Політичні еліти (118605)

Посмотреть архив целиком




Контрольна робота


з дисципліни: «Політологія»





Тема контрольної роботи: „Політичні еліти”



Зміст


1. Перші спроби аналізу феномена політичної еліти

2. Італійська школа

3. Загальне в концепціях сучасних макіавеллістів і ціннісні теорії

4. Функціональні теорії еліт і ліволіберальні концепції еліт

5. Демократичний елітизм і партократична теорія еліти

6. Неоелітизм

7. Чинники існування і типологія еліт

8. Системи рекрутування еліт

9. Концепція пасіонарного поштовху Л. Гумільова

Список літератури



1.Перші спроби аналізу феномена політичної еліти


Слово «еліта» в перекладі з французької означає «найкраще, вибране, добірне». У соціальному значенні воно відноситься до найбільш цінної для суспільства соціальної групи, яка стоїть над масами і покликана керувати ними внаслідок володіння особливими якостями. Поняття «еліта» в політології характеризує носіїв яскраво виражених політико-управлінських якостей і функцій. Це частина соціальної спільноти, яка усвідомлює свої інтереси, специфічність і організованість та активним і впливовим способом визначає реалізацію інтересів цієї спільноти або всього суспільства.

Нерівноправний статус окремих груп і осіб у політиці здавна визнавався неминучою реальністю. Термін «еліта» увійшов до наукового вжитку в працях В. Парето на початку XX ст., але ідеї політичного елітизму виникли в глибоку давнину. У період розкладу родового ладу з'явились погляди, які розділили суспільство на «вищих» і «нижчих», шляхетних і чернь, аристократію і простолюдинів. Найбільш послідовне обґрунтування такі ідеї одержали у творчості Конфуція, Платона, Макіавеллі, Ніцше. Однак ці мислителі не змогли дати серйозного соціологічного обґрунтування своїм поглядам внаслідок відсутності необхідної емпірикосоціологічної бази.

В античних авторів соціальним еталоном виступали особи, наділені високими моральними якостями. Конфуцій поділяв суспільство на «шляхетних мужів» (правлячу еліту) і «низьких людей» за їх ставленням до заповідей моралі. Перші слідують обов'язку і закону - решта налаштована на власний благоустрій і особисту вигоду.

Платон у загальних рисах розробив систему формування правлячої еліти, але його головна ідея про поділ суспільства на керуючих і керованих ґрунтувалась лише на моральних, філософських і релігійних припущеннях. Дуже важко «перекласти» його систему навіть на сучасне йому суспільство і знайти в ньому «мудрість», «мужність» і «вождеління» як домінуючі якості в окремих його представниках.

Перші сучасні класичні концепції еліт з'явились на межі ХІХ-ХХ ст.


2.Італійська школа


Вчені італійської школи політичної соціології Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс стали творцями класичних теорій еліт, що базуються на спостереженнях за реальною політичною поведінкою і взаємодією суб'єктів політики. Цю школу називають макіавеллівською, бо саме Н. Макіавеллі першим виокремив політику як самостійну сферу суспільства і став розглядати її як реальність і практичну діяльність людей, а не як царину ілюзорно-уявного.

Професор Г. Моска (1858—1941) в «Основах політичної науки» та «Історії політичних доктрин» зазначив, що в усіх суспільствах існує два класи осіб: клас керуючих і клас керованих. Між ними здійснюється своєрідний розподіл праці: нечисленний клас керуючих реалізує всі політичні функції, монополізує владу; численний клас керованих постачає керуючим матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного організму.

Г. Моска одним із перших зазначив, що меншість керує більшістю внаслідок своєї організованості і наявності особливих якостей. З урахуванням згуртованості групи керуючих та її панівного положення в суспільстві, Моска називає її політичним класом, який зазнає поступових змін. Він виділяє дві тенденції в його розвитку: аристократичну і демократичну. Перша виявляється в прагненні політичного класу стати спадкоємним (зробити свої привілеї та функції спадковими). Це приводить до «закриття» класу, до його виродження і соціального застою, активізації боротьби нових соціальних сил за панівні позиції в суспільстві. При домінуванні другої відбувається швидке оновлення правлячого класу, оскільки доступ до нього не ускладнений. Оновлення запобігає дегенерації еліти, примушує її бути здатною до ефективного керівництва. І все ж Моска віддавав перевагу рівновазі між обома тенденціями, оскільки лише вона забезпечує як наступність і стабільність у керівництві, так і його якісне оновлення.

Доступ у політичний клас передбачає наявність в індивідів особливих якостей і здібностей. Але ці якості змінюються в процесі еволюції суспільства. У міру розвитку цивілізації переважаючою якістю стає володіння багатством. Згідно з Моска, три якості відкривають дорогу в політичний клас: військова доблесть, багатство і священство; з ними пов'язані три форми аристократії - військова, фінансова і церковна.

Слабким місцем у теорії Моска є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки. Його теорія знайшла підтвердження в тоталітарних державах, в яких політика зайняла домінуюче положення над економікою, а в особі номенклатурної бюрократії втілився змальований Моска прообраз «політичного класу».

Паралельно Моска теорію політичних еліт розробляв В. Паре-то. Він визначив еліту як клас, що складається з людей, найбільш продуктивних чи найбільш здібних у різних сферах діяльності. У «Трактаті із загальної соціології» він обґрунтував роль еліти, базуючись на ідеї соціальної рівноваги, до якої прагне суспільство як система. Стан рівноваги забезпечується взаємодією чотирьох груп елементів - економічних, соціальних, політичних та інтелектуальних. Серед них особливу увагу вчений приділяв мотивації людської діяльності.

Головними стимулами діяльності і рушійними силами історії Парето вважав психологічні стимули, які назвав «залишками». Це нелогічні, ірраціональні спонукальні мотиви: «інстинкт товариськості» (для політика потреба у визнанні з боку керованих ним організацій); «інстинкт комбінацій» (яскраво виражений у видатних політичних діячів, є їх головною професійною якістю); «потреба в демонстрації власних почуттів» (ритуали і культи, віра у вождя тощо); прагнення до «постійності агрегатів» (цим обумовлена тривалість співіснування політичних інститутів, поглядів, традицій, стереотипів, що склалися); «інстинкт цілісності індивідуума» (прагнення забезпечити безпеку особистості і недоторканість власності); «інстинкт сексуальності» (найбільш глибокий і сталий з усіх «залишків», хоча його намагаються обмежити різними заборонами). «Залишки» не усвідомлюються людьми і приховуються за допомогою «похідних». Це мимовільно чи свідомо обрані форми пояснення нелогічної поведінки - доктринальні і теоретичні твердження в політичному, соціальному чи релігійному контексті.

Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільства і політики, Парето визначив еліту за її вродженими психологічними властивостями. Головна ідея в терміні «еліта», за його трактуванням, - це перевага розуму, характеру, спритності тощо. «Залишки» і «похідні» групуються таким чином, що в політичному процесі виділяються два типи еліт: еліта «левів» та еліта «лисиць» (назви обумовлені міркуваннями Макіавеллі про «лев'ячі» і «лисячі» якості правителів). Розвиток суспільства відбувається через періодичну зміну, циркуляцію цих типів еліт.

Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають панування одного з типів. Владарювання «лисиць», ефективне в спокійні періоди історії, є непридатним у ситуаціях, що вимагають рішучих дій і застосування насилля. Це веде до невдоволення в суспільстві та посилення контреліти («левів»), яка за допомогою мобілізації мас скидає правлячу еліту. «Циркуляція еліт» (див. Рис.1.) здійснюється шляхом насилля, переворотів і революцій, які, на його погляд, є корисними для суспільства.


Рис.1. Циркуляція еліт


Необхідність зміни еліт обумовлена тим, що попередні еліти втрачають свою енергію і відбувається зменшення пропорцій «залишків», які давали їм можливість завойовувати і утримувати владу. Тому всі соціальні перетворення визначаються «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людьми між двома групами - елітою та її потенційною зміною (контрелітою). Безперервна зміна еліт сприяє рівновазі соціальної системи і тим самим забезпечує надходження «кращих».

Р. Міхельс (1876—1936), один з ідеологів фашизму, твердив, що залучення мас до влади веде демократію до загибелі, а безпосереднє панування мас є технічно неможливим. Основний аргумент Міхельса - це дія «залізного закону олігархічних тенденцій» у масових політичних організаціях. «Закон» обумовлює неможливість демократії. Причини політичної стратифікації він пояснював тенденціями, закладеними в сутність людини, в особливості політичної боротьби і специфіку розвитку організацій. Ці три тенденції сприяють тому, що демократія веде до олігархії і неминуче перетворюється на олігархію.

Феномен олігархії обумовлений, згідно з Міхельсом, психологією мас і психологією організацій, а також законами структур організацій. Поняття «маси» в нього має психологічний зміст і визначається як сукупність психічних властивостей масового обивателя - індиферентності, некомпетентності, потреби в керівництві,

почутті вдячності вождям, потреби в пошануванні лідерів тощо. «Маси», які мають саме такі якості, не здатні самоорганізовуватись і самостійно управляти справами суспільства.

Сам же принцип організації, який є необхідною умовою керівництва «масами», веде до виникнення ієрархії влади. Керівництво організацією передбачає наявність професійно підготовлених людей, з них формується апарат. Він надає сталості організації, але разом з тим викликає і переродження організованої «маси», коли вона стає заручницею апарату.

У працях Моска, Парето і Міхельса намічені важливі властивості і параметри політичної еліти, які дозволяють оцінювати різні елітарні теорії сучасності. До них можна віднести:

    • особливі властивості, характерні для представників еліти;

    • ступінь інтеграції і згуртованості елітарної верстви;

    • відносини еліти з масою;

    • рекрутування еліти;

    • функції і вплив еліти на суспільство.


3. Загальне в концепціях сучасних макіавеллістів і ціннісні теорії


Першою значною групою теорій, що не втратили сучасної значущості, є дослідження послідовників Моска, Парето і Міхельса, які з'явились переважно після другої світової війни, їх об'єднують такі ідеї:

    • Визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділ на владарюючу творчу меншість і пасивну нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини і суспільства.

    • Особливі психологічні якості еліти, пов'язані з природними обдаруваннями і вихованням; вони виявляються в здатностідо управління.

    • Групова згуртованість еліти, обумовлена спільністю професійного статусу, соціального становища та інтересів, елітарною самосвідомістю й елітарним самосприйняттям.

    • Легітимність еліти - визнання масами її права на політичне керівництво, яке виражається різною мірою.

    • Структурна постійність еліти; персональний склад елітизмінюється, але її панівне становище щодо мас є незмінним у своїйоснові: в політичній історії послідовно змінювались вожді племен,монархи, бояри, дворяни, наркоми, «партсеки» і президенти тощо,але відносини панування і підлеглості між ними і масою залишались незмінними.

    • Формування еліт і зміна їх у ході боротьби за владу.

    • Керівна роль еліти в суспільстві; вона виконує соціально
      необхідну функцію управління; у прагненні зберегти і передати
      нащадкам свій привілейований статус вона доходить до виродження
      і втрати своїх визначних якостей.

У розглянутих теоріях перебільшується значущість психологічних чинників, недооцінюються політичні можливості, здібності і соціальна активність мас, абсолютизується цинічно-прагматичне ставлення до боротьби за владу.

Ціннісні теорії – це група елітарних теорій виходить із реалій сучасних демократичних держав, у них меншою мірою присутній соціальний аристо­кратизм, висловлюється терпиме ставлення до мас і раціонально виважена позиція стосовно демократії.

Для ціннісних теорій є характерними такі спільні настанови:

    • Еліта - найцінніший елемент будь-якого суспільства, який має неординарні здібності й показники в найважливіших соціальних сферах; вона орієнтована на задоволення базових потреб суспільства (зауважимо: всього суспільства, але не на забезпечення самодостатності свого статусу, як у корумпованих істеблішментах).

    • Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки еліта є найбільш продуктивною та ініціативною частиною суспільства.

    • Маса — провідник рішень еліти, вона є «колесом» історії, еліта - «двигун» соціального розвитку.

    • Формування еліти не стільки є результатом боротьби за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством найбільш гідних його представників; це обумовлює необхідність удосконалення механізму селекції елітарних індивідів.

    • Елітарність як соціальна якість закономірно випливає з сучасної представницької демократії, з рівності можливостей; така рівність можлива лише в межах цієї демократії; соціальна рівність повинна сприйматись як рівність життєвих шансів, а нерівність результатів і соціального статусу, оскільки останнє обумовлене нерівністю «за природою» (люди не є рівними фізично, інтелектуально тощо). Демократія як спосіб організації соціальних взаємодій покликана забезпечити приблизно однакові стартові умови для всіх людей. Фініш обернеться для індивідів різними результатами: неминуче з'являться соціальні «чемпіони» й аутсайдери.

У цих теоріях еволюція керівної верстви співвідноситься зі змінами потреб соціальної системи і ціннісних орієнтацій людей. Аристократична еліта змінилась приватнопідприємницькою, яка у свою чергу змінюється менеджерською та інтелектуальною елітою.

Ціннісні теорії потребують виведення параметрів еліт, що ха­рактеризують наслідки їх впливу на суспільство. М. Бердяєв (1874— 1948) вивів «коефіцієнт еліти» як співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості освічених. Коефіцієнт у п'ять відсотків вказує на наявність достатнього потенціалу розвитку суспільства, а його падіння до одного відсотка означає крах державності і виродження еліти на самодостатню касту.

Ця група теорій претендує на найбільшу відповідність реаліям сучасного демократичного суспільства, їх ідеал - це громадянське суспільство з його неминучою ієрархічною структурою. В ньому кожний індивід займає своє місце, а еліта користується «заробленим» статусним авторитетом.

Такий підхід робить еліту не владною меншістю, а керуючою на основі добровільної згоди мас, яка виражається на виборах.


4. Функціональні теорії еліт і ліволіберальні концепції еліт


Ці теорії продовжують і розвивають настанови ціннісних теорій про соціально-раціо­нальний характер відбору еліт. Функціо­нальний підхід домінує в сучасній елітарній думці. Не відкидаючи в цілому класичну елітарну теорію, він вимагає радикального перегляду її класичних вихідних принципів. Автори функціональних теорій (Келлер, Рісман, Штаммер) базу­ють свої погляди на таких посиланнях:

    • У суспільстві немає еліти як єдиної консолідованої групи, а існує багато еліт з обмеженим впливом: жодна з них не домінує в політичному житті. Плюралізм еліт визначений суспільним поділом праці, кожна з багатьох так званих базисних материнських груп - професійних, демографічних, релігійних, регіональних тощо - виділяє власну еліту, яка представляє її, захищає її цінності і одночасно впливає на неї.

    • Між масою і елітою складаються відносини представництва, а не панування чи постійного керівництва. Це досягається контролем материнських груп над «своїми» елітами, а численні демократичні механізми спроможні запобігти дії «закону олігархічних тенденцій» і визначати політичну поведінку еліт відповідно до інтересів електорату.

    • Конкуренція еліт на основі визнання «демократичних правил гри» є селекційним фільтром, який виключає можливість появи асоціальних елементів в управлінських структурах.

    • Розпорошеність влади між різноманітними групами та інститутами служить гарантією проти небажаних політичних рішень.

    • Умовність і відносність відмінностей між елітою і масою в правовій соціальній державі; у ній громадяни вільно реалізують право входження до складу еліти. Цей аргумент підкріплюється й іншим: головний суб'єкт політичного життя - це не еліти, а групи інтересів.

Аргументаційний базис цих теорій не настільки переконливий, як у ціннісних теоріях. Головний їх недолік полягає в ідеалізації реальних політичних відносин. Реальність спростовує постулат про рівну участь різних соціальних верств у прийнятті політичних рішень: представники фінансово-промислових груп, ВПК і технократії як і раніше визначають політичний фон у західних демократіях.

Елітарна думка Заходу зовсім не однорідна. Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілі-банд) є ідейним антиподом теорій плюралізму еліт. Вони запозичили деякі положення макіавеллівської школи, але їм властиві і свої специфічні риси:

    • керівні посади і командні позиції є головною елітотвірною ознакою, а видатні індивідуальні якості особливої ролі не відіграють (це посилання ігнорує способи посідання керівних постів і стратегічних командних пунктів у суспільстві);

    • визнання єдиної, порівняно згуртованої владної еліти, яка відрізняється різноманітністю складу, структурною постійністю і груповою свідомістю; її згуртовуючий чинник полягає не лише в зацікавленості складаючих її груп у збереженні свого привілейованого стану, але й у близькості соціального статусу, інтелектуального і культурного рівня, духовних цінностей, стилю життя тощо;

    • глибока відмінність між елітою і масами; вихідці із соціальних низів можуть увійти до еліти, лише зайнявши високі посади в соціальній ієрархії; можливості впливу маси на еліту через демократичні механізми вкрай обмежені; гроші, знання, маніпулювання свідомістю, ЗМІ та інші ресурси дозволяють еліті довільно і безконтрольно управляти масою (у цьому є велика частка істини, адже ніхто не стане стверджувати, що в «бастіоні демократії», в США, електорат може дієво контролювати свій істеблішмент);

    • еліта формується переважно зі свого середовища, а критерії відбору - це володіння ресурсами впливу, ділові якості і узгоджувальна соціальна позиція (прийняття соціально-політичних цінностей еліти та її «правил гри»);

    • забезпечення свого власного панування - пріоритетна функція владної еліти, у цьому і полягає її антинародне призначення:
      всі управлінські завдання підкорені цій функції.

Ці концепції займають проміжне місце між макіавеллістськими і функціональними теоріями еліт.


5.Демократичний елітизм і партократична теорія еліти


Концепції демократичного елітизму представлені відомими дослідниками: І. Шумпетером, С. Ліпсетом, Р. Далем, К. Мангеймом. Вони виходять із запропонованого Шумпетером розуміння демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців. Зокрема, в них робиться акцент на те, що демократія не усуває елітарності і характеризується не відсутністю еліти, а лише новим способом рекрутування і самосвідомості еліти.

Керівна елітарна верства розглядається як управлінська ієрархія, яка має якості, необхідні для управління, і є захисником демократичних цінностей. Еліта здатна стримати властивий масам політичний та ідеологічний ірраціоналізм, емоціональну неврівноваженість і схильність до крайнощів.

Емпіричні дослідження, тим не менш, заперечують голослівне твердження про демократизм еліти і авторитаризм мас. Вони до­водять, що в еліти є беззаперечна перевага перед масами: вона переважає маси в прийнятті ліберально-демократичних цінностей, у політичній терпимості, у засудженні диктаторських режимів, є більш сприйнятливою до політичних інновацій. Однак еліта є більш консервативною у визнанні соціально-економічних прав громадян: на працю, на страйк, на соціальне забезпечення тощо. Саме це і розводить масу і еліти по різні боки барикад і робить непотрібними для маси експертні якості еліт.

Обійти партократичну теорію неможливо, оскільки наслідки її реалізації завдали значної шкоди демократичному процесу і загальмували по­ступальний розвиток у тоталітарних політичних системах. Характерними для цієї теорії є такі вихідні положення:

  • глобальне месіанське призначення еліти в її претензії стати певною інтернаціональною силою (це посилання є докорінною відмінністю цієї теорії від інших, які обмежуються констатацією ролі еліти в національних чи регіональних межах);

  • всеохопний характер керівництва, здійснюваного елітою;

  • походження із соціальних низів (цей визначальний формальний критерій усуває «середній клас» з конкурентного відбору до еліти, що практично зводить нанівець взаємодію політичної і неполітичної сфер суспільства: еліта незаможних може владарювати, спираючись лише на адміністративні важелі, і не в змозі знайти інших способів управління;

  • ідеологічність, тобто фанатична прихильність до однієї ідеології - релігії, яка надає еліті беззаперечне монопольне право на керівництво;

  • надзвичайно жорстка внутрішня ієрархізація, висока групова інтеграція та «мілітаризація» внутрішніх відносин.

Партократична еліта споконвічно ізольована від маси і не вписується в структури правової держави: «генерали» і «офіцери» від політики здатні перетворити політику лише на силовий чинник соціальних відносин за рахунок інших.




6. Неоелітизм


Неоелітисти - американські політологи Т. Дай, Л. Зіглер та інші - презентують прагматичний підхід до оцінки еліти. їхня нестандартна позиція базується на таких твердженнях:

  • суспільство поділяється на меншість, яка має владу, і більшість, яка її немає;

  • невелика кількість осіб розподіляє соціальні цінності, а маси не визначають державну політику;

  • керуюча меншість не є типовим представником мас;

  • еліта формується переважно з представників вищої соціально-економічної верстви суспільства;

  • перехід до еліти повинен бути повільним і тривалим, щоб зберегти соціальну стабільність і уникнути радикальних змін; у правлячі кола допускаються лише ті, хто приймає основні узгоджені правила еліти;

  • еліти завжди єдині в підході до основних цінностей соціальної
    системи і в збереженні самої системи; вони можуть дотримуватись
    різних поглядів лише відносно вузького кола питань;

  • державна політика відбиває не вимоги мас, а панівні інтереси еліти; зміни в політиці торкаються частіше самої еліти, а не електорату;

  • правлячі еліти зазнають порівняно слабкого впливу з боку
    байдужої частини громадян.

Неоелітисти ніби роблять підсумок в описі реального політичного іміджу еліти; при цьому виходять не з особистих якостей її представників, а зі специфіки еліти як політичного суб'єкта.

Еліта як політичний інститут є невід'ємним елементом будь-якого цивілізованого суспільства. Цивілізованість виявляється у виключній здатності людини свідомо поєднуватись із собі подібними для спільного проживання. Складно організованим соціальним сис­темам властива різноманітність взаємодії соціальних груп, індивідів і форм людської діяльності. Це неминуче обумовлює виокремлення людей, які професійно займаються управлінням. їх сукупна соціально-політична характеристика дозволяє віднести до політичної еліти внутрішню диференційовану, неоднорідну і відносно інтегровану меншість, групи осіб чи велику кількість груп осіб, які тією чи іншою мірою володіють якостями лідера і підготовлені до виконання управлінських функцій.


7.Чинники існування і типологія еліт


До чинників існування еліт відносяться:

  • Соціальна і психологічна нерівність людей. Це аксіома, але вона вимагала свого обґрунтування: Конфуцій, Платон, Дарвін, макіавеллісти і сучасні елітисти використовували досить переконливі аргументи на підтвердження простої на перший погляд істини.

  • Закон розподілу праці, який вимагає професіоналізму в управлінні. Виокремлення будь-якої галузі людської діяльності в самостійну завжди обумовлювало появу складної ієрархії в її межах. Управління суспільством «замикає» на собі весь комплекс галузевих ієрархій і здійснюється елітарною групою.

  • Висока соціальна значущість цього виду праці і його відповідне стимулювання: труд політичного управління приносить моральні, статусні, матеріальні та інші дивіденди.

  • Можливості для отримання соціальних привілеїв. Вони пов'язані безпосередньо із самим процесом управлінської діяльності і виявляються з різним ступенем інтенсивності в традиційних і модернізованих суспільствах.

  • Неможливість реалізації повного і постійного контролю за політичними керівниками. Це «незручний» чинник, оскільки у певних умовах він може відкрити шлях до олігархізації «верхів», корупції тощо.

  • Політична пасивність та інертність мас, інтереси яких, як свідчить політична практика, знаходяться поза сферою політичного. Маса реалізує свої життєві інтереси і потреби не в політичній, а в соціально-економічній системі. Це не є аномалією, оскільки глобальне суспільство, як організм, що саморозвивається, саме виявило соціальні преференції: у державі самореалізуються еліти, у громадянському суспільстві – індивіди і створювані ними неполітичні організації і асоціації.

Залежно від джерел впливу еліти поділяються на спадкові (аристократизація), ціннісні -особи, що займають високопрестижні і впливові суспільні і державні позиції, владні - безпосередні носії влади, і функціональні - професіонали-управлінці, які мають необхідну кваліфікацію для посідання керівних посад.

За критерієм громадянської зрілості суспільства, а отже, за характером його культурних цінностей, можна виокремити традиційну і сучасну еліту. Еліта завжди реалізує свій вплив через власні ресурси. До ресурсів владарювання традиційної еліти (оточення монархів, дворяни, представники церкви) відносяться релігія, традиції, культурні стереотипи тощо. Сучасна еліта поєднує різні соціально-професійні групи: інтелектуалів, чиновництво, технократію, бізнесменів тощо, які володіють значно більшим арсеналом ресурсів. До вищої еліти відносяться особи, які приймають рішення за­гальнодержавного рівня: у західних демократіях встановлена така пропорція - один чиновник на 20 тис. населення. Середня еліта визначається за трьома основними ознаками - доходом, професійним статусом і освітою — і становить близько п'яти відсотків населення. У маргінальну еліту входять особи, які мають показники лише за однією чи двома з названих ознак. Така еліта переважає в країнах, які здійснюють структурні соціально-економічні перетворення. У них різко зростає кількість осіб, які змінили свій матеріальний статус, але не підвищили свого професіоналізму чи освітнього рівня. У цьо­му і є трагедійність ситуації в постсоціалістичних країнах: у них різко посилились політичні позиції «еліти нуворишів» - некомпетентної в політичному управлінні, аморальної, зайнятої лише своїм самовідтворенням, корумпованої в переважній більшості. Вона анітрохи не відповідає сутнісним характеристикам продуктивної національної еліти.

Правлячій еліті, яка безпосередньо володіє державною владою, протистоїть опозиційна контреліта, що є нормальним явищем.

Відкрита еліта формується із громадянського суспільства за схемою «суспільство - політичні партії - лідери партій - вибори – державні посади». Закрита еліта виходить із власного сере­довища, вона відтворюється і відтворює номенклатурно-егоїстичний менталітет своєї групи в політиці.

Першорядне значення для демократичного суспільства має не боротьба з елітарністю, а формування результативної, ефективної і корисної для нього політичної еліти. Демократія своєю сутністю покликана знайти і запропонувати інститути, що забезпечуватимуть максимальну соціальну продуктивність еліти і її підконтрольність суспільству.


8.Системи рекрутування еліт


Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт - систему гільдій та антрепренерську систему, які в «чистому» вигляді зустрічаються рідко. Укорінення однієї з цих систем не є результатом суб'єктивного довільного вибору, а обумовлене рядом чинників: якістю партійної системи, зрілістю громадянського суспільства, однорідністю політичної культури, традиціями, реальним конституціоналізмом.

Систему гільдій характеризують:

  • закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти; складні чиновницькі сходи передбачають повільне і поступове просування щаблями службової ієрархії (етимологічно «гільдія» від німецького „Gilde” - об'єднання купців у Західній Європі, яке захищало інтереси і цехові привілеї своїх членів);

  • наявність багатьох фільтрів - обов'язкових формальних вимог для посідання тих чи інших посад (партійність, стаж, характеристика керівництва тощо); наголос робиться на політичних перевагах можливих кандидатів, суворому дотриманні правил і розпоряджень класу, організації (партії, руху, клубу і т.д.);

  • наступність політичних курсів і висока передбачуваність політичних змін, невелика вірогідність політичних конфліктів; це досягається завдяки тому, що процедура висування потенційних кандидатів на посадові вакансії ґрунтується на підтримці партії;

  • нечисленне й обмежене коло селекторату, створюване пред­ставниками вищого керівного органу;

  • тенденція відтворення вже існуючого типу еліти, лідерства
    і властивих їм типологічних характеристик.

Ця система не передбачає конкуренції між кандидатами, оскільки сама система влади гранично суворо формалізована та ієрархізована. Система гільдій може панувати лише в політизованих суспільствах із частковою чи повною відсутністю громадянського суспільства. Свідченням цьому є номенклатурна система фільтрації, яка утвердилась у тоталітарних режимах. Номенклатура - це спосіб посідання керівних постів виключно за ознакою належності до правлячої партії. Кар'єрне просування тут поставлене в залежність від повного політико-ідеологічного конформізму кандидата, особистої відданості новому лідеру, навичок кулуарних «апаратних ігор». Номенклатура - основа системи «вождизму», вона домінує в усіх тоталітарних режимах, менш чітко виражена в автократіях і модернізованих демократіях. Свій початок вона бере в непотизмі, коли римські цезарі призначали на синекури своїх родичів чи осіб з найближчого оточення.

Реалізація ленінської концепції «авангардної ролі» партії робітничого класу привела до появи «нового класу», природа якого виявилась інакшою, аніж у теорії. В праці «Новий клас» М. Джилас описав процес виникнення панівного політичного класу в Росії після революції. Цей «новий номенклатурний клас» складала партійна бюрократія. Тут один із гільдійних принципів відбору («походження із соціальних низів») відіграв фатальну роль: ви­сновки Платона і Міхельса здійснились на практиці.

Гільдійна система схильна до бюрократизації, консерватизму, заорганізованості, «консолідації» кадрового застою. Та все ж і вона має свої переваги, до яких можна віднести урівноваженість кадрових рішень, передбачуваність можливого політичного кур­су внаслідок якісної стабільності кадрів, меншу вірогідність внутрішніх конфліктів.

Така система деякою мірою виправдовує себе в країнах, що пережили тоталітарні і авторитарні режими і перебувають на ранніх стадіях утвердження демократії, коли правляча еліта само-зберігається шляхом самовідтворення. Однак гільдійна система відбору явно поступається своєму антиподу і не має історичної перспективи, як і тоталітаризм, де вона була поширена.

Антрепренерська система базується на зовсім інших принципах, для неї є характерними:

  • відкритість, широкі можливості посідання керівних постів для представників усіх соціальних груп;

  • обмежена кількість інституціональних фільтрів і мінімум формальних вимог до претендентів;

  • до селекторату входять усі виборці, якщо це необхідно;

  • принцип конкурентності у відборі, який ґрунтується на професійних якостях претендентів на посаду;

  • пріоритет особистісних характеристик: індивідуальної активності, здатності до комунікації з електоратом, сприйнятли­вості до політико-ідеологічних інновацій тощо.

Переваги цієї системи: вона є відкритою для енергійних, вольових і підприємливих політиків, передбачає «пошукові» якості в кандидатів в еліту, виявляє обдарованих індивидів у громадянському суспільстві. Антрепренерська система гармоніює з плюралістичною демократією, доповнює її та є її базовою «кадровою технологією». На політичному ринку претендент в еліту поводиться як підприємець: він «пропонує» себе як політичний товар в обмін на легітимацію своїх повноважень громадянами.

Антрепренерська система є більш життєздатною, оскільки вона технологічно забезпечує наступність еліт за формулою «громадянське суспільство - політичні партії - суспільні рухи – домінуючі позитивні якості лідерів цих партій і рухів — електо­ральна конкуренція - досягнення певного статусу в ієрархії державної влади».

Зрозуміло, що в політиці немає математично вивірених розрахованих систем, які дозволяють безпомилково визначити оптимальну селекцію політичних еліт. Тому на практиці обидві системи відбору не спрацьовують у їх «чистому» вигляді. Звичайно недоліки однієї системи компенсуються запозиченням переваг іншої, що також не гарантує високої якості такого поєднання. В президентських республіках щойно обраний президент сам формує свою «команду», до якої нерідко входять функціонери відповідно до номенклатурних принципів відбору.

Крім цього, на селекцію і соціальну результативність еліти значний вплив здійснює якість і тип освіти, соціокультурне середовище та інші соціалізуючі чинники, які діють по-різному в суспільствах з перевагою тієї чи іншої системи цінностей.


9.Концепція пасіонарного поштовху Л. Гумільова


Російський етнограф Л.Н. Гумільов (1918-1992) висунув плідну ідею про етноісторичну обумовленість появи національних еліт. Ключовим у його концепції є поняття «пасіонарність». Він трактує пасіонарність як біологічну ознаку, яка характеризує етнос на певній стадії його розвитку. Звичні усталені форми життя порушуються певним початковим поштовхом, який здійснюється поколінням, що вклю­ає певну кількість пасіонарних особин. Пасіонарій - це особи, які не можуть жити повсякденними турботами без мети, що їх повністю захоплює; самим фактом свого існування вони порушують енергію спокою, звичну обстановку.

Цей суто біологічний поштовх (мутація) створює певну кількість людей, здатних віддавати своє життя заради спільної справи. Це перша фаза - фаза підйому, коли кількість таких людей збільшується. На цій фазі створюється суспільний імператив «будь тим, ким ти маєш бути».

У міру збільшення кількості внутрішньої енергії живої речовини біосфери виникає новий імператив «будь самим собою, але у вищій якості». Вищий ступінь пасіонарності полягає в умінні бути самим собою, бути неповторною особистістю, яка повністю віддає себе своїй справі, а в політиці - служінню своїй соціальній спільності.

На другій фазі пасіонарність знижується, починається дисипація - розсіювання енергії, властивої суспільній системі на час її створення, - і поступове повернення до попередніх форм. На цій фазі «зламу» люди сповідують ідеал певної усередненості, простоти, звичайної кар'єри тощо.

На третій фазі на зміну важкодосяжним ідеалам приходить ідеал активної маси. Це фаза обскурації, її характеризує досить простий ідеал маси «будь таким, як ми, і не намагайся бути вищим за інших». У результаті відбувається депопуляція (скорочення населення), зменшується резистентність (опір впливам зовнішнього середовища) суспільної системи. Всередині неї панує повний безлад. Ця фаза в розвитку людської спільноти є такою ж необхідною, як і фаза старості у людини. Така соціальна струк­тура є нестійкою і в психологічному відношенні, вона не може існувати довго і розпадається на складові частини, причому виживають лише ті, хто не брав участі в історичному процесі (ті особи, які жили в гомеостазі - рівновазі із соціальним середовищем).

Якщо в цей час відбувається новий пасіонарний поштовх, то все починається спочатку: після занепаду етрусків почалось піднесення Риму, після падіння Риму і Еллади почала розвиватись Візантія, після неї - Османська Турція і т.д.

Л. Гумільов наводить такий приклад виходу пасіонарної енергії етносу: перемога росіян, які об'єднались навколо Москви, на Ку-ликовому полі знаменувала якісний стрибок, який перетворив цю перемогу з політичної на перемогу духовну. На Куликове поле вийшли жителі різних князівств, а повернулись звідти жителями єдиної московської російської держави. Ця битва позначила фазовий перехід, який розпочав формування російського етносу.

У концепції Л.Гумільова пасіонаріям протистоять субпасіонарїі. Вони є антиподом пасіонаріїв, їх відштовхує неординарність опонентів за духом і діями. Це соціальний шлак всередині етносу, який у всі часи зациклений на своїх вузькоегоістичних інтересах і примітивних потребах. Субпасіонарії виступили за розп'яття Ісуса Христа, зрадили Жанну д'Арк, брали участь у спаленні Яна Гуса, експропріювали власність законного походження і т.ін.

У гаслі «від кожного за здібностями, кожному за потребами» перша частина характеризує пасіонарія, друга є сутністю субпасіонарія. У політиці конфлікт між бажаним і існуючим - найзвичайнісіньке явище. Пасіонарії прагнуть змінити існуюче за рахунок енергії свого соціального подвижництва, а субпасіонарії займаються «маніловщиною», обираючи ролі соціального парази­тування. П.Сорокін вірно вказав на те, що в революційних потрясіннях гинуть кращі представники роду людського.

Концепція Л.Гумільова видається актуальною, оскільки «кри­тична маса» субпасіонаріїв здатна звести нанівець зусилля будь-якої подвижницької національної політичної еліти. І навпаки, неважко переконатись у тому, що «середні класи» значною мірою відповідають ідеї колективної пасіонарності.


Список використаної літератури


  1. Ашин Г.К. Современные теории элиты: Критический очерк. - М., 1985.

  2. Бебік В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методо­логія, практика. - К., 2000.

  3. Бодуен Жан. Вступ до політології. - К., 1995.

  4. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону, 1996.

  5. Мангейм Дж.Б., Рич Р.К. Политология: Методы исследова­ния. - М., 1997.

  6. Мельник В.А. Политология. - Минск, 1996.

  7. Политология: Учеб. пособ. для техн. университетов / Под ред. М.А. Василика. 3-е изд. - СПб., 2000.

  8. Політологія/А. Колодій, В. Марченко, Л. Климанська, Я. Ко­мина; За наук. ред. А. Колодій. - К., 2000.

  9. Холод В.В. Лекції з політології: Навч.посіб. – 2-ге вид., - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. – 408с.








Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.