Популізм як специфічна політична технологія (118725)

Посмотреть архив целиком

Міністерство науки і освіти України

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника







Тема реферату:

Популізм як специфічна політична технологія”




Студента групи П-51

(заочна форма навчання)

Пасічного Петра Петровича













Івано-Франківськ 2010


Популізм – підвищена чуттєвість великих мас людей до простих пояснень складних проблем, до примітивних галасливих закликів; це демагогічні політичні дії політиків, які прагнуть використати цю чуттєвість (Д. Видрін).

Засади популізму:

1. “Підігравання” мінливим настроям та вимогам мас.

2. Використання емоційних станів мас людей (страх, ненависть, ворожість).

3. Загравання з масами.

4. Використання лексики натовпу.

5. Завищені обіцянки.

6. Апеляція до найменш-освіченої частини мас.

7. Створення ідеологічних кліше.

8. Презумпція малих але конкретних справ.

9. “Істинність простих рішень”.

Необхідно враховувати той аспект, що в той чи іншій мірі популістом є кожен політичний діяч, що зумовлено ірраціональністю великих мас людей.

Популізм як політичне явище сягає своїм корінням у сиву давнину. На агорах грецьких полісів та в республіканському Римі політик, який умів "загравати" з народом, мав непогані шанси зробити кар'єру.

Проте, осягнувши свою мету — владу, — популярний ватажок та трибун нерідко перетворювався на диктатора. Історія свідчить, що саме популізм прокладав шлях у політику майбутнім "отцям нації". Тоталітаризм у "популістській" формі є результатом страху розплати за те, що обіцяне не може бути втілене в життя.

Проте саме як політична течія популізм уперше з’явився у США наприкінці XX століття: тут у 1891 році було створено Народну партію. З того часу популізм продовжує переможно крокувати по планеті, втілюючись у різноманітних політичних програмах та партіях. Виникнувши як народний рух, що виражав настрої протесту проти різноманітних форм панування монополістичного капіталу в США, він видозмінювався і з'являвся на політичній арені то як "новий курс" Рузвельта в період Великої депресії у США, то як "гандизм" в Індії, то як "перонізм" в Аргентині, то як лівий "гошізм", розповсюджений насамперед у колах французької інтелігенції і студентства, то як "християнський соціалізм", а також і в багатьох інших своїх формах.

Історичний досвід показує, що популізм як політичне явище виникає в країнах, де мають місце демократичні інститути (загальне виборче право, рівноправність громадян) і де суспільство як спільнота виборців виступає учасником політичного процесу. Тільки тоді апеляція до суспільних настроїв, спроби підлаштуватися під стереотипи масової свідомості можуть стати дієвим засобом завоювання влади.

Багато вчених, що досліджують цей феномен, відзначають, що суть популізму як явища залишається невловною, ніхто не уявляє собі достеменно, що ж це таке, адже його зміст вислизає з рук, не піддається визначенню. Можна сказати, що популізм — це явище дисперсне, тобто воно є складовою багатьох політичних феноменів, втілюється в різноманітні ідеологічні форми та політичні стратегії. Відомий дослідник популізму М. Конован вважає, що цей термін "залежно від контексту може відноситися до безлічі різноманітних явищ". Стосовно республік колишнього СРСР ми маємо справу з політичним популізмом, що може водночас розглядатися як ідеологія, як соціальний рух, а також як специфічна політична психологія, зумовлена таким важливим явищем, як атомізація суспільства в країнах, що трансформуються від тоталітаризму до демократії. Атомізація означає насамперед відсутність структурованих суспільних інститутів, адже масове суспільство — це лише "колективний об’єкт пропагандистського впливу" (Ліпман), у якому можливість колективної дії дуже обмежена.

У довідкових виданнях популізм характеризується як "діяльність, що має метою забезпечення популярності в масах ціною не обгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел і т. ін." відтак популіст у сучасній політиці — це "діяч, що заграє з масами". Популізму притаманна ідеологічна простота, можна навіть сказати, примітивізм, що позбавляє його можливості стати засадою для виникнення інституціоналізованої партії, а тому відомий дослідник цього явища Д. Макре називає його "вбогим, хоча й впливовим типом мислення". Як свідчить історія, популізм подекуди зникав, розчиняючись у більш стабільних та чіткіше окреслених ідеологіях і політичних рухах. Один зі шляхів трансформації популізму вів до націоналізму, як у випадку франкістської Іспанії або Індонезії часів Сухарто.

Популізм проявляє себе з одного боку як політична риторика, а з іншого — як стратегія влади. Тому треба відокремлювати ці два виміри. Цікаво також поглянути на передумови виникнення й розвитку політичного популізму та фактори, що сприяють його успіху в сучасному політичному житті країн "зрілої" демократії. У цьому зв’язку слід також згадати перемогу блоку "Вперед, Італіє!" Берлусконі та Партії свободи Хайдера в Австрії, що сталися не так давно. Цікавим прикладом є також успіх відверто популістської "Самооборони" Лепера на виборах до польського Сейму в 2001 році. Ці факти свідчать про зростання впливовості популізму в політичному житті країн, деякі з котрих (насамперед Польща) становлять для нас взірець успішних політичних перетворень від тоталітаризму до демократії.

З точки зору політичної психології, популізм характеризується недовірою і підозріливістю до всього нового, до того, що виходить за рамки повсякденного життя, він проникнутий ворожістю до всього чужого, тобто він є ксенофобійною та консервативною ідеологією. Популізм завжди налаштований проти інших і водночас обожнює "своїх", насамперед "народ", "виборця", "трударя".

Більшість західних дослідників, насамперед Д. Макре та А. Валіцький, вважають, що популізм є ідеологією, котра виходить з визнання пріоритету народу на противагу державі, іншим народам, індивідові. Подекуди популізм слугує засобом "аналізування" суспільного протесту. Популізм мобілізує гнів та невдоволеність народу і скеровує його проти інститутів влади та політичних еліт, що начебто відірвалися від "народу".

Проте незважаючи на подекуди "революційний" пафос популізм сам по собі не здатний трансформуватися в політичну стратегію, тому що популістські декларації обходять мовчанням способи реалізації декларованих намірів.

Ряд дослідників визначають такі характерні риси популістської ідеології та політичної стратегії, причому слід зробити особливий наголос на деяких факторах, які окреслюють сьогодні поле української політики, що не тільки позбавляють партії відповідальності за реалізацію власних програм, але й фактично перетворюють їх на популістів:

  • популізм ґрунтується на тяжінні людських мас до простих пояснень складних проблем, на любові до примітивних гасел, а отже, політична суть популізму полягає в тім, що він дає прості відповіді на складні питання;

  • популізм підкреслює пріоритет простих рішень, апелює до простоти і зрозумілості пропонованих заходів, декларує перевагу малих, але конкретних справ — тобто приваблює "не словом, а ділом";

  • популіст завжди зваблює виборця, кокетує з ним;

  • популістська свідомість тяжіє до сильної особистості, харизматичного лідера, котрий, як правило, робить вигляд, що керується в першу чергу сподіваннями "простої людини";

  • популізм є невід’ємним елементом патерналістської концепції відносин владі та суспільства;

  • популізм є складовою виборчої стратегії насамперед політичних сил, аморфних за своєю структурою, у яких відсутні чіткі ідеологічні пріоритети;

  • основні ідеї популізму — це пряма участь народу в управлінні державою, так звана "пряма демократія", недовіра до представницьких державних інститутів, критика бюрократії, корупції і т. ін;

  • стратегія політика-популіста є дуже простою: він не думає ні про наслідки, ні про свої можливі дії в разі приходу до влади, для нього головне — одержати якнайбільше голосів у даний момент;

  • за умов чинного українського законодавства, яке позбавляє партії статусу повноправних гравців на політичному полі, тобто обмежує їх участь у формуванні уряду, навіть найбільш реалістичні виборчі програми партій залишаються "паперовими тиграми";

  • у свою чергу, ця ситуація позбавляє політичні партії відповідальності перед суспільством, що перетворює вибори на змагання "веселих і кмітливих" популістів.

Популізм може межувати з прихованим елітаризмом. Так Макіавеллі у своїй концепції політики як стратегії здобуття та утримання влади вдало поєднав ці два аспекти. Він підмітив, що в "палацах" та на "ринках" одні й ті ж події сприймаються по-різному, бо еліта і "чернь" мають різні ціннісні орієнтири та погляди, а тому щоб ефективніше керувати натовпом, володар має бути обізнаним із настроями, що охоплюють масу і, більше того, розмовляти звичною для неї мовою. Багато сучасних респектабельних "захисників інтересів народу" добре вивчили урок великого флорентійця.

Міжнародний досвід доводить, що популістський рух активізувався в періоди, коли країни переживали переломні етапи своєї історії. При різких соціально-економічних зрушеннях, особливо тоді, коли ламалися старі підвалини, а нові ще не викарбувалися чітко і виразно, на політичну арену виходили популістські діячі. Яскравим прикладом цьому можуть слугувати країни СНД. У країнах розвинутої демократії подеколи популізм виступає як ультра-консервативна ідеологія — захист традиційних устоїв із тим, "щоб не було гірше". На цю тезу, власне, й спираються противники розширення Євросоюзу на схід у країнах-членах ЄС.


Случайные файлы

Файл
41884.rtf
79645.rtf
5412-1.rtf
101355.rtf
4786.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.