Політична еліта сучасної України: генеза й особливості формування (118564)

Посмотреть архив целиком















Реферат з політології

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ:

ГЕНЕЗА Й ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ



Центральними питаннями державотворчого процесу в Україні, як відомо, є становлення нових політичних структур та нової системи економічних і соціальних відносин. Кінцева мета цих процесів — створити максимально сприятливі умови для самореалізації особистості кожного громадянина, забезпечити йому відповідний цивілізований рівень свободи, реалізацію особистого потенціалу, прискорити формування демократичного, громадянського суспільства.

Окрім бажання більшості українського загалу жити у справді демократичній, правовій державі життєво необхідною є потреба мати лідерів, політиків, здатних прискорити процес розбудови такого суспільства. Отже, домінуючою вихідною постає проблема формування сучасної української еліти, її спроможності не просто самореалізуватися, а й служити власному народові, державі.

Політичну еліту утворюють політичні лідери — люди, які більше за інших підготовлені до такої діяльності, мають реальну владу, завдяки якій здійснюють легітимний вплив на певну частину або й на все суспільство. При цьому мільйони громадян добровільно, з надією і сподіваннями делегують політичним лідерам певну, а то й досить велику частину своїх політико-владних повноважень і прав. Такими політичними лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків тощо.

Найчастіше політичних лідерів поділяють на правлячих і опозиційних; революціонерів, реформаторів і консерваторів; формальних і неформальних; кризових і рутинних; великих і малих; пролетарських, буржуазних і дрібнобуржуазних; загальнонаціональних, регіональних тощо. Типологія політичного лідерства багато в чому подібна до типології лідерства взагалі.

З-поміж політичних лідерів виокремлюють політичну еліту. Це верхівка соціальної групи, політичної сили, яка безпосередньо здійснює політичне керівництво суспільством, стоїть біля керма державного управління.

Перші спроби осмислення проблеми політичного лідерства, а відтак і суті політичної еліти знаходимо в античних філософів, істориків — Геродота, Плутарха, Тита Лівія та ін. Вони помітили, що в будь-якій спільноті людей обов'язково з'являються свої лідери досвідчені, активні люди, спроможні вести за собою інших.

Пізніше проблему політичного лідерства намагалися осмислити Платон, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Торд. У наш час поняття політичного лідерства, політичної еліти сформулювали (хоч і дещо по-різному) Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та інші філософи, політологи, політичні психологи.

Еліта політична (від франц. — краще, відбірне, вибране) меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

В Україні, як ніде, були і є тисячі геніальних, видатних людей, які уславили нашу націю, народ, державу у найрізноманітніших сферах діяльності. Нібито не бракує таких людей і нині. Тоді чому ж десять років розбудови самостійної, демократичної, соборної держави, про яку мріяли покоління наших співвітчизників, стали для нас такими болісними, вкрай складними, а з багатьох питань викликали навіть загрозливе тупцювання на місці? Думок і тверджень з цього приводу існує чимало. Але головна проблема, на нашу думку, все ж полягає в особливостях формування української еліти взагалі, у її історичній генезі.

Українське суспільство практично пережило чотири неоднозначних періоди формування і діяльності власної еліти загалом і політичної зокрема.

Перший період був найтривалішим — майже триста років (XIII-XVI ст.). Саме в цей час формувалася етнічна і конфесійна ідентичність українства, його еліта.

Другий період також був досить великим — півтора століття з 1648 р. до кінця XVIII ст. Особливість цього періоду зумовлена тим, що еліта вийшла фактично з козацтва, з молодої української демократії часів Хмельниччини. На цьому етапі польська еліта на певний час полишила Україну і вакуум, що виник, заповнила молода українська демократія.

Третій період формування української еліти, у тому числі й політичної, був коротким — фактично близько вісімдесяти років — і закінчився крахом Гетьманщини (1918 р.) і УНР (1919 р.)

Четвертий період починається з 1917 р. від народження так званої радянської еліти і закінчується в Україні фактично в 1991 р. Окремі вчені, зокрема А. Пахарєв, поділяють його на три підетапи:

1917-1941 рр. ; закінчується винищенням української (як власне і всієї в СРСР) еліти в результаті сталінських репресій 30-х років та початку Другої світової війни;

1943-1953 рр. (тривав до початку так званої відлиги);

1955-1991 рр. (тривав до проголошення незалежності України).

Глибокий аналіз суті, особливостей кожного із зазначених періодів формування української еліти—то окреме питання, але в контексті цієї книги варто сказати кілька слів, що характеризують особливості формування еліти саме з моменту революції 1917 р.

Поваливши самодержавство і усунувши приватну власність, більшовики широко відкрили шляхи формування особистості, яка аж ніяк не несе відповідальності за себе, свою долю, як, до речі, і за загальні справи у державі. Бо все зводилося здебільшого до удаваної колективної діяльності, яка до того ж утримувалася силовими методами.

З 1917 р. у Росії (в Україні) з'явилося багато яскравих і не тільки комуністично заангажованих політиків. Серед них треба виокремити насамперед тих, хто справді був гідний називатися національним політиком не просто від народу, а своєю глибинною сутністю пов'язаний зі своїм народом. Загалом з 1917 р. у Росії зміна еліт відбувалася надто динамічно. У пореволюційні роки політичні еліти були більш романтичні, заполітизовані, ніж еліта сучасної, скажімо, України. Нині еліта стала більш прагматичною, однозначною.

На перший погляд прагматизм політичної еліти — то не така вже й погана риса. Однак звернімо увагу на деякі особливості цього прагматизму.

Багато політичних лідерів, особливо на найвищому рівні, і нині відчувають, що треба робити, однак серед них надто мало тих, хто розуміє, як треба робити і вміє це робити. Нерідко для політичних лідерів досягнення влади — то кінцева мета і про те, як використати владу політичний лідер думає тоді, коли він вже досяг її. А це, у свою чергу, призводить до серйозних невдач, помилок, прорахунків.

Винятковий інтерес у теоретико-практичному плані становить класифікація, визначення особливостей політичної еліти в сучасній Україні.

Багато авторів, зокрема В. Полохало, доводять, що в сучасній Україні треба вести мову не про еліту, а про так звану псевдоеліту як явище, притаманне саме тоталітарним і неототалітарним суспільствам. З такою точкою зору важко не погодитися, оскільки фактично багатьох політиків у нашій країні не можна розглядати як носіїв певної інноваційної організаційної культури, яка, врешті, є головним елементом конкретних системних змін у суспільстві.

За визначенням відомого історика О. Субтельного, з 1991 р. в Україні сформувалися і діють кілька типів або груп політичних еліт. Це правляча еліта, опозиційна еліта, молода еліта (яка лише формується), регіональна і міжрегіональна еліти.

Не вдаючись до кількісного і якісного аналізу кожної з цих груп, зазначимо, що ступінь і ефективність їх впливу на суспільно-політичні процеси в Україні загалом, на окремі державотворчі процеси, на політику за межами держави суттєво залежать від соціально-політичних підмурків: оточення у суспільстві, яке їх підтримує; владних повноважень і можливостей впливу на суспільний загал; підтримки окремими соціальними групами і регіонами тощо.

Політичну еліту в Україні сьогодні можна також поділити на дві головні групи: політики, які працюють у вищих ешелонах влади, починаючи з Президента України і закінчуючи найвпливовішими лідерами партійних організацій; політики — вищі керівники економічного рівня, провідні підприємці країни.

Тривалий час в Україні еліту поділяли також на "східняків" і "за-хідняків" і ретельно зберігали пропорцію між ними. Так, з часів Л. Брежнєва в Києві та й в усій Україні господарював дніпропетровський клан, що здебільшого представляв інтереси воєнно-промислового комплексу. Потім, за часів М. Горбачова, республікою фактично керували вихідці із Слобожанщини, а з обранням Президентом України Л. Кравчука була зроблена спроба встановити правління представників еліти Західної України. Однак до влади на найвищому рівні швидко прийшов Л. Кучма як представник того ж дніпропетровського клану.

Певною мірою існує й спадкоємність у політичній еліті. Для сучасної української еліти, наприклад, характерний києвоцентризм з наявністю значної частки дніпропетровської еліти.

Політична еліта сучасної України надто строката. Це еліта класів, прошарків, різних соціальних груп населення; еліта політичних партій, громадських організацій, об'єднань; еліта державних інституцій (Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, судові органи, міністерства і відомства тощо); еліта регіонів та ін.

Загалом до політичної еліти в Україні можна зарахувати сьогодні не більше трьох — п'яти тисяч лідерів, активістів, державних і громадських діячів.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.