень: 1) порушення кримінальної справи; 2) відмовою в порушенні кримінальної справи; 3) направленням повідомлення або заяви за належністю.

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності до того законних приводів і підстав, передбачених ст. 94 КПК. При цьому важливе значення має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі. Як уже згадувалось, потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою. І як вважає ряд науковців, рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі в провадженні кримінальної справи і для цього достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що: діяння підпадає під ознаки злочину, передбаченого однією із статей Особливої частини Кримінального кодексу України; злочин було вчинено або підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв’язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала1.

Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов’язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнято відповідну постанову.

Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого в стадії попереднього розслідування, нагадаємо, що стаття 122 КПК, яка передбачає порядок роз’яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, визнавши особу потерпілою від злочину, роз’яснює їй її права, передбачені ст. 49 КПК:

“Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося, - після відання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді.

В справах, передбачених частиною 1 статті 27 цього Кодексу, потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах в усіх справах, в яких не виступає прокурор чи громадський обвинувач”1.

В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потерпілому. Це є дійовою гарантією захисту його інтересів.

Однак, хоча на сьогоднішній день і виріс обсяг слідчої роботи у справі за рахунок більш старанного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого, збирання та оцінки доказів, у сфері забезпечення прав потерпілого практично нічого не змінилось. У механізмі причин слабкої уваги до реалізації інтересів потерпілого під час попереднього слідства неабияку роль відіграють хиби у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені названими раніше чинниками, але мають і самостійну природу. Як у процесуальному контролі з боку начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів роботи, найважливіше місце в якій посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання ж норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цього питання.

У стадії віддання до суду потерпілий має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову тощо.

Суд має право викликати в розпорядче засідання потерпілого, що заявив клопотання, для давання пояснень. Однак, як зауважує М.І.Гошовський, на практиці суди рідко викликають потерпілих, тому вони в стадії віддання обвинуваченого до суду участі практично не беруть1. Про результати розгляду клопотання потерпілому обов’язково повідомляють. Відмова в задоволенні клопотання оскарженню не підлягає, але потерпілий має право знову заявити те саме клопотання у стадії судового розгляду.

Визнавши, що є достатньо підстав для віддання обвинуваченого до суду, суддя чи суд вирішують питання про виклик потерпілого в судове засідання. Згідно з ст. 255 КПК України, після віддання обвинуваченого до суду суддя зобов’язаний забезпечити потерпілому можливість ознайомитися з усіма матеріалами справи і виписати з неї всі необхідні дані.

Суд зобов’язаний надіслати потерпілому повістку, з якої той дізнається, де і коли відбудеться судовий розгляд кримінальної справи, у якій його визнано потерпілим.

Досліджуючи питання реалізації прав потерпілого під час судового розгляду, ряд науковців схиляється до думки про необхідність підвищення активності потерпілого в цій стадії кримінального процесу1. З цією метою слід з’ясувати: чи зобов’язаний потерпілий з’являтись у судове засідання, його права під час судового засідання та можливість приводу в разі неявки; участь потерпілого в судових дебатах; оскарження потерпілим вироку.

КПК України в ч. 2 ст. 302 передбачає, що потерпілий зобов’язаний давати правдиві показання (тобто давання показань не є обов’язковим для потерпілого). Водночас кримінально-процесуальне законодавство передбачає застосування до потерпілого приводу в разі його неявки в судове засідання.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” зазначено, що коли потерпілий за викликом не з’явиться в судове засідання, судові належить з’ясувати причини цього. В разі неможливості з’ясувати всі обставини та захистити всі обставини та захистити права й законні інтереси потерпілого за його відсутності, слід повторити виклик і вжити заходів до забезпечення його участі в розгляді справи. Звертається увага судів, що ст. 290 КПК, даючи вичерпний перелік наслідків неявки потерпілого в судове засідання, передбачає й можливість застосування до потерпілого, який не з’явився за викликом до суду без поважних причин, приводу відповідно до ст. 72 КПК2.

За злісне ухилення від явки до суду потерпілий несе відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а за завідомо неправдиве показання – за ст. 178 КК України.

З’явившись до суду потерпілий повинен відмітитись у судового засідання і має право бути присутнім у залі судового засідання впродовж усього судового розгляду. На відміну від свідків, він не видаляється з залу судового засідання.

У судовому засідання, як і під час попереднього розслідування, потерпілий може користуватися рідною мовою і послугами перекладача. Він має право знати склад суду і заявляти відводи (суддям, прокуророві, секретареві, експертові, спеціалістові й перекладачеві). Потерпілому слід обґрунтувати відводи і заявляти їх до початку судового слідства. Як і під час попереднього слідства, в судовому розгляді потерпілий може заявляти різноманітні клопотання, а також має право висловити свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками процесу.

Слід зазначити, що в грудні 1993р. було прийнято Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, який спрямований на охорону забезпечення прав, здоров’я і життя потерпілих від злочинів. Однією з вимог щодо забезпечення їхньої безпеки є те, що потерпілий може клопотати про проведення закритого судового засідання.

Після виконання передбачених законом дій у підготовчій частині судового засідання суд переходить до судового слідства. Потерпілому законодавством надано можливість брати активну участь у цій частині. Так, після допиту підсудних про визнання чи невизнання ними своєї вини суд повинен вислухати з-поміж інших осіб також і думку потерпілого про послідовність допиту підсудних, потерпілих, свідків і експертів.

Конституція України передбачає як основні засади правосуддя рівність усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свободу в наданні ними судові своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості1.

Кримінально-процесуальний кодекс України закріпив дуже важливе положення, згідно з яким потерпілий і його представник у судовому розгляді користуються рівними правами з обвинуваченим, підсудним, захисником, цивільним позивачем та їхніми представниками щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів та заявленні клопотань (ст.261 КПК).

Під час судового розгляду, як і на попередньому слідстві, потерпілий має право подавати докази. Він може задавати запитання підсудному, іншим потерпілим, свідкам, експертові.

У судовому розгляді потерпілий має право давати показання. Допитується він судом за правилами допиту свідків, але раніше від них (ст. 308 КПК). Головуючий з’ясовує взаємовідносини потерпілого з підсудним і пропонує повідомити про все, що йому відомо у справі. Після цього потерпілого допитують.

Після закінчення судового слідства суд переходить до судових дебатів. Як зазначено у ст. 267 КПК України, потерпілий має право брати участь у дебатах у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення лише тоді, коли в них не бере участі прокурор чи громадський обвинувач.

У справах приватного обвинувачення потерпілий першим виступає в судових дебатах. Якщо в судовому розгляді справи приватного обвинувачення бере учать прокурор, то послідовність виступів прокурора і потерпілого встановлюється судом за їхньою пропозицією. Замість потерпілого у справах приватного обвинувачення в судових дебатах може брати участь його представник.

Якщо потерпілого визнано цивільним позивачем, він має право брати участь у судових дебатах у всіх кримінальних справах. З промовою він виступає після державного та громадського обвинувачів. У промові він може висловлюватись лише як цивільний позивач про майнову шкоду.

5. Доказування у кримінальному процесі характеру і розміру шкоди, завданої злочином потерпілому

Стаття 22 КПК України передбачає, що обов’язок доказування вини обвинуваченого та інших обставин справи, як-от: збирання, перевірки та оцінки доказів, складає правовий обов’язок суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання.

Поряд із учасниками процесу, на яких лежить обов’язок доказування, закон вказує і на таких учасників процесу, яким надано “право доказування”, але на яких не покладається обов’язок доказування. До таких учасників процесу належать: обвинувачений, підозрюваний і його захисник, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач та їхні представники.

Згідно з принципами публічності (ст. 4 КПК України) і встановлення об’єктивної істини (ст. 22 КПК України) у кримінальному процесі вся діяльність, скерована на з’ясування того, чи вчинено злочин, складає обов’язок органів держави, які відповідальні за кримінальну справу, тобто суду, прокурора, слідчого і органу дізнання. Ця діяльність: а) зобов’язує порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину; б) вимагає вжиття всіх необхідних заходів до збирання, перевірки, оцінки доказів як на попередньому розслідуванні, так і в суді; в) поширюється не тільки на винність або невинність обвинуваченого у вчиненні злочину, а й на інші елементи предмета доказування (статті 23 і 64 КПК України), в тому числі й щодо вжиття заходів до відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому незалежно від позиції якихось органів, установ і організацій, осіб, зокрема обвинуваченого й потерпілого (крім справ приватного і приватно-публічного обвинувачення); г) забезпечує охорону законних інтересів обвинуваченого та інших учасників процесу – потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також забороняє перекладати на них обов’язок доказування.

До фактів, що підлягають доказуванню стосовно характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином потерпілому, слід віднести: а) дії, які заподіяли шкоду, в їх конкретному виразі в кожному окремому випадку; б) наявність шкоди, заподіяної особі чи майну, – також у її конкретному виразі; в) наявність причинного зв’язку між діями особи, притягненої до кримінальної відповідальності, і шкодою; г) вину заподіювача шкоди;
д) умисел або необережність потерпілого, а якщо останні були допущено, – то й ступінь їх вираженості; е) майнове становище особи, яка заподіяла шкоду; є) розмір заподіяної шкоди; ж) розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню.

Висновок

Підводячи підсумки проведеного в даній роботі дослідження, слід зауважити, що в кримінальному процесі України правове становище потерпілого на сьогоднішній день в значній мірі не відповідає вимогам сучасності.

Хто з нас не чув про таку ситуацію: пограбували квартиру, злочинця через деякий час знайшли, засудили, а шкоду постраждалим іще не відшкодовано, хоча право на компенсацію – невід’ємне право громадян, елемент правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахищеними.

Наявність численних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акта про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин.

Однак, справа не тільки в недосконалому законодавстві. Проведеним опитуванням 15% (із 60 потерпілих) не змогли назвати жодного права з тих, якими їх наділив законодавець1. А це свідчить про низький рівень правового виховання громадян, про необхідність посилення роз’яснення потерпілим їх прав і ролі в розкритті злочину.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

3. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К., 1995.

4. Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, із змінами і доповненнями.

5. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, із змінами і доповненнями.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1978 р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів”, із змінами і доповненнями.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, із змінами і доповненнями.

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів”



9. Божьев В.П. Предпосылки усиления защиты прав и интересов потерпевшего в уголовно-процессуальной деятельности // Проблемы повышения качества уголовно-процессуальной деятельности в условиях перестройки. – Ижевск, 1989.

10. Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

11. Иванов Ю.А. Процессуальное положение потерпевшего // Вопрос теории и практики уголовного судопроизводства. – М., 1984.

12. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве.

13. Лаптеакру В.Д., Мартынчик Е.Г. Адвокат в кассационном и надзорном производстве по уголовным делам. – Кишинев, 1994.

14. Леоненко В.В. Основные направления совершенствования УПК Украины // Проблеми боротьби із злочинністю в Україні. – К., 1992.

15. Малеин Н.С. О моральном вреде / Государство и право. – 1993. - № 3.

16. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999.

17. Савицкий В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усилие процессуальных гарантий // Сов. государство и право. - 1986. - № 5.

18. Шибинко В.П. Некоторые положения теоретической модели УПК об участниках уголовного процесса могут быть усовершенствованы // Совершенствование уголовно-процессуального законодательства. – М., 1991.



1 Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – с.4.

1 Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

2 Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – С.76.

1 Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 50.

1 Леоненко В.В. Основные направления совершенствования УПК Украины // Проблеми боротьби із злочинністю в Україні. – К., 1992. – С. 19.

1 Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

2 Лаптеакру В.Д., Мартынчик Е.Г. Адвокат в кассационном и надзорном производстве по уголовным делам. – Кишинев, 1994. – С. 189.

1 Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 54.

2 Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

3 Савицкий В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усилие процессуальных гарантий // Сов. государство и право. – 1986. - № 5. – С.80.

4 Божьев В.П. Предпосылки усиления защиты прав и интересов потерпевшего в уголовно-процессуальной деятельности // Проблемы повышения качества уголовно-процессуальной деятельности в условиях перестройки. – Ижевск, 1989. – С.63.

1 Иванов Ю.А. Процессуальное положение потерпевшего // Вопрос теории и практики уголовного судопроизводства. – М., 1984. – С. 150.

2 Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Ч.2. – С. 255.

1 Шибинко В.П. Некоторые положения теоретической модели УПК об участниках уголовного процесса могут быть усовершенствованы // Совершенствование уголовно-процессуального законодательства. – М., 1991. – С. 40.

2 Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Ч.2. – С. 254 - 255.

1 Мазалов А.Г. Гражданский иск в уголовном процессе. – С. 31.

2 Гуреев П.П. Гражданский иск в уголовном процессе. – С. 15-16.

1 Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – С. 40.

1 Див.: Архів Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області. - № 1-96.

1 Защита прав потерпевшего в уголовном процессе / Коллектив авторов. – М., 1993. – С. 16.

1 Малеин Н.С. О моральном вреде / Государство и право. – 1993. - № 3. – С. 33.

2 Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 49. – Ст. 668.

3 Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 48. – Ст. 650.

4 Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 1. – Ст. 1.

5 Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 13. – Ст. 64.

6 Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 1. – Ст. 1.

1 Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 49. – Ст. 668.

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” – п. 3.

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” – п. 3.

2 Там же. – п. 7.

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К., 1995. – С. 302.

1 Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 67.

1 Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., із змінами і доповненнями.

1 Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 94.

1 Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 95.

2 Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Ч. 2. – С. 214-215.

1 Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – с.61.

1 Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 79.


Случайные файлы

Файл
30306-1.rtf
CBRR4419.DOC
1682-1.rtf
163981.rtf
115076.rtf