Історико-правові аспекти становлення інституту омбудсмана в світі та в Україні (118900)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/











РЕФЕРАТ

На тему

Історико-правові аспекти становлення інституту омбудсмана в світі та в Україні












Дніпропетровськ 2007





ЗМІСТ


Вступ

1.1 Поняття основні моделі інституту омбудсмана

1.2 Історія виникнення інституту омбудсмана в світі та уповноваженого верховної ради України з прав людини

Висновок

Список використаних джерел та літератури



ВСТУП


У правовій та демократичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність; права та свободи особи; захист порушених прав людини та громадянина. На сьогоднішній день у демократичних державах має місце усвідомлення важливості існування гарантій охорони прав громадян, утому числі інституційних. У зв'язку із розширенням повноважень посадових осіб органів державної влади у сучасних державах відбулися зміни в характері і масштабах їх діяльності, що спричиняє ріст ймовірності порушень прав громадян без порушень закону. Міжнародна громадськість через свої політико-правові інститути стала приділяти все більше уваги правам людини, що і є основними факторами запровадження в державний механізм захисту прав людини та громадянина правозахисного інституту, який покликаний реалізувати природно-правовий тип праворозуміння: він захищає досить часто такі права громадян, які не були законодавчо закріплені.

Втілення у життя цих тез та реальний захист повинні підкріплюватись наявністю в державі системи відповідних органів, невід’ємною частиною яких є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсман, як прийнято називати подібний орган в міжнародній практиці) – спеціально призначена незалежна посадова особа, яка виступає посередником в спорах між державними органами та суспільством, контролює дотримання прав людини державними органами та уповноважена з цією метою проводити розслідування, рекомендувати корегувальні дії і доповідати.

Запровадження в Україні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – це важливий черговий крок у напрямку інституціоналізації демократичних процесів у соціально-політичному житті України. За часом та змістом він органічно відповідає економічним та політичним реформам України, оскільки Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вперше надав українським громадянам нетрадиційну і незвичну для них, проте унікальну можливість – добитися того, щоб їх голос з питань захисту прав людини і основних свобод був почутий, а порушені права – відновлені.

Український омбудсман являє собою один із ключових факторів створення гарантій демократичного розвитку нашого суспільства та реалізації закріпленого ст. 3 Конституції України принципу визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, як зазначає О. В. Марцеляк, «дозволяє легітимізувати владу, гарантувати громадянам право на «належне управління» з боку державо-владних структур шляхом дотримання ними не тільки «букви закону», але й «духу юридичних норм”» у сфері прав людини, правил адміністративної етики». Саме ця обставина, а також легкодоступність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, відсутність зайвих формальностей у його роботі роблять цей інститут більш ефективним у сфері захисту прав людини у порівнянні з іншими правозахисними інститутами, що у свою чергу впливає на динаміку формування країни як демократичної держави, допомагає становленню в ній громадянського суспільства.



1. Поняття та основні моделі інституту омбудсмана


Стрімке поширення в останні десятиліття інституту омбудсмана є знаком його успіху, встановлення довіри до властей і правосуддя в демократичній державі.

Проте демократія, як відомо, стає міцною лише тоді, коли громадяни довіряють державним установам, якщо ці установи служать громадянинові і захищають від порушення його прав.

Спосіб забезпечення безпеки громадянина рішуче впливає на соціальний клімат і престиж демократичних інститутів.

Сучасне суспільство потребує демократичних інститутів, здатних йти назустріч громадянам, вирішуючи їх проблеми; подавати підтримку чиновникам, полегшуючи їх місію і спрощуючи механізм забезпечення захисту прав громадян.

Такі науковці як Ю. Тодика, О. Марцеляк стверджують, що особливої популярності та авторитету інститут омбудсмана набрав відколи міжнародна громадськість стала приділяти все більше уваги правам людини, «що і є основними факторами запровадження в державний механізм захисту прав людини та громадянина правозахисного інституту». В свою чергу Н.С. Наулік вказує на демократичні риси, які характеризують статус омбудсмана та забезпечують ефективність його діяльності: незалежне становище у системі органів державної влади; незмінюваність протягом усього терміну повноважень парламенту, яким він призначається, наділення в ряді країн правом законодавчої ініціативи; відкритість та доступність для всіх громадян, які потребують захисту своїх прав і свобод; відсутність формалізованих процедур розгляду скарг та звернень; безоплатність надання допомоги тощо.

Вищезазначене сприяє виконанню омбудсманом функцій захисту прав і свобод людини та громадянина від зловживань та свавілля з боку державного апарату та посадових осіб. Так, професор Оттавського університету Д. Роват писав, що причину широкого інтересу до інституту омбудсмана знайти неважко: вона криється у необхідності додаткового захисту прав громадян «проти адміністративного свавілля у сучасній демократичній державі». Також важко не погодитись з оцінкою, даною цьому інститутові австрійським професором В. Піклем: його утворення та діяльність відкрило нову главу у відносинах між державою та громадянином, між особами, які наділені владою, та тими, ким управляють. Саме тому сьогодні цей інститут справедливо вважається важливим чинником зміцнення законності та правової основи в діяльності держави та її органів, формою позасудового контролю.

Для того, щоб більш детальніше розібратися що з себе являє омбудсман, на мою думку, необхідно звернутися в першу чергу до етимології самого слова «омбудсман».

На сам перед це слово має шведське походження та в перекладі означає, відповідно до проведеного дослідження провідним науковцем Росії В.В. Бойцовою,: перекладач або представник. Міжнародна асоціація юристів встановила таке визначення терміна «омбудсман»: «Служба, що передбачена Конституцією чи актами законодавчої влади, очолювана незалежною публічною особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів чи діє за власним розсудом і вповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригуючі дії і подавати доповіді».

Дещо інакше інтерпретують переклад молдавські вчені, які пишуть, що У перекладі "Омбудсман" означає владу або особу, виступаючу за іншого. У юридичному сенсі "Омбудсман" є незалежною, респектабельною особою, уповноваженим Парламентом або Урядом захищати основні права і свободи громадян. Етимологічно цей термін походить від законодавства деяких стародавніх німецьких племен, що зароджується, на мові яких позначав "того, хто штрафує".

І хоча омбудсман має різні назви: омбудсман юстиції і Військовий омбудсман у Швеції, Парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії, Президентський уповноважений за скаргами Венесуели, Національний омбудсман Австрії, Нідерландів, Комісар у справах адміністрації Кіпру, Медіатор (посередник) Франції, Проведор юстиції Португалії, Колегія народного правозахисту Австрії, Народний захисник Іспанії, Уповноважений з прав людини Польщі, Російської Федерації, Народний правозахисник Хорватії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Адвокат народу Румунії, Парламентський омбудсман Литви тощо, сутність інституту омбудсмана — захист прав громадян, послаблення в них відчуття беззахисності перед розширеною системою державних органів і установ; зміцнення представницької системи правління, що сприяє зв'язку парламентарів і виборців; незалежність і самостійність у прийнятті рішень з віднесених до його компетенції питань.

Поряд з різними назвами існують і різні типи (моделі) омбудсмана, зумовлені формою державного устрою, правління, розвиненістю демократичних інститутів, доступністю інших засобів захисту прав і свобод людини і громадянина тощо. Можна виділити такі моделі омбудсмана:

  1. парламентський (представницький) і виконавчий омбудсмани;

  2. федеративний омбудсман, омбудсмани унітарної держави, регіонально-федеративна модель, муніципальні та спеціалізовані омбудсмани;

  3. модель омбудсмана, який безпосередньо приймає скарги від громадян, і модель омбудсмана, який отримує скарги через парламентарів або членів місцевих представницьких органів;

  4. модель омбудсмана, наділеного окремими імперативними повноваженнями (шведсько-фінська модель), і модель омбудсмана, який їх не має;

  5. омбудсман, сфера повноважень якого поширюється на сущі, муніципальні органи (омбудсман з широкою сферою компетенції), і омбудсман, до юрисдикції якого не належать судові, муніципальні чи інші органи (омбудсман з обмеженою сферою компетенції);

  6. модель абсолютно деполітизованого омбудсмана і модель омбудсмана, який виконує певні політичні функції, підданий політичному впливу або який формується за активної участі політичних партій

  7. омбудсмани, які широко використовують методи гласності і відкритості, і омбудсмани, які надають перевагу приватним і абсолютно конфіденційним розслідуванням;

  8. індивідуальні і колегіальні омбудсманівські служби.

Наведений перелік моделей (типів) омбудсмана, з моєї точки зору, свідчить, що визначення того чи іншого типу (моделі) омбудсмана значною мірою зумовлено колом його повноважень, які також різняться.

Щодо повноважень омбудсманів, то їх, на думку ряду авторів, таких як Н.С. Наулік, М. Савенко, В.В. Бойцова, можна поділити також на три групи:

  1. омбудсмани, компетенція яких поширюється на державні органи різних гілок влади,

  2. омбудсмани, компетенція яких поширюється лише на органи виконавчої влади,

  3. омбудсмани, сфера контролю яких поширюється на державні органи і недержавні структури. Щодо кожної з цих груп можливі винятки.

Варто відзначити, що інститут омбудсмана не обмежує повноважень інших правозахисник органів, про що свідчить досвід його діяльності в нашій та інших країнах.

Компетенція омбудсманів зумовлюється необхідністю їх взаємодії з іншими правозахисними органами, що діють в країнах, зокрема з прокуратурою, судами загальної юрисдикції, адміністративними судами, конституційними судами тощо. Кожен з цих органів виконує належні функції специфічними для нього методами, а тому омбудсман не є конкуруючим органом щодо вищеназваних. Омбудсман є самостійною і незалежною ланкою в ланцюжку правового механізму захисту прав та свобод людини і громадянина. Завдання правозахисних органів — повне і всебічне забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина, усунення та попередження їх утиску, ущемлення, обмеження тощо, тому може йтися лише про взаємодію цих органів, а не про конкуренцію. Тільки шляхом взаємодії можна досягти чіткого і злагодженого функціонування правового механізму забезпечення і захисту прав громадян.

Інститут омбудсмана, як зазначає О.В. Марцеляк, поєднує в собі риси державного інституту і інституту громадянського суспільства, до того ж має неформальний підхід до своєї діяльності. Це, насамперед, проявляється при вирішення скарг громадян на порушення їх прав і свобод чим вигідно відрізняє цей інститут від інших правових, в тому числі судових способів захисту прав людини. Основним в його діяльності є простий і зрозумілий для громадян метод роботи, який на відміну від інших правозахисних інститутів є більш демократичним. Це полягає в тому, що законодавством не передбачені якісь особливі вимоги щодо поданих громадянами скарг, як правило, такі вимоги стосуються тільки терміну подачі скарги, інколи її форми. Хоча більшість омбудсманів світу широко, вільно і гнучко трактують перераховані умови і можуть на свій розсуд приймати скарги до розгляду й при недотриманні зазначених вимог. В США, наприклад, близько 90% скарг громадян взагалі подаються омбудсманові і розглядаються ним завдяки телефонному зв’язку.

Ефективна діяльність омбудсмана не тільки захищає права і свобод громадян, а й сприяє зменшенню надходження скарг щодо інших органів державної влади і місцевого самоврядування до судів загальної і конституційної юрисдикції. Інститут Уповноваженого з прав громадян став останньою ланкою в існуючій системі органів, покликаних охороняти і захищати права громадян. Він влився до правової системи без порушення компетенції інших органів і без зміни процедур їх діяльності, які мали місце до цього часу, став громадським доповненням до існуючих форм нагляду за забезпеченням прав, а також додержанням соціальної справедливості в країнах.

Сферою взаємодії омбудсмана і органу конституційної юрисдикції є права і свободи людини і громадянина, здійснення контролю та нагляду за відповідністю Конституції законів, інших нормативно-правових актів, їх окремих положень щодо прав і свобод. Саме норми і принципи матеріального і процесуального права, розвинуті у чинному законодавстві і судовій практиці, — важлива передумова і водночас елемент механізму захисту прав людини в системі гарантій останніх у демократичній державі.

При розгляді скарг, перевірці діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, проведенні розслідування омбудсман з'ясовує, чи мали місце порушення прав і свобод громадян, причини надходження скарг щодо порушення одних і тих самих прав і свобод і за наслідками перевірки вживає заходів щодо усунення виявлених порушень.

Основною формою реагування омбудсмана є подання, що містять пропозиції (приписи) про зміну або доповнення рішень, якими порушені права і свободи людини, чинної правозастосовчої практики. Омбудсман також може в усній формі вимагати від керівників, службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності відновлення порушеного права громадянина і відшкодування йому заподіяної шкоди.

Особливе значення мають щорічні подання омбудсмана та спеціальні доповіді, в яких розкривається стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності і даються рекомендації щодо їх усунення та поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Як правило, порушення прав і свобод усуваються одразу після їх виявлення омбудсманом. Однак трапляються і випадки невиконання вимог омбудсмана.

З метою підвищення ефективності захисту прав і свобод омбудсманом в окремих країнах йому надано право звертатися до органів конституційної юрисдикції.

Так, звертатися до Конституційного Суду мають право омбудсмани Іспанії, Польщі, Російської Федерації, Угорщини, України тощо. Коло питань, з якими вони можуть звергатися до органів конституційної юрисдикції, широке. Зокрема, як вказує М. Савенко, Уповноважений з прав людини Російської Федерації може звертатися до Конституційного Суду зі скаргою на порушення конституційних прав і свобод громадян законом, який було застосовано або який підлягає застосуванню в конкретній справі. Захисник народу в Іспанії може звертатися до Конституційного Суду з питань неконституційності законів і нормативних актів, що мають силу законів, та порушення конституційних прав і свобод.

Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже існуючій системі органів державної влади і тому необхідно було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсмен, хоча в Україні це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман.

Однією з головних функцій омбудсмена, як виділяє Н.І. Корпачова, у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Характерною особливістю є незалежність інституції, як зазначає А.Б. Зеленцов, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмена, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмена парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмена передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсмен виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.

В.В. Бойцова наголошує на внутрішньому аспекті незалежності омбудсмена, який передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.

У зв’язку з відсутністю у омбудсмена імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.

Наведені характеристики, вважаю, у своїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмена. Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмена в світі.

З вищезазначеного можна зробити висновок про те, що все ж таки навіть етимологічно омбудсман виконує посередницьку функцію в представлені та захисті прав та основних свобод свого народу. А наявність різноманітних типів (моделей) які існують в різних країнах світу вказує лише на те, яким чином омбудсман здійснює свої повноваження, та які саме додаткові повноваження має омбудсман для того, що виконувати своє найголовніше призначення – відстоювати права людини.


2. Історія виникнення інституту омбудсмана в світі та Уповноваженого з прав людини в України


Для того щоб як найширше освітити проблему, пов’язану із сучасним положенням яке склалося в сфері формування інституту омбудсмана, як основного захисника прав людини, потрібно звернутися до джерел, які передували виникненню та з яких бере початок дане явище. Зокрема розглянути історичні передумови виникнення інституту омбудсмана в різних країнах світу.

Такі науковці як Ю. Шемшученко, Г. Мурашин та М. Савенко стверджують у своїх дослідженнях, що необхідність встановлення нагляду за додержанням законів і статутів, чітким виконанням своїх обов'язків державними службовцями спонукало короля Швеції Карла XII, який певний час перебував за межами держави (жив у Туреччині), видати у 1713 році закон про введення в Швеції Королівського омбудсмана. Ця посада надалі отримала назву Канцлера юстиції. Офіційно ж вважається, що інститут омбудсмана у Швеції засновано в 1809 році. Документом про правління (конституційний акт) Спеціальний парламентський комісар (омбудсман) для нагляду за додержанням законодавчих актів парламенту судами та інтими органами влади обирався парламентом, щоб якось урівноважити широкі повноваження короля з повноваженнями парламенту.

До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови призвели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з іншого - гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом. У результаті, королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмана юстиції (justitieombudsman).

В деяких джерелах, зокрема на сайті «центру з прав людини Республіки Молдова», міститься довідка про те, що середньовічному шведському законодавстві існував поряд з посадою омбудсмана юстиції (justitieombudsman) агент, уповноважений діяти замість іншої особи (Frostathing).

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює не тільки контроль за:

  1. судами та місцевими органами адміністрації;

  2. центральними органами державної влади та управління;

  3. збройними силами;

  4. посадовими особами державних підприємств у тому обсязі, в якому вони виконують державно-владні функції.

А й в тому числі має право:

  1. законодавчої ініціативи;

  2. ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог;

  3. необмеженого доступу до документів та протоколів (навіть секретних) тощо.

Багатьма науковцями визнано, що шведський інститут омбудсмана є першим створеним інститутом, уповноважений стежити за дотриманням законів органами влади, але, проаналізувавши джерельну базу, на мою думку, це є науково необґрунтованим твердження, згідно якому були відомі попередні моделі, що вплинули, у свою чергу, на шведську модель.

Все-таки, історії відомі приклади існування аналогічних інститутів.

Так, у Давньому Єгипті існувала влада, що призначається фараонами в цілях розгляду скарг, а в Древній Греції існувала процедура, згідно якої громадяни мали право звинувачувати чиновника в зловживаннях.

У Римській Республіці призначалися два цензори, які реєстрували скарги громадян про зловживання імперських чиновників. Як «plebes tribunus» цензори затверджувалися на посаду Преторіанськім Префектом строком на два роки. Будучи дійсними захисниками тих, що мають потребу, вони захищали громадян в судових процесах від претензій військових, а також фінансових установ.

Також відомо, що у Давньому Китаї династія Хан встановила контроль – «Yuan», уповноважений вирішувати проблеми пов'язані із зловживаннями чиновників.

Щодо мусульманської цивілізації найвідоміші інститути, аналоги інституту омбудсмана, існували і в Туреччині і Саудівській Аравії. Обличчя, зване «mohtachib», було наділене правом анулювання виконавчих розпоряджень, які протирічать релігійної моралі.

На африканському континенті в Середньовіччі існував Колегіальний омбудсман, який представлений радою старійшин.

У Саудівській Аравії омбудсман здійснював свою діяльність у вигляді колегіальної ради і називався Комітетом з скарг. У Арагоне функції омбудсмана призначалися довічно судді, уповноваженому захищати громадян від можливих зловживань з боку державних службовців.

У Країні Басків з 1503 існувала посада адвоката бідняків (Abogado de los Pobres), яка вважається вірогідним попередником сучасного баскського омбудсмана.

У XV столітті перший інститут, аналогічний сучасному Шведському Парламентському омбудсману, називався «senechal», який володів основними судейськими повноваженнями, діяв під авторитетом Імператора і здійснював нагляд над здійсненням правосуддя в королівстві, але не входило в його компетенцію підтримувати звинувачення чиновників в трибуналі. Це повноваження було привласнене тільки в 1605 державному обвинувачеві, який називався Riksfiskalen.

З урахуванням вищевикладеного, треба відзначити, що хоча існує певна схожість між перерахованими органами і нинішнім інститутом омбудсмана, але саме шведська система вважається прародителем Парламентського омбудсмана.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмана у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції. До того ж, як стверджує Н. Наулік, модель омбудсмана Фінляндії багато в чому схожа на шведську, і це, на думку науковців, пов’язано із близькими правовими системами та традицією, спільної діяльності Швеції і Фінляндії.

Після Другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що, у свою чергу, зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю органів адміністрації.

У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією.

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, на мою думку, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але водночас це був перший успішний експеримент щодо впровадження нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

Наступною країною, де було запроваджено інститут омбудсмана стала Німеччина. Так, К.Б. Трумпель, дослідник права ФРН, згадує що У 1957 р. було засновано інститут Уповноваженого Бундестагу для оборони Західної Німеччини, а згодом, у 1974 р. – інститут омбудсмана із справ громадської адміністрації землі Рейнланд-Поральц; у 1979 р. – омбудсман із захисту особистих даних у Західній Німеччині; у 1988 р. – омбудсман із соціальних питань землі Шлезвіч-Гольдштейн. Досить актуальними серед німецьких політиків є три питання: чи повинна Конституція передбачати положення про омбудсмана; чи потрібне створення омбудсмана із соціальних питань; чи можливе запровадження омбудсмана у формі секретаря-прем’єра (який існує в Макленбурзі-Ворпомерні з 1991 р.).

На мій погляд, саме з започаткуванням інституту омбудсмана в країнах Скандинавії розпочинається активне поширення цієї ідеї до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмана ухвалюється у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв'язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому уряду, у Великобританії була введена «слабка» модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, через що було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена лише через парламентаріїв.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у ряді провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

У цей же час спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р. - на Гаваях, у 1971 р. - у Небрасці, у 1972 р. - в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. - у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана «сильна» модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана. На мій погляд, Французька модель омбудсмана цікава тим, що вперше про омбудсмана почали згадувати у якості медіатора, тобто посередника між громадянами та виконавчою владою країни. Хоча суттєвим недоліком є те, що громадяни не мають прямого доступу до омбудсмана.

Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов'язана з падінням «залізної завіси» і появою на карті Європи нових держав.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в існуючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за «сильним» взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках - у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.

Поширення служб омбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій.

У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини.

У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни – члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмана.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес – в минулому Захисник народу Іспанії.

На основі позитивного досвіду країн із розвиненими системами контролю, де, за наявності органів адміністративної юстиції, виникає потреба в публічно-правових засобах захисту – в інституті омбудсмана, цей інститут також був запроваджений у Російській Федерації.

Пропозиція щодо становлення інституту омбудсмана в Російській Федерації почали з’являтися ще з кінця 1980-х років при підготовці проектів нової конституції. Перше офіційне закріплення ця ідея отримала з прийняттям 22 листопада 1991 року Декларації прав та основних свобод людини і громадянина РФ, де встановлювалось, що до компетенції Парламентського уповноваженого з прав людини входить контроль за дотриманням прав та свобод людини та громадянина в Російській Федерації. Також був розроблений проект Закону РФ «Про парламентського уповноваженого з прав людини та громадянина в Російській Федерації». Але в подальшому ідея парламентського омбудсмана не тримала розвитку через нестабільну політичну ситуацію в країні.

Попри це ще до прийняття такого закону в Росії все ж таки існував інститут Уповноваженого з прав людини. А ось офіційно вибрати Уповноваженого змогли лише 20 травня 1998 року після прийняття Федерального конституційного законі «Про Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації» 26 лютого 1997 року.

На сьогодні інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

В Україні поштовхом становлення та запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини стало перш за все прийняття основного Закону держави – Конституції України у 1996 році.

Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, а також вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Зокрема, ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та приєднання у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом. Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права.

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу. Таким чином, проаналізувавши вище вказані історичні факти створення інституту омбудсмана в різних країнах світу, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на різні системи права та правові традиції, омбудсманів починаючи із Стародавнього світу до сьогодення єднає одне – це його якість виступати каталізатором між громадянами та владою за для досягнення єдиної глобальної мети – сприяти ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина від свавілля органів державної влади. До того ж, без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

омбудсман уповноважений захист право людина





Висновки


Проблема дотримання та захисту прав та основних свобод людини та громадянина в Україні сьогодні набула надзвичайної гостроти та актуальності. Однією з головних причин цього явища є те, що відносини у сфері реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини та громадянина стали предметом регулювання не тільки внутрішньодержавного права, а ще й міжнародного. Тому кожна держава повинна створити ефективні юридичні механізми забезпечення міжнародних стандартів з прав людини.

З прагненням України приєднатися то лав розвинутих країн світу посилюється потреба удосконалення багатьох сфер діяльності нашої держави, в тому числі найголовнішим є – вдосконалення механізмів захисту прав та основних свобод людини і громадянина. Впровадження міжнародних стандартів та забезпечення державі дотримання конституційних прав та свобод людини та громадянина є основною умовою приєднання України до провідних міжнародних інституцій, що сприятиме зростанню авторитету нашої країни на політичній та економічній арені світу.

В рамках проведеного дослідження автором була здійснена спроба розглянути конституційно-правовий інститут Уповноваженого з прав людини в Україні ті закордоном, шляхом проведення порівняльного аналізу, задля виявлення найбільш ефективних і дієвих механізмів функціонування даного інституту. При цьому зроблені наступні висновки:

  1. Етимологічно Уповноважений з прав людини (омбудсман) виконує посередницьку функцію в представлені та захисті прав та основних свобод свого народу. А наявність різноманітних типів (моделей) які існують в різних країнах світу вказує лише на те, яким чином омбудсман здійснює свої повноваження, та які саме додаткові повноваження має омбудсман для того, щоб виконувати своє найголовніше призначення – відстоювати права людини.

  2. Незважаючи на різні системи права та правові традиції, омбудсманів починаючи із Стародавнього світу до сьогодення єднає одне – це його якість виступати каталізатором між громадянами та владою за для досягнення єдиної глобальної мети – сприяти ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина від свавілля органів державної влади. До того ж, без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

Отримані в результаті дослідження дані ще раз підтверджують актуальність проблеми захисту прав та основних свобод людини і громадянина, шляхом удосконалення інституту Уповноваженого з прав людини в Україні. Також видно, що назріла нагальна потреба з реформування не тільки понятійного апарату предмету даного дипломного дослідження, а й посилення його впливу на державотворчі процеси в сфері захисту та дотримання конституційних прав та свобод людини та громадянина в Україні державними органами та посадовими особами.



Список використаних джерел та літератури


  1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

  2. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини/ Міністерство юстиції України. – К.: Жовтень, 1998. – С. 72.

  3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права// Міжнародні договори України. – К., 1992.

  4. Ждан О. Людина має право на захист права?// Голос України. – 1997. – №3. – С. 5.

  5. Зеленцов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах. – М.: Изд-во РУНД, 2002. – С. 190.

  6. Марцеляк О.В. Роль Уповноваженого з прав людини у розбудові демократії в Україні. – Харків: Видавництво НУВС, 2007 р. – 37с.

  7. Наулік Н.С. Інститут омбудсмана: досвід порівняльного аналізу// www.comparativelaw.org.ua.

  8. Савенко М. Конституційний Суд і омбудсмен у державному механізмі захисту прав і свобод людини та громадянина// Вісн. Конституційного Суду України. - 2000. - № 1. - С. 68-83.

  9. Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук України. – 1998. - №2 (13). – С.57-66.

  10. Трумпель К.Б. Уполномоченный Бундестага ФРГ по обороне как пример деятельности военного омбудсмана// Правоведение. – 1998. -№4. – с.36-42.

  11. Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.А. Институт омбудсмена в современных буржуазных государствах// Советское государство и право. – 1971. – №1. – С.139.

  12. Институт Уполномоченного по правам человека в субъекте РФ: Учеб. пособие/ Под редакцией А.Ю. Сунгурова. – СПб: Норма., 2003. – 312 с.

  13. Комментарий к Федеральному конституционному закону «Об Уполномоченном по правам человека в Российской Федерации» / Бойцова В.В., Бойцова Л.В. – М.: «Норма», 1997. – 128 с.

  14. Омбудсмен на европейском континенте. Служба защиты прав человека и гражданина. Мировой опыт/ Бойцова В.В. - М., 1996. – 235 с.

  15. Охрана прав граждан в зарубежных странах: институт омбудсмена (сравнительный аспект). М., 1991. – 12 с.

  16. Парламентский контроль за админнстрацией (институт омбудсмана)/ Хиль-Роблес А.— М.: Ad Marginem, 1997. – 335 с.

  17. Права человека. Учеб. / Отв. ред. Е.А. Лукашева. – М., 1999. – 430 с.

  18. Правовой институт омбудсмена в условиях современного общественного развития. М., 1992.

  19. Служба защиты прав человека и гражданина: Мировой опыт/ Бойцова В.В. – М.: БЕК, 1998. – 408 с.

  20. Сравнительное конституционное право. М., 1999. 311 с.

  21. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини/ Карпачова Н.І. – К.: Книжкова друкарня Наукової книги, 2000. – 377с.

  22. Декларация прав и свобод человека и гражданина РФ от 22.12.1991 г.// Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. – 1991. – №52.

  23. Из истории омбудсмана// материалы сайта центра по правам человека в Молдове.– www.ombudsman.md.

  24. Утвердження інституту омбудсмана у світі// матеріалі сайту – www.ombudsman.kiev.ua. – 2000 р.

Размещено на Allbest.ru