Федералізм чи унітаризм: перспективи розвитку державності України (118365)

Посмотреть архив целиком














Федералізм чи унітаризм: перспективи розвитку державності України


Вступ


Розбудова незалежної України ввійшла в таку стадію, коли одних розмов про здійснення віковічної мрії українського народу жити у власній державі вже замало. Потрібні конкретні позитивні зміни, які б відчули люди за роки незалежності.

В Україні прийнято Акт незалежності, затверджено нову конституцію, створені відповідні державні інститути, розбудовано автономну систему самоврядування. Після виборів 2004 року дуже актуальним стало питання державного устрою України.

Партія регіонів пропонує шлях федеративного пристрою країни, в той час як інші політичні сили доводять о необхідності збереження унітарності країни.

Але владні механізми суттєво не змінилися, як і раніше, панує свавілля бюрократії, адміністративна реформа буксує, владні структури не стали прозорими та підконтрольними народу, демократія має здебільшого фасадний характер.

Останнім часом в українській державі відчувається помітне посилення впливу регіонів на перебіг соціально-економічних та політичних процесів. Існують також досить потужні політичні партії, які представляють саме інтереси тих чи інших регіонів.

Це, у свою чергу, може призвести в найближчому майбутньому до ще більшого поширення ідеї федералізму.


Питання щодо того, якою повинна бути в тій чи іншій країні форма державного устрою, залежить значною мірою від історичного розвитку держави, від тих передумов, що склалися впродовж тривалого періоду часу, від перспективи розвитку держави в майбутньому, збереження її територіальної цілісності і суверенітету.

Тривале перебування українських земель в складі різних, жорстко централізованих держав створили умови для вкоріння у свідомість більшості українського народу ідеї побудови унітарної держави. Впродовж багатьох років українські землі були штучно поділені на окремі території. Щодо українців проводилася політика асиміляції.

Особливо це було відчутно на тих землях, що перебували у складі Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу, який був фактично тією же імперією, тільки більшовицькою. Були знищені всі залишки автономії, на українській землі поширено загальноімперське законодавство. Досить згубним у плані русифікації був радянський період, період перебування України в складі тоталітарної держави.

Все це призвело до того, що значну частину українців на південних та східних землях вдалося асимілювати. Не набагато кращим було становище на територіях, які перебували під владою Речі Посполитої, а згодом і Австро-Угорщини.

Проте наслідки асиміляції на землях, підвладних імперії Габсбургів, не були такими катастрофічними. Причинами цього можна вважати те, що в Австро-Угорщині проводили більш виважену політику щодо інших націй, у тому числі й до українців, в краї існували певні, хоч і обмежені демократичні інститути.

Поряд з цим українці значною мірою відрізнялися своїм менталітетом, мовою, звичаями, культурою від панівної нації і асимілювати їх було важче.

Незважаючи на несприятливі умови розвитку впродовж тривалого періоду історії, українські нації на всіх етнічних територіях, як свідчать результати останнього перепису населення, вдалося залишитися етнічною більшістю. А у південних та східних областях, хоч і переважає російськомовне середовище, але все ж таки переважна більшість населення під час перепису визначилась як етнічні українці. Єдина територія, де українці перебувають в меншості, - це Крим.

Проте в даному регіоні вони становлять досить значний відсоток, а переважання росіян було наслідком штучного процесу. Автономія має певні ознаки суб’єкта федерації: наявність Конституції, відповідних органів державної влади, можливість зносин з іншими державами та міжнародними організаціями тощо.

Певний період часу існувала також посада Президента, яка була скасована. Наявність досить широких повноважень, які має Кримська автономія у порівнянні з іншими областями може призвести до ініціації процесу федералізації України. [1, с. 20]

Ідея федералізму неодноразово висловлювалася й на вітчизняних теренах. Так, Микола Костомаров у своїх "Думках про федеративне начало Древньої Русі" наголошував на необхідності децентралізації держави і встановлення федеральних основ у відносинах між народами Росії.

Він вважав, що слов'ян об'єднують походження, побут, мова, єдиний княжий рід, християнська віра і єдина церква, і це може бути підставою для союзу суверенних держав.

Михайло Драгоманов висловлював думку про те, що федерація має утворитися внаслідок децентралізації управління державою. Він пропонував розділити Україну на 20 земель, виділивши зокрема Київську, Одеську, Харківську, Полтавську та ін.

Нагадаймо, що саме як федерація був задуманий Союз Радянських Соціалістичних Республік. Проте у подальшому принцип федералізму тут було перекручено, вихолощено й зведено до звичайного унітаризму.

При розв'язати проблем, пов'язаних із здобуттям Україною державної незалежності на початку 90-х років, неодноразово висловлювалися думки про необхідність встановлення в країні федеративно-земельного устрою. При цьому виділялися, як правило, дев'ять таких історичних й економічних регіонів:

Донецький (Донецька і Луганська області); Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька області); Північно-Східний (Полтавська, Сумська і Харківська області);

Центрально-Поліський (Житомирська, Київська і Чернігівська області);

Причорноморський (Республіка Крим, Миколаївська, Херсонська і Одеська області);

Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська і Чернівецька області);

Подільський (Тернопільська, Хмельницька і Вінницька області);

Центральний (Черкаська і Кіровоградська області);

Волинський (Волинська і Рівненська області).

Обстоюючи український федералізм, його прихильники наголошують на необхідності надати регіонам більш широкі повноваження і самостійність (за винятком права виходу із складу України), обмежити владу центру, що має справити стимулюючий вплив на всі процеси життєдіяльності суспільства.

Проте очевидно, що тут за проблему державного устрою видається питання територіально-адміністративного поділу й принципів підпорядкування органів врядування різних рівнів. А ці питання можуть бути розв'язувані й за умов унітарної держави. [2, с.151]

Але чим може обернутися федералізм? Геополітичне оточення також не сприяє проведенню експериментів зі зміни територіального устрою.

З заходу до наших кордонів наближається розширений Європейський Союз, вступити до якого Україна зможе тільки у середньо - або довгостроковій перспективі, на сході існує Російська Федерація, політична еліта якої і досі не змирилася з існуванням української державності.

Як це не прикро визнавати, ми опинилися в становищі буферної держави між двома потужними геополітичними гравцями. Подібний стан, як відомо, постійно загрожує ліквідації незалежності країни.

Безвідповідальні та масштабні соціальні експерименти часто призводять до непередбачуваних й здебільшого негативних наслідків. Можна погодитися з тими, хто вважає, що владні повноваження в Україні надмірно централізовані та сконцентровані в центральних органах держави.

Проте, зміна територіального устрою на федеративний не дозволить автоматично позбутися негативних рис цього явища.

Доцільнішим видається механізм поступового делегування регіонам владних повноважень з одночасним забезпеченням джерел їх фінансування. В перспективі це може призвести до поступової децентралізації України, перетворенні її, з часом, на децентралізовану унітарну державу. Проте, такий процес потрібно здійснювати крок за кроком, а не шляхом кардинальних змін.

Водночас необхідно створити умови для реалізації потенціалу місцевого самоврядування. Сильні органи місцевих громад, які обиратимуть громадяни, наблизять владу до народу.

Й тоді, громадяни звертатимуться зі своїми потребами до близької до них місцевої влади, а не звинувачуватимуть центральний уряд в усіх своїх нещастях, а місцева влада зможе вирішити нагальні проблеми населення.

Після того, як остаточно сформується політична нація в Україні доцільно буде й перейти до практики виборності регіональних керівників, зменшивши їхню залежність від центрального уряду.

Понад 80% населення України вважають себе українцями. Задля задоволення культурних потреб національних спільнот не обов'язково потрібно створювати федерацію.

Хоча б тому, що її суб'єкти повинні бути насамперед територіальними, а не національно-територіальними утвореннями. Задовольнити культурні потреби багатонаціонального населення України можна й на місцевому рівні або шляхом надання персональної культурної автономії. Опікуватися збереженням культурної спадщини громадян різних національностей мають національні культурні товариства. Держава ж не повинна заважати їх діяльності, доки вона не загрожує її безпеці.

Отже, зміна федеративного устрою України не на часі. Практично всіх переваг федерації, якими її прибічники аргументують свою позицію, можна досягнути без зміни територіального устрою країни.

Не варто ламати працюючу (можливо й недостатньо ефективно) конструкцію задля створення нової, якій ще доведеться доводити свою життєздатність. Необхідною умовою сталого розвитку великих соціальних утворень, таких як держава, є спадковість та послідовність, що у випадку територіального устрою України передбачає перехід від централізованої унітарної держави до децентралізованої, а не до федерації.


Случайные файлы

Файл
123872.rtf
19584-1.rtf
1620.rtf
162271.rtf
12859-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.