Політична еліта, лідерство і демократія (118565)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

НОВОКАХОВСЬКИЙ АГРОТЕХНІЧНИЙ КОЛЕДЖ











Політична еліта, лідерство і демократія




Реферат з дисципліни «Політологія»










Розробив: Бубела С.М.



Перевірила: Дубиніна О.Д.







2004


ЗМІСТ


  1. Вступ…………………………………………………………….2

  2. Політична еліта в структурі влади……………………………...

  3. Політична еліта і демократія……………………………………6

  4. Сутність політичного лідерства та його типологія…………..10

  5. Функції та механізми політичного лідерства…………………15

  6. Список використаної літератури……………………………...17

  7. ВСТУП


Інтерес до феномена політичної еліти і лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо зазначених проблем припадають на ХХ ст. Досягнення вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення та функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони – реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності (рівень демократії). У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. Демократія є і ціллю, і умовою, і ефективним способом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.


ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА В СТРУКТУРІ ВЛАДИ


Незалежно від характеру політичного устрою влада в кожній країні здійснюється певною групою людей — елітою. Це не тільки ті, хто формально наділений владою, а й ті, хто грає істотну роль у підготовці, реалізацій політичних рішень. Деякі політологи ототожнюють політичну еліту з правлячою. Згідно з поглядами інших, ці поняття не збігаються. Так, Ч.-Р. Мiллс, А. Галкін вважають, що правляча еліта — це категорія осіб, рішення яких істотно впливають на функціонування i розвиток суспільства в економiчнiй i полiтичнiй сферах. З точки зору структури влади правляча еліта складається з групи, яка приймає полiтичнi рішення, i групи, що здійснює політичний тиск.

Основним носієм владних функцій формально виступає політична еліта як частина правлячої. Її реальні можливості дуже великі, проте не безмежні. Вплив політичної еліти на систему владних відносин визначається розстановкою соцiально-полiтичних сил у державі, гостротою соціальних конфлiктiв, формою політичного устрою. Значення має також спiввiдношення сил усередині самої еліти.

Частиною правлячої еліти є бюрократичний апарат. Iнодi він вважається складовою політичної еліти. Представники бюрократичної еліти надiленi повноваженнями для прийняття важливих рішень, що часто є визначальними. Вони мають змогу істотно впливати на характер і на реалiзацiю політичних рішень, які самі ж готують.

По політичної еліти деякі політологи включають комунiкацiйну та iдеологiчну еліту. Маються на увазі особи, що спрямовують дiяльнiсть засобів масової інформації, а також верхівка духовенства, провiднi дiячi науки, мистецтва i культури.

Щодо обґрунтування необхiдностi політичної еліти, то існують різні підходи. Один із них свого часу сформулював Н. Макiавеллi. його сприйняв В. Парето. Розглядаючи суспільство як цiлiснiстъ, він вважав, що соціальна система прагне до динамічної рівноваги. Цей динамізм детермiнується i забезпечується елітою — правлячою меншістю, й нормальною циркуляцією. Використовуючи термiнологiю Макiавеллi, В. Парето виділив два типи еліти, що послідовно змінюють один одного при владi. Перший тип — “леви”, яким властиві надзвичайний консерватизм i силове методи правління. Другий тип — “лиси”, майстри обману, політичних комбiнацiй. В умовах стабiльностi переважають “леви”. Нестабiльнiсть політичної системи вимагає правління еліти “лисів”. Загалом механізм соціальної рівноваги нормально функціонує за умови пропорційного притоку в еліту людей першої i другої орiєнтацiй.

На думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість i політично залежну бiльшiсть (масу) є загальною умовою існування цивiлiзацiї. Саме правлячий “політичний клас” об’єднує iндивiдiв, наділених політичною свідомістю. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюються склад, структура “правлячою класу”, вимоги до його членів. Але як такий цей клас завжди існує i визначає історичний процес. Владу меншості над бiльшiстю Г. Моска пояснює насамперед органiзованiстю першої дуже важливо, що ця концепція об’єктивно не виключає сумiсностi з демократичним правлінням, оскільки розрізняє автократичний i ліберальний принцип органiзацiї панівної меншості.

Р. Мiхелс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». Згідно з його «залізним законом олiгархiчних тенденцій», демократія, щоб зберегти себе i досягти певної стабiлiзації, змушена створювати органiзацiю. А це невiддiльно від виділення еліти – активної меншості, якій маса змушена довірятися через неможливiстъ її прямого контролю над великою органiзацiєю. Внаслідок цього демократія неминуче трансформується в олiгархiю. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке не може подолати. По-перше, вона чужа людській природі, по-друге, неминуче містить у собі олiгархiчне ядро.

Деякі сучасні політологи поділ суспільства на еліту (носія функції управління) i масу (виконавців) оголошують вирішальною умовою цивiлiзованого суспільства. А його вiдсутнiсть означає анархію, “хворобу” соціальної системи. Існування політичної еліти визнається цілком справедливим, оскільки вона посідає провідне місце завдяки своїм природним та містичним якостям.

Звичайно, якщо йдеться про “мiстичнi якості” еліти, то таке пояснення її політичного владарювання, мабуть, не дуже обґрунтоване. Інша справа, коли елітарна структура влади обґрунтовується функцiонально-технократично. Тобто необхiднiсть політичної еліти виводиться з поділу праці в суспiльствi, який корелюється з неоднаковими здібностями людей. Зокрема, М. Вебер владу бюрократичної еліти обґрунтував її компетентністю. З тим, що керівництво суспільним життям вимагає досить високої професійної підготовки, не можна не погодитися. Народ в бiльшостi до цього не підготовлений.

Стосовно постiндустрiального суспільства використовується термін “нова еліта” (менеджери, верхівка чиновників та iнтелiгенцiї), який на вiдмiну від терміна “стара еліта” (“еліта крові”, “еліта багатства”) вказує на нові форми постiндустрiальної соціальної структури. Вважається, що влада дедалі більшою мірою асоціюється з доступом до знань, iнформацiї. Це природно, тому що центр влади переміщується до еліти спецiалiстiв — носіїв знань. Інтелектуальна еліта поліпшує цю структуру. “Позакласове” рекрутування елiт веде до оптимального співвідношення між елітою i масами, що знімає соціальну напругу.

В лiтературi є ще один (недостатньо розроблений політологами) аспект обґрунтування еліти — відповідно до потреб національного відродження. Цікавим, зокрема, був пiдхiд В. Липинського, його концепція “національної аристократії”.

Він виходив з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип i характер, ні мова i окрема територія самі собою, автоматично не творять нації. Це робить якась активна група серед цієї етнографічної маси, група, що веде перед у розвитку об’єднуючих, політичних цінностей, на грунтi яких формується нація. Вона i є носієм національної ідеї. Саме для група керує всією нацією, стоячи на чолі й політичних органiзацiйних установ, творить певні культурні, моральні, полiтичнi i органiзацiйнi вартості, які потім присвоює собі вся нація i якими ця нація живе i держиться.

Таку провідну групу В. Липинський назвав «національною аристократією». Слово «аристократія» вживається, за Арiстотелем, на означення групи найкращих у певний історичний момент серед нації людей. Найкращих тому, що власне вони є організаторами, правителями i керманичами нації.

Саме національна аристократія забезпечує розв‘язання протиріччя між iндивiдуалъними, егоїстичними інтересами i спільними для всієї нації інтересами на користь останніх. Тобто вона — носій об’єднуючого принципу. Без двох основних прикмет, зазначав В. Липинський,— матеріальної сили i морального авторитету — немає i не може бути національної аристократії. А без національної аристократії— без сильних i авторитетних провiдникiв по організації в тяжкій боротьбі за незалежність не може бути нації.

Була обґрунтована необхiднiсть постійного оновлення національної аристократії, оскільки в добре політично організованому устрої відбувається інтенсивний розвиток матеріального життя. А для модернiзацiї потрiбнi нові полiтичнi організатори нації. Складовою цієї концепції був висновок про те, що чим більш розвинене i складніше матеріальне життя певно нації, тим важчі завдання національної аристократії, тим складнiшi проблеми громадянської органiзацiї мусить розв’язувати вона.

Значна розбiжнiсть існує в типології елiт. Н. Макiавеллi, як уже зазначалося, а вслід за ним В. Парето поділяли й залежно від форми здійснення влади — на прихильників відкритою насильства i тих, що віддають перевагу гнучким методам. О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства змінюється i тип еліти. Спочатку домінувала еліта священників, далі — чаклунів i, нарешті, учених.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.