Політичні конфлікти і кризи (118612)

Посмотреть архив целиком

1. ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ І КРИЗИ, ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ


Поняття „конфлікт” у буквальному розумінні означає „зіткнення”. Конфлікти супроводжують людство протягом усього історичного шляху, впродовж усього життя людини (конфлікти з природою, між родами та племенами, між бідними та багатими, між різними політичними силами, державами, у виробничих колективах, сім’ї).

Конфлікт – крайнє загострення суперечностей сторін, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві й пов’язаної з цим реальної чи надуманої суперечності інтересів, цілей і цінностей; зіткнення та протиборство певних систем, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, держав та їх органів, окремих осіб.

Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме: нерівністю людей, соціальних і національних спільнот; несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей; невідповідністю між сподіваннями та дійсністю; відмінністю у політичній культурі, типах лідерства; відсутністю достовірної оперативної інформації; прагненням завоювати та утримати владу.

Узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. „Найближчий розгляд історії, - писав відомий німецький філософ Гегель, - переконує нас у тому, що дії людей випливають з їхніх потреб, пристрастей, їхніх інтересів ... і лише вони відіграють головну роль”.

Говорячи про природу виникнення політичних конфліктів, відомий російський політолог Г.Шахназаров у своїй книзі „С вождями и без них” розповідає, що коли молодий Фідель Кастро з групою сміливців у 1959 р. висадився із „Гранми” і переможним маршем вступив у Гавану, він не був марксистом і збирався налагодити нормальні стосунки зі США. Кубинська сторона декілька разів пропонувала провести його зустріч з президентом Джоном Кеннеді, але американці відмовились. Ф.Кастро не залишалось нічого іншого, як звернутися до Москви, яка негайно надала кубинцям необхідну допомогу. Фідель Кастро і його однодумці невдовзі стали марксистами, а політичний конфлікт між обома країнами, що виник через необачну непоступливість американців, триває і до цього часу.

В політичній науці не вироблено універсальної типології конфлікту. Найпоширенішим є їх поділ на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій, що потребують окремого тлумачення.

Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві -- праві, ліберали -- консерватори).

Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення.

Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення ототожнює себе лише з окремою групою етнічною, релігійною, мовною, а не із суспільством загалом. Вона не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.

По своїй природі конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні), відкриті та закриті, або латентні, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.

Панує думка, що конфлікти, в основному, мають негативні функції. Дійсно, важко заперечити, що наявність конфліктів, особливо довготривалих, створює загрозу ліквідації наявної політичної системи, негативно впливає на авторитет і функціонування влади, є життєво небезпечною для учасників конфлікту; виникнення конфліктів у сфері науки, освіти, культури привносить елемент духовної деградації.

До позитивних відносять конфлікти, які дають можливість природним шляхом підтримувати динаміку суспільно-політичного життя, що призводить до поновлення і творчої модернізації політичної системи; допомагає зняти напругу в суспільстві, досягти внутрішньо-групової згуртованості; знайти союзників, які здатні підтримати і посилити конфліктуючу сторону; стимулювати свою активність, творчість, домогтися соціальних змін.

З погляду на вищесказане, слід зазначити, що твердження окремих політологів про існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами виявились науково-неспроможними. Як відзначав французький політолог Б.Гурней „У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів --кладовище”.

Проблематика визначення сутності та змісту конфліктів має давні традиції в історії політичної думки. Найбільшим внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Арістотель, Т.Гоббс, Н.Макіавеллі, Д.Віко, А.Токвіль, К.Маркс, М.Вебер. Ця тема є також визначальною у наукових працях В.Парето, Е.Дюркгейма, Т.Парсонса, Р.Дарендорфа.

Так, американський соціолог Т.Парсонс вважає, що любе суспільство є відносно стійкою й стабільною культурою. Кожний елемент такого суспільства робить свій вклад для підтримки діючої політичної системи; кожне суспільство є добре інтегрованою структурою, функціонування якої опирається на ціннісний консенсус його членів. Основним методом забезпечення належної стабільності та інтеграції такого суспільства є активна співпраця конфліктуючих сторін.

Німецький політолог Р.Дарендорф, навпаки, стверджує, що конфлікт у політиці є звичайним явищем. На його думку, відсутність конфлікту в суспільстві є чимось дивовижним і ненормальним. Адже кожне суспільство не є незмінним, тут не існує сталості, немає нічого постійного, воно пронизане всілякими розбіжностями та конфліктами. Головне для кожного суспільства – відшукати належні форми і методи розв’язання конфліктів. „Той, хто вміє справлятися з конфліктами, - писав він, - той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку можливість, дістає цей ритм собі у супротивники”.

Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають Карла Маркса і А. де Токвіля. Підходячи до суспільних процесів із різних методологічних позицій, обидва вчені підкреслювали неминучість консолідації у соціальних групах і конфліктів між ними. Однак згідно з поглядами К.Маркса, такі соціальні групи – це класи, а згідно з поглядами А. де Токвіля – територіальні спільноти й добровільні асоціації – елементи громадянського суспільства. Відмінним було й те, що К.Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативні способи поведінки, абсолютизуючи роль політичних конфліктів у минулому та мріючи про безконфліктне майбутнє, а Токвіль стверджував, що демократія створює умови для досягнення балансу між силами конфлікту та консенсусу.

Політичний конфлікт - це протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.

Суб’єктами політичних конфліктів виступають індивіди, малі й великі соціальні групи, організовані в соціально-політичні організації та рухи. Особливо гострих форм політичні конфлікти набувають у кризові й перехідні періоди розвитку суспільства та людства.

В основі політичних конфліктів лежать глибокі розходження між різними політичними системами, державами, партіями, політичними лідерами, основу яких складає відмінність, неспівпадання, а часом і непримиренність різних політичних орієнтацій. Вони виникають за умов, коли відсутні або блокуються можливості послаблення політичного напруження. Причиною ж їх виникнення можуть бути будь-які вчинки чи прийняті рішення протидіючих сторін.

Зупинимось на характеристиці основних політичних конфліктів і криз.

1. Конфлікти міжсистемного характеру являють собою суперечливі відносини між різними соціально-економічними, суспільно-політичними формаціями, системами розвитку суспільства, зокрема, між капіталістичною та соціалістичною. Яскравим прикладом такого конфлікту була холодна війна (1945 - 1990) між цими політичними системами в економічній, військово-політичній, ідеологічній та інших сферах. Небезпека таких конфліктів полягає в тому, що вони можуть призвести до соціальної катастрофи на планеті.

2. Регіональні конфлікти проявляються в гострій формі протиріч політичного, економічного, ідеологічного характеру між окремими групами держав. Їх небезпека полягає в тому, що вони можуть призвести до нестабільності міжнародної ситуації в усьому світі, навіть до виникнення світових воєн. (Близький Схід). Це трапляється тому, що у їх розв’язання, як правило, втручаються «треті сторони».

3. Міждержавні конфлікти можуть виникнути як на воєнній, так і на іншій основі («митні війни», «фінансові війни», зовнішньополітичної акції та демарші) Причинами їх виникнення є порушення тих чи інших державних інтересів кожної з конфліктуючих сторін, що базуються на загальнонаціональній основі, а також інтересів правлячих кіл цих держав. Вони найчастіше проявляються у локальних війнах (арабо-ізраїльський військовий конфлікт, ірано-іракська війна, агресія Ірака проти Кувейту, військовий конфлікт між Аргентиною та Англією через Фолклендські (Мальвінські) острови, війна США проти Іраку).

4. Внутрішньодержавні конфлікти обумовлені різними і інтере-сами своїх суб’єктів, особливо у питаннях, кадрової політики. Політик-ні конфлікти всередині держави поділяться на міжкласові, міжпартійні, внутріпартійні, міжнаціональні, міжконфесійні, міжособистісні.


Случайные файлы

Файл
16577-1.rtf
154192.rtf
Bilety.doc
3274.rtf
104777.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.