Політичне управління та його соціотехніка (118581)

Посмотреть архив целиком

ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СОЦІОТЕХНІКА”


Навчальна література:


  1. Конституція України. – К., 1996.

  2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002. (С. 411-444).

  3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000. (С. 316-326).

  4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 197-229).

  5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003.

  6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.


Воєнна політика держави та армія


    • Воєнна політика держави: сутність, структура та функції.

    • Армія як знаряддя воєнної політики.


Війна – породження політики та її метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому-то правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме, насильницькими методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни – воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.


Що таке воєнна політика? Воєнна політикачастина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVIII-XIX ст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття – воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, він відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці „Про війну” відзначав, що стратегія „межує з політикою і державознавством або, вірніше... сама стає і тим й іншим”. Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення воєнних дій, коротше, того зв’язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика.

Англійський військовий теоретик Е. Кінгстон-Маклорі писав: „Національна політика – це вершина трикутника, основою якого слугує економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика у їх сукупності”.

Воєнна політика – це напрями і форми політичної діяльності, які виникають на перетині загальнодержав­ної політики і воєнної стратегії і забезпечують регулювання суспільних відносин у військово-політичній сфері. Різновидністю воєнної політики може бути діяльність антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом збройного насильства здійснити державний переворот, захопити політичну владу.

Структура воєнної політики


Велике значення для з’ясування сутності воєнної політики держави має її структура. Структуру воєнної політики держави складають:

  • мета воєнної політики;

  • суб’єкти воєнної політики;

  • об’єкти воєнної політики;

  • засоби досягнення воєнно-політичної мети і умови в яких здійснюється воєнно-політична діяльність;

  • воєнно-політична обстановка (хоча і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку).

Воєнна політика України є специфічним самостійним явищем, вона має системний характер. Система воєнної політики – це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, які не властиві окремим компонентам, що її утворюють. Система воєнної політики України охоплює мету, об’єктів і суб’єктів політики, функції і сфери (напрями), засоби, методи, принципи, норми та певну ідеологію. Вона взаємодіє із зовнішнім середовищем, яким виступають внутрішня і зовнішня, економічна, соціальна, науково-технічна, демографічна, культурна, етнічна політика, а також вся сукупність соціальних відносин.

Метою воєнної політики незалежно від особливостей часу і держав є вирішення двох завдань:

  • У внутрішньому політичному просторі – збереження держави, забезпечення її виживання, цілісності, стабільності, збереження її економічної системи, конституційного ладу, соціально-класової структури та ін.

  • На міжнародній арені – оборона держави, забезпечення воєнної безпеки, збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії; для деяких держав – звільнення від іноземного поневолення; або здійснення протилежних, експансіоністських завдань – захоплення чужих територій, утиснення суверенітету інших держав, їх колоніальне або неоколоніальне поневолення.

Метою воєнної політики України є забезпечення воєнної безпеки, оборони, самостійності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу держави.

Суб’єктами воєнної політики України виступають перш за все народ, вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового керівництва, органи військового управління, місцевих державних адміністрацій, місцевого самоврядування. До них належать Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України тощо. В певній мірі суб’єктами воєнної політики можуть бути політичні партії, рухи та інші політичні об’єднання громадян, програми і напрямки діяльності яких охоплюють військово-політичну сферу.

Головними і безпосередніми об’єктами воєнної політики України, як і інших держав, є військово-політичні відносини між різними соціальними силами, воєнні організації (збройні сили та всі інші військові формування), військово-політичні союзи, блоки та коаліції, військово-економічні структури. До непрямих об’єктів воєнної політики належить більшість сфер суспільного і політичного життя (економіки, народонаселення, суспільна свідомість, моральне здоров’я нації та інші).

Зміст воєнної політики України становлять військово-теоретичні концепції, доктрини ідеї і погляди; військово-політична діяльність; військово-політичні установи та інститути, які регулюють військово-політичні відносини та реалізують воєнну доктрину.

Засобами досягнення воєнно-політичної мети виступає збройне насильство, ядро якого – збройні сили. Армія – безпосередній об’єкт воєнної політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким приводом залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд винен жертвувати для армії всім, – це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.

Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на систему міжнародних військово-політичних відносин, можливо класифікувати особисті види воєнної політики.

Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики.

По-перше, один з видів воєнної політики держави – авантюристична, агресивна. Така політика характерна для держав, де політична влада захоплена найреакційнішими або ультрареволюційними колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни).

По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія – пряме або побічне застосування збройної сили однією державою проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Агресія – напад, який здійснюється якою-небудь державою першою, характеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агресивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження інтересів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах.


Случайные файлы

Файл
154362.rtf
ontents.doc
104348.rtf
27860-1.rtf
102946.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.