Політичне прогнозування (118580)

Посмотреть архив целиком

ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ”


Навчальна література:


  1. Конституція України. – К., 1996.

  2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.

  3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000.

  4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 230-272).

  5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003.

  6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.


Політичне прогнозування. Особливості воєнно-політичного прогнозування.


    • Політичне прогнозування: сутність, зміст та задачі.

    • Особливості та основні етапи розробки воєнно-політичного прогнозу.


Однією з важливих функцій політологи є нагромадження знань з метою передбачення тенденцій та шляхів розвитку політичних явищ і процесів Актуальність і необхідність прогностичної функції політичної науки зумовлюється різними факторами.

Політика – особливо мінлива сфера суспільної реальності, її компоненти (ресурси, процеси, рішення, дії) ніколи не залишаються тими ж самими, навіть у найкоротший проміжок часу. На кожному етапі будь якого виду політичної діяльності виникають нові обставини, що впливають на результат. Тому ще Н. Макіавеллі говорив, що всі мудрі князі повинні брати до уваги не лише сьогоденні, але й майбутні труднощі та з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Передбачивши наперед, можна легше їх побороти. Натомість запізніле лікування може не дати жодного результату, бо „хвороба” стане невиліковною. Видатний державний і політичний діяч XX ст.. Шарль де Голль свого часу сказав „Тільки та держава має завтрашній день, яка дбала про нього ще вчора”. Ефективність політичної влади, реалізація політичних курсів, саме існування політичних інститутів залежать від успіхів чи неуспіхів в політичному передбаченні.


Політичне прогнозування: сутність, зміст та задачі.


Прагнення угадати наперед є природною властивістю людини. Далеке і близьке майбутнє люди прагнули і прагнуть передбачити, віщувати, пророкувати, вгадувати, планувати, програмувати, проектувати, прогнозувати. Науковий супротивник Вольтера П. -Л. Де Мопертюї в 1752 р. відзначав у своїх „Листах”, що людський розум „володіє ще двома здібностями – пам’яттю і передбаченням. Перше означає погляд у минуле, а друге – угадування наперед майбутнього. Думається, що саме внаслідок цих двох здібностей розум людини найбільше відрізняється від розуму тваринного”. Вчений підкреслював, що „людина не володіє досконалою пам’яттю, але прагне до досконалого передбачення”.

На жаль, історія і сучасність доводять, що людина з більшою досконалістю відтворює минуле, ніж передбачає майбутні події. Розпочавши третє тисячоліття в умовах єдиного і неподільного світу, наповненого нестабільністю, глобальними, регіональними і національними конфліктами, людство не змогло завчасно розгледіти перетворення міжнародного тероризму у нову константу міжнародних відносин, головного ворога єдиної наддержави – США. Як наслідок, знаковою віхою XXI ст. стали трагічні події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку – терористичний акт із підривом Всесвітнього торгового центру. Сучасні реалії національного і міжнародного розвитку народів вимагають перетворення політичного прогнозування у невід’ємний елемент внутрішньої і зовнішньої політики всіх держав. Без передбачення тенденцій і перспектив політичного розвитку неможливе науково обґрунтоване управління і прийняття ефективних політичних рішень.

Проблеми майбутнього хвилювали людей завжди. На початку історії майбутнє ототожнювалося з сучасним і минулим, а тому „передбачати”, ба, навіть впливати на нього було звичним заняттям. Уявлення про майбутнє втілювалось у казках та міфах про фантастичні світи на небесах і під землею. Можна сказати, це був міфічний етап у розвитку уявлень про майбутнє.

Далі, упродовж тисячоліть панували релігійні та утопічні концепції майбутнього, аж до XX ст. Бажане майбутнє в утопічних концепціях уже не пов’язувалось із надприродними силами, але не було й науково обґрунтованим. Однією з перших політичних утопій був твір давньогрецького філософа Платона „Держава”, в якому описано найкращий, з погляду мислителя, суспільний лад, де на чолі держави стоять філософи, соціальна й політична структура жорстко ієрархізована, а споживання основних благ заможними станами усуспільнене з метою стримування їхньої можливої жадібності, яка б відволікала їх від громадських інтересів. В епоху Відродження поширеною формою утопій стали зображення ідеальних держав, що нібито десь існують. Автори звертаються до формулювання проектів суспільного устрою, де панує справедливий, за їхніми уявленнями, лад („Утопія” Т. Мора, „Місто сонця” Т. Кампанелли, „Нова Атлантида” Ф. Бекона та ін.). Із середини XIX ст. головними проблемами утопізму стають моральні цінності та соціальний ідеал.

Перші спроби європейських дослідників передбачити майбутні суспільні стани на основі емпіричних досліджень пов’язують з ім’ям французького вченого, сучасника Великої французької революції Н. де Кондорсе, який писав: „Наші надії на майбутнє становище людського роду можна звести до трьох головних пунктів: ліквідація нерівності між народами, прогрес рівноправності всередині кожної нації, нарешті, справлене вдосконалення людини”.

З другої половини XIX ст. значний вплив на формування уявлень про бажане й досяжне майбутнє має марксистське вчення про формаційний розвиток історії і неминучий перехід людства до соціалізму й комунізму. Його засновники К. Маркс та Ф. Енгельс стверджували, що їхні ідеї на відміну від утопічних вчень попередників, наукові, оскільки побудовані на ґрунтовних політекономічних розвідках Маркса. На основі марксизму, модифікованого В. І. Леніним у специфічних умовах Росії, було проведено найбільший в історії соціально-політичний експеримент з переходу до начебто „науково передбаченого” світлого майбутнього. Та колективного щастя не вийшло, бо „будівничі” перетворились на диктаторів і почали „залізною рукою” (за їхнім власним висловом) заганяти людей до свого „земного раю”. Отже, вийшов тоталітарний режим. На олтар цієї, як виявилось, чергової утопії про суспільство соціальної справедливості, яку деякі політичні сили сприйняли як науковий прогноз і керівництво до дії, народами були принесені величезні жертви

Однак, спроби „зазирнути в майбутнє” продовжувались. Поряд з марксизмом, що був утопічним проектом практичного переоблаштування суспільства (чим і завдав великої шкоди людству), наприкінці XIX – початку XX століття бурхливо розвивається жанр „наукової фантастики”, яка ненав’язлива оповідає про певні неймовірні досягнення людства, малює захопливі картинки майбутнього, не претендуючи на жодний практичний вплив. Автори художніх науково фантастичних творів та наукової публіцистики намагаються „проникнути” у майбутнє, використовуючи наукові знання й такі методи передбачення, як екстраполяцію тенденцій розвитку науки, техніки, культури на близьке і далеке майбутнє. Такими були численні твори Жюля Верна, Герберта Уеллса, а також Ш. Ріше („Через сто років”, 1892), Г. Тарда („Уривки з майбутньої Історії”, 1896), І. Мєчникова („Етюди оптиміста”, 1907) та ін.

У XX ст. можна виокремити такі основні віхи у розвитку уявлень про майбутнє:

  • 20-30- ті роки: час розквіту „роздумів про майбутнє”, появи фундаментальних монографій про перспективи розвитку науки, техніки, культури (А. Лоу „Майбутнє”, Е.  Біркенхеу „Світ у 7040 році”, Г. Уеллс „Війна і майбутнє” та ін.);

  • 1943 р.: спроби широкого застосування прогнозів у військово-політичній сфері, виникнення терміну „футурологія”,

  • друга половина 40 х-50-і роки: розвиток концепцій майбутнього у зв’язку з появою теорії науково-технічної революції, поступове перетворення прогнозування у спеціальну галузь наукових досліджень;

  • 60-70-і роки: завершення перетворення прогностики в наукову галузь передбачення майбутнього, елемент управління, державної політики, формування концепцій суспільного і політичного розвитку на основі теорій індустріалізму, постіндустріалізму, пізніше – концепції інформаційного суспільства, поява песимістичного напрямку у футурології (О. Тоффлер „Футуршок”, „Екоспазм”, „Третя хвиля”);

  • 80-90-і роки: формування інституційної бази прогностики, розвиток футурології як на міжнародному, так і на національному рівнях, поява глобального моделювання, розвиток фундаментальних та прикладних аспектів прогностики, методології прогнозування.

Прогноз (від грецького prognosis; рго – наперед, gnosis – пізнання) – це ймовірне науково обґрунтоване судження про можливі стани об’єкта в майбутньому і про альтернативні шляхи і терміни досягнення цих станів.

Прогноз є невід’ємною частиною і завершальним етапом наукового дослідження, а політичне прогнозування є процесом розробки прогнозів у сфері політичних і владних відносин.

Прогнозування є способом підготовки і розробки політичних рішень. Політичний прогноз може розглядатись як проект певного політичного курсу, стратегії і тактики політичної діяльності. Будь-яка політична програма охоплює певну сукупність прогнозів, що стосуються різних сторін діяльності держави, партій та інших політичних інститутів.


Случайные файлы

Файл
153187.rtf
102360.rtf
70760.rtf
pn_ae_g-5-40-97.doc
kapit.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.