В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов: дві концепції української державності (118704)

Посмотреть архив целиком












РЕФЕРАТ

З КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ"

НА ТЕМУ:

"В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов: дві концепції української державності"













КИЇВ-2009


План


Вступ

1. Концепція Д. Донцова

2. Концепція В. Липинського

Висновки

Список використаної літератури




Вступ


Актуальність дослідження. Україна отримала незалежність досить недавно, а до того переживала довгий період, протягом якого не мала досвіду державного будівництва. Тому, у той час, коли більшість європейських держав змогла виробити таку модель, що історично була оптимальною для них, Україна й досі перебуває в пошуках. Спроби запозичити готові моделі державного управління на Заході скоріше показали, що те, що добре для Франції, для України може не підійти. У цьому контексті важливим є вивчення концепцій державності, запропонованими саме українськими вченими. Доробок В. Липинського та Д. Донцова мають, на мою думку, важливе значення ще й тому, що вони, на відміну від переважної більшості мислителів того часу висловлювали ідеї устрою саме для України як незалежної держави, а не автономії у складі великої імперії.

Об’єктом дослідження є концепції побудови української держави.

Предмет дослідження - альтернативні концепції української державності В. Липинського та Д. Донцова.

Метою дослідження є описати та порівняти дві концепції української державності, сформовані на початку ХХ ст. В. Липинським та Д. Донцовим.

Завдання дослідження

Дослідити концепцію української державності В. Липинського.

Дослідити концепцію української державності Д. Донцова.

Джерельну базу дослідження складають першоджерела - твори В. Липинського "Листи до братів хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму" та Д. Донцова: "Націоналізм", "Дух наших традицій", "За який провід" та "Історія розвитку української державної ідеї".

Методи дослідження - у ході виконання роботи використовувався метод опису та порівняння.

Структура роботи. Робота складається з вступу, двох основних розділів та висновків. У вступі подається актуалізація теми, об’єкт та предмет дослідження, мета та завдання дослідження, джерельна база та методи дослідження.

У першому розділі основної частини подається концепція української державності

Д. Донцова - його критика демократичне правління, основні засади будівництва майбутньої держави та причини, з яких Україна має право на власну державність.

У другому розділі подається концепція В. Липинського - причини, з яких він заперечує демократію в Україні, основні характеристики його проекту Трудової Монархії та причини, з яких Україна може збудувати власну державу саме у такому вигляді.

У висновках подане порівняння двох концепцій української державності, виявлені їх спільні та відмінні риси за трьома критеріями - ставлення до демократії та соціалізму, уявлення про устрій майбутньої держави та у причинах, з яких Україна має право утворити свою державу, а не бути частиною чужої держави.



1. Концепція Д. Донцова


Д. Донцов увійшов в історію як основний теоретик українського інтегрального націоналізму - вже з цього випливає те, що його концепція була "альтернативною" до головних течій епохи української революції.

Перш за все слід відмітити його цілковите несприйняття ідей другої половини ХІХ ст., з яких розвились сучасні йому форми демократії та соціалізму, ідеї автономізму, федералізму та не здатності українців утворити державу окремо від Росії. У своєму "Націоналізмі" - найбільш ґрунтовній праці він наводить цілу низку причин, з яких ідеї Драгоманова та інших діячів минулого століття є неправильними та шкідливими, які загалом можна пояснити у протиставленні Шопенгаурівського розуму і волі - Драгоманов та його послідовники абсолютизували раціоналізм, матеріалізм, повністю відкидаючи ірраціональне, хоча саме на ірраціональному, на думку Д. Донцова побудовані всі людські інстинкти, які мають лежати в основі ідеї, якщо вона хоче бути життєздатною: "ХІХ-ий вік - це був золотий вік розуму, а разом із тим і золотий вік нашого декадентського націоналізму. Шопенгавер, цей найзавзятіший ненависник вольового чинника і, заразом, його найліпший, хоч і несвідомий, апологет, - найяскравіше сформулював протилежності двох поглядів на світ: вольового та інтелектуалістичного. Для Шопенгавера “сила, яка животіє і буяє в рослині, яка витворює кристал, яка тягне маґнет до північного бігуна", яка діє в матерії як “втеча і шукання, розлука і получення”, нарешті, як “тягар, що... виявляється в кожнім предметі, притягаючи камінь до землі, а землю до сонця", так само як стремління людини до життя, все це - “лиш різні форми виявлення" того, що “ми в собі називаємо волею". Але цю “волю" відчуваємо ми в інших тілах лиш з аналогії з нашою власною, самі ж тіла знані нам тільки як уявлення нашої свідомості, як світ окремих феноменів, а на цьому світі панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої містики і всяких таємниць. Власне саме таким бачив світ і ХІХ-ий вік: це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний “закон”"1.

Національна ідея, за Д. Донцовим, має відповідати шістьом основним критеріям:

національна ідея має бути збудована на волі до життя, на ірраціональному, а не на логічних побудовах, ціллю її має бути експансія, а засобом - боротьба2;

національна ідея має пропагувати устремління до боротьби та розуміння того, що вона є конечною, без яких ні героїзм, ні віра в життя неможливі3;

національна ідея має бути "романтичною" - ставити "національну місію" вище добробуту, інтереси нації - вище інтересів генерації, міцність спільноти - щастя одиниці, догматичною та ідеалістичною4;

ідея має бути фанатичною, нетолерантною - саме такі ідеї підносили держави на найвищий щабель їх розвитку, та "аморальною", що виростає з фанатизму і не є відмовою від етичних принципів, навпаки - найжорсткіше дотримування моральних приписів ідеї, які, щоправда, можуть конфліктувати з загальноприйнятою мораллю5;

окрім фанатичності, національна ідея має слугувати інтересам поступу як права сильних рас на організацію людей і слабших рас для зміцнення культури6;

підставами суспільного прогресу та практичною частиною будь-якої ідеї є творче насилля й ініціативна меншість, оскільки уряд завжди створюється меншістю, а не більшістю, народ ніколи його не створює7.

Крім того, що ідеї "громадівського соціалізму" були самі по собі нездатними до об’єднання нації та відкидали боротьбу за самостійність, вони мали й інші недоліки. У статті "Дух наших традицій" Д. Донцов пише про те, що ХІХ ст. фактично призвів до занепаду традиції саме через розвиток соціалістичних ідей: "Ми шануємо традиції старого Києва і його культуру. А ідеолог українського соціалізму й радикалізму, називає традиції київської Русі - традиціями "хамів і розбійників", які треба "кинути в піч", замінивши "традиціями" соціалізму. "8. Він різко засуджує Драгоманова та інших "поступовців" та "демократів", що відкидали національні традиції як щось "ретроградне" та "реакційне" та протиставляли їм ідеї "поступу" та "космополітизму" як нібито щось цінніше та корисніше для народу9. Окрім того, Д. Донцов зазначає, що діячам ХІХ ст. були притаманні занадто ідеалістичні погляди на світ: "Це були часи, коли вірили - чи прагнули? - що слово правди заб'є облуду і егоїзм, класовий чи національний; що у всьому, у всіх бідах, винні лише "царі та пани", а як, мовляв, прийдуть до слова народи, свобідні і великодушні, то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на кострищах, кати бавитимуться в ловеласів, або викладатимуть пасьянси, тирани займуться добродійством, або гратимуть на сопілці, лев ляже коло ягня, рай буде на землі і щастя в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства... "10. Крім того, він підкреслює, що таку деструктивну ідеологію мають тією чи іншою мірою всі сучасні йому партії, не залежно від того як вони себе подають.

Нинішні ж часи революції, зазначає Д. Донцов, зовсім не схожі на те, що малювали собі ліберали та соціалісти, скоріше сучасність схожа на "вік XII, вік "Слова о полку Ігоря", віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли, як писав історик: "в країні все дихало злобою, помстою і одчаем""11. Іншим недоліком вчення демократів була наївна віра в те, що народ з народом обов’язково порозуміються, навіть якщо до того один з них довів неодноразово, що несе іншому лише знищення, а особливо його ставлення до росіян, що завжди несли українцям смерть; у цьому питанні він критикує не лише лібералів та соціалістів, але й Липинського (за його концепцію "трьох Русей"12: "Радикальний божок минулого віку вчив, що союзниками нашими в Україні будуть "самі великороси" (москалі), що наш порятунок - в "лібералізмі, спільнім з освіченими великорусами". На ту саму ноту - лише заміняючи "освічених великорусів" якимись іншими "дорогими товаришами" з ІІ-го Інтернаціоналу (а навіть а Інтернаціоналу Троцького) чи "братами хліборобами", співають і теперішні наші соціалісти чи монархісти. Їм треба вірити, бо це ж, казав Драгоманов, "близнята по роду"... І як різнилася душа цих політичних дітей від мужньої душі предків, наприклад від того самого Клирика Острожського з його заповітом: "не личить говорити і радитися з сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду". А коли вже про згоду предки мислили, то іншу мали формулу. Вони домагалися, щоб з ними говорили "вольні до вольних, рівні до рівних - і чесні до чесних". Як мало ті, що пакти укладали з Мануїльським чи іншими посланцями Леніна в Києві, звертали увагу на третю, найважливішу, ланку цієї формули. "13.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.