Діяльність римських магімтратів (120424)

Посмотреть архив целиком

Cavenat consules, ne quid
res publica detrimenti capiat.

(Нехай консули дбають, щоб
держава не зазнала будь-якої шкоди)


  1. Едикти магістратів


Магістрат – державний орган часів Римської імперії, мав право установлювати загальні правила поведінки і мав вищу публічну і військову владу.

Правом установлювати загальні правила поведінки володіли римські магістрати, що мають вищу публічну і військову владу.

Однією з форм правоформування, специфічної саме для римського права, є едикти магістратів.

Термін «едикт» походить від слова digo (говорю) і спочатку позначав усне оголошення рішення магістрату по тому чи іншому питанню.

Едикти видавалися магістратом при вступі на посаду, у них він викладав програму своєї діяльності, обов'язкову для нього на час його служби. Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був виданий, і отже тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі. Однак на практиці ті пункти едикту, що виявлялися найбільш удалим вираженням інтересів пануючого класу, повторювалися й в едикті знову обраного магістрату.

Приблизно з III століття до н.е. у Римі одержала досить помітний розвиток торгівля з іншими італійськими громадами, пізніше стали розвиватися торгові зв'язки з неіталійським країнами. У той же час йшов процес зосередження земельної власності в руках великих землевласників, інтереси яких виявлялися іноді в протиріччі з інтересами рабовласників-комерсантів, хоча при цьому обидві сторони були зацікавлені в збереженні рабовласницького ладу.

Суспільні відносини значно ускладнилися і внаслідок цього старі норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби стали одержувати задоволення, зокрема, за допомогою едиктів магістратів, особливо преторського едикту. Саме praetor urbanus, відповідальний за керування містом ( і praetor peregrinus з 242 р. до н.е.) сконцентрував у своїх руках відправлення правосуддя (iurisditio). На основі свого права (ius iuris dicendi) претор наказував судді, на якій підставі виносити вирок. Рішення претора визначалося наявністю норм ius civile, що обслуговують те чи інше відношення, але на основі своєї вищої публічної і військової влади (imperium) він міг передбачити і специфічні кошти захисту й у цьому випадку провести весь розгляд самостійно. Такі екстраординарні процеси сприяли розвитку правової системи, оскільки дозволяли захищати, і значить визнати на неофіційному рівні відносини, що не передбачені ius civile. Наприклад, був введений екстраординарний захист індивідуального тримання від зазіхань з боку третіх осіб за допомогою інтердиктів (inter dicere – забороняти) створюючи особливий інститут речового права – володіння (possessio). Хоча праву і надавався прогресивний характер, але споконвічні норми, до яких консервативні римляни відносилися з особливою повагою, формально не скасовувалися.

У компетенцію претора й інших магістратів не входило видання, заміна і скасування законів, однак як керівника судової діяльності претор міг додати до норми цивільного права практичне значення, чи навпаки, позбавити сили те чи інше положення цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих умовах захистити власника, залишивши при цьому без захисту того, хто був власником по цивільному праву, але не міг не власника перетворити у власника. Джерело і пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливостях римського державного права, а саме: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу. Магістрат же в силу приналежної йому imperium керує діяльністю суду й у цьому порядку дає судовий захист новим суспільним відносинам, які потребують в захисту.

Поряд із преторами, що володіли загальною iurisdictio, спеціальна юрисдикція придавалась курульным еділам (aediles curules), тобто магістратам, відповідальним за порядок у місті й особливо на ринках (cura urbis). У рамках своєї посади курульні еділи також володіли ius edicendi і теж видавали едикти.

Тісний зв'язок edictiones c officium, як по функції, так і за часом дії, що обмежувалося перебуванням у посаді, пояснює чому магістрати стали повідомляти загальні принципи їхній iurisdictio з моменту вступу на посаду, фіксуючи на побілених дошках (in albo) процесуальні кошти, що протягом року будуть надаватися для захисту тих чи інших відносин.


Gai., 1,6 :


Ius autem edicendi habent Правом видавати едикти володіють

magistratus populi Romani; магістрати римського народу;

sed amplissimum ius est in але найбільш важливе право міститься

edictis duorum praetorum, в едиктах двох преторів

urbani et peregrini, quorum міського і претора перегрінів, у

in provinciis iuris dictionem провінціях такої ж юрисдикцією

praesides earum habent... володіють їхні губернатори.


В другій половині II ст. до н.е. затвердився новий вид процесу – per formulas, і в результаті цього едикти магістратів придбали особливе значення. Відтепер претор міг захищати відносини, не передбачені ius civile, не тільки адміністративними, але і звичайними цивільно-правовими коштами. Процедура per formulas поширювалася і на захист відносин, передбачених у законах, і в результаті цього в преторських едиктах поряд з позовами, заснованими на його iurisdictio, з'явилися позови, засновані на ius civile. Оскільки останні виявилися в залежності від загальних принципів преторського правосуддя, це відбилося і на цивільних правах громадян.

У ХVII ст. до н.е. відбулося скасування процесу за допомогою legis actiones, у результаті чого едикти магістратів придбали майже монопольне положення в плані створення цивільних процесуальних коштів. Так сформувалася особлива нормативна система – ius honorarium (почесне право), що мало у відношенні ius civile прикладне значення: якщо громадянин не використовував особливі преторські кошти у захисті, він залишався в нормативних рамках цивільного права, що мало значення саме по собі. Розвиток преторського права модифікувало інститути цивільного права в їхньому практичному бутті.


Par.,2 def., D/ 1,1,7,1:

Ius praetorium est, quod Преторське право – це те, що ввели претори

praetores introduxerunt adiu- заради поліпшення, чи доповнення, чи

vandi vel supplendi vel cor- виправлення цивільного права для

rigendi iuvilis gratia propter суспільної користі.

utilitatem publicam.


Але поряд з неординарним прийняттям рішень по окремих питаннях стали спостерігатися зловживання своєю владою претором. Претор міг відмовити в позові, навіть якщо він оголошений в едикті, а також видати протягом року едикт, який би суперечив положенням едикту, виданого при вступі на посаду. Зловживання претора чи проконсула провінції могли бути припинені тільки утручанням вищого чи рівного йому за рангом магістрату, яке б паралізувало несправедливе рішення – intercessio. Зрозуміло, можливість такого втручання була слабким нормативним бар'єром проти сваволі претора.

У 67 р.до н.е. з ініціативи плебейського трибуна Г.Корнелія був прийнятий закон, що наказував преторам відправляти правосуддя тільки на основі edictum perpetuum:”…ut praetores ex edictis suis dicebant,-що поклало кінець порочній практиці змін оголошеної програми процесуального захисту.

Викорінювання edicta repentina в області правосуддя не торкнулася права претора приймати неординарні рішення по окремих випадках. Lex Cornelia перетворив едикт у систему норм, що регулюють поводження самого судового магістрату, що відтепер зобов'язувався адекватно реагувати на потреби громадян у процесуальному захисті.

Сваволя претора у встановленні особливого режиму в окремих випадках обмежувався перспективою випробувати на собі самому по виходу з посади дію виняткової норми. Можливо, як реакція на помітну дезорганізацію преторського правосуддя в роки диктатури Суллы, претором Гнеем Октавієм був виданий особливий преторський едикт. Цей едикт поширював дію decretum у відношенні самого магістрату, що установив ius novum, у такий спосіб підкоряючи на майбутнє автора нововведення як би його власної юрисдикції. Значення цього едикту збереглося і після прийняття lex Cornelia, що не обмежував право претора видавати decreta.

Стабільність едикту як форми позитивного права установилася вже до I ст. н.е. Кожен новий претор при вступі на посаду відтворював у своєму едикті більшість положень едикту попередника, що передавалися щорічно, складаючи основу постійного тексту едикту – edictum tralaticum.

Відправленням правосуддя в провінції займалися екс-магістрати, в інших громадах Італії судові магістрати. Для цієї мети періодично влаштовували у великих містах спеціальні збори – conventus, куди можна було викликати жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до спорів римських громадян між собою і з перегрінами зажадало від прокунсулів видання власницьких едиктів по моделі преторів Рима. Поступово первісна розмаїтість едиктів в окремих провінціях перемінилася уніфікацією, якій багато в чому сприяв провінційний едикт, прийнятий Цицероном. Взаємне зближення провінційних едиктів і їхня неминуча залежність від постійно прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення уніфікованого edictum provinciale. Сприяло цьому процесу і розподіл провінцій, що відбувся в епоху Принципату, на сенатські й імперські, оскільки princeps не протиставлявся populus. Imperium префекта , призначеного принцепсом, був еквівалентний владі проконсула, уповноваженого сенатом. Папіруси, що дійшли до наших днів, III століття засвідчили, що praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує розходження відправлення правосуддя в провінціях лише на рівні эділів: якщо в провінціях римського народу малися еквівалентні їм магістрати, що іменувалися квесторами, то в імператорських провінціях таких магістратів не було.


Случайные файлы

Файл
10762-1.rtf
9956-1.rtf
63297.rtf
4267.rtf
19829-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.