Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення (118300)

Посмотреть архив целиком















СХІД УКРАЇНИ В ІНТЕгРАТИВНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ



Вступ


Після розпаду СРСР на окремі національні держави перед останніми постали проблеми консолідації, інтеграції їх земель і регіонів на основі власних (національних) цінностей. “Гравцями” у цьому вельми непростому процесі в Україні, як і кожній державі, є і державний Центр, і регіони, і зовнішні учасники. Багато дослідників державотворчих процесів роблять акцент на особливостях національної інтеграції в полікультурному суспільстві [1]. Мета нашої роботи визначити роль і місце Східної України, зокрема Донбасу в більш широких інтегративних процесах сучасного державотворення, які включають не тільки культуру, але й економіку, політику, науку тощо.

Методологічною основою дослідження доцільно прийняти запропонований нами раніше [2] аналіз консолідаційних чинників або їх складових, які регіон привносить (і якою мірою привносить) або не привносить у загальнонаціональний інтеграційний процес та загроз для інтеграції України.



Основна частина


Єдина загальнонаціональна ідеологія – найважливіший фактор консолідації суспільства. Це найбільш стійкий в часі (на сторіччя), потужний і всеохопний чинник соціальної, політичної та культурної інтеграції. Слід констатувати, що, на жаль, ще й до сьогодні немає чітко сформульованої української національної ідеї – одні її розуміють як державотворчу, інші – як ідею української культури, треті – як ідею відновлення моці України-Руси [3]. Якщо ставити перед собою мету дати формулу національної ідеї, то слушно послуговуватися тими конструктами, які вже “спрацювали”. Як правило, такі формули містять у собі ряд підтекстів, перекидають місток “минуле-майбутнє”, відповідають глибинним сподіванням всіх – від лідерів нації і регіонів до простих трударів. Серед таких апробованих в Україні формул на початку 1990-тих була ідея духовно і матеріально багатої нації – вона відсуває на задній план питання “соціалізм чи капіталізм?”, не є ворожою для неукраїнців, і у висліді консолідує всіх громадян України. Схоже саме ця ідея спрацювала у 1991 році і Східна Україна, промисловий Донбас виступили як найбільш консолідуюча і державотворча спільність, проголосувавши на рівні 93% за незалежність України. Причому саме шахтарі Донбасу стали чи не найактивнішими і вже цілком однозначно – найорганізованішими – опонентами радянського режиму.

Загальнонаціональна ідеологія – це взаємоврахування інтересів різних сил суспільства. В українських реаліях – це взаємоврахування інтересів Сходу і Заходу. Цікаво, що ще перед розпадом Союзу в літературі з’явилася майже пророча оповідь про двох лідерів – російськомовного східняка-шахтаря і україномовного західняка, які порозумілися і дали початок радикальним змінам в Україні. Були факти такого порозуміння і в житті. Так під час “оксамитової революції” 1990-х років шахтарські страйкоми Донбасу разом з першою українською масовою громадсько-політичною організацією – Товариством української мови, точніше його Донецькою філією разом виступали за відродження в Донецьку української школи (копія відповідного листа у республіканські, обласні, міські владні структури та до преси поміщена в книзі [4]). Тобто на початках відродженої Української держави настрої національно-демократичних і робітничих рухів регіону Донбасу корелювали в принципових питаннях, що створювало добрий грунт для подальших інтегративних процесів. На жаль цей делікатний процес не набув розвитку – йому завадили і внутрішньопартійні чвари, поділи молодих українських партій популярних серед робітників Сходу (зокрема у Республіканській партії зразка 1990-тих), і акцентація РУХу на мовно-культурних проблемах, в той час як соціально-економічні відсувалися на другий план. У робітничих рухів Донбасу навпаки – програмними домінували соціально-економічні питання. Спроби зближення позицій шляхом перебудови самого РУХу були втрачені у середині 1990-х років. Згадаймо хоча б пропозицію Д.Павличка про поєднання еліт у РУСі, яка не пройшла на партійному з’їзді РУХу, внаслідок чого Л.Кравчук його покинув. Пропозиція, висунута донеччанами-рухівцями у 1996 р. щодо нової кадрової політики з опорою на авторитетних професіоналів з регіону, нової програми РУХу зі збільшенням ваги соціально-економічних факторів, теж не пройшла (на нараді в Києві були присутні В.Чорновіл, В.Черняк, В.Коваль та ін., від Донецька – В.Білецький), що обумовило подальше віддаляння націонал-демократів РУХу від робітничих рухів і регіону промислового Сходу. Тобто процеси дезінтеграції та спроби інтеграції “Схід-Захід” йшли давно.

Отже, інтеграція регіонів можлива на грунті поєднання в одне ціле “романтизму” Заходу України і “прагматизму” Сходу. Це поєднання втілюється у простій і загальнозрозумілій формулі: "Україна – наш дім" або “Україна – наш дім, а Київ – мати городів руських”. Проти такої формули немає застережень ні на Заході, ні на Сході. Образ спільного “українського дому” має державотворче наповнення, згадка про першооснову Києва (Київської Русі) – консолідуюча як у ретроспективному, так і перспективному плані.

Лідери як консолідаційний чинник. Приналежність лідера всій нації, народу певним чином “відчужує” його від регіону: президент Л. Кравчук, скажімо, не був “західноукраїнським”, а президент Л.Кучма – “дніпропетровським” лідером, – вони належали всій Україні. Тому можна сказати, що регіон діє державотворче, якщо висуває лідера загальнонаціонального масштабу, але більшою мірою державотворча функція регіону проявляється у його готовності підтримати будь-якого лідера, програма якого відповідає загальнонаціональним (а не регіональним) цінностям. Що ми маємо в цьому плані на Сході і, зокрема, на Донбасі?

За часи Радянської України тільки один донбасівець – Олександр Ляшко займав високу посаду прем’єр-міністра України. Він залишив по собі добру славу і як фахівця, і як чесної, справедливої людини (про що, до речі, свідчать три томи його спогадів). Друга спроба висунути загальнонаціонального лідера з Донбасу була менш вдалою, про що свідчать “тритурові” українські вибори Президента, про які дізнався весь світ. Віктор Янукович, який теж був прем’єром України, а до того – губернатором Донеччини, не зміг стати загальнонаціональним лідером; фальсифікації 2-го туру визнані Верховним Судом, команда цього кандидата практично розпалася після виходу з неї чільних фахівців, хоча електорат на Сході України ще залишається (на який серйозно зазіхають вчорашні “однодумці” – Вітренко, Кушнарьов, Васильєв та ін.). Ці події не мали б таких негативних наслідків для регіону Донбасу, якби не використання донбасівців у брудних виборчих технологіях. Якщо раніше про “донецьких” говорили найчастіше як про шахтарів і металургів, то після прем’єрства В.Януковича і наводнення Києва сумнівними донецькими “авторитетами”, після брудних виборів, де трудовий Донбас використовували з цілком певною метою, “донецькі” розуміються вже зовсім інакше. Отже, в цій царині, – висунення загальнонаціонального лідера, – Донбас радше втратив свою інтеграційну функцію в державотворчих процесах, ніж набув.

Культурна інтеграція України відіграє першорядне значення в сучасних державотворчих процесах. Розуміючи непересічність і багатовимірність обширу поняття “культура” зосередимося на аналізі лише деяких чинників, які суттєво впливають на державотворчі процеси, а саме: мова, система цінностей, духовна сфера, загальнонаціональні діячі культури, інформаційний простір.

Мова. Попри потужні консолідаційні властивості мови як такої [5], на Сході України мовний фактор сьогодні більш роз’єднуючий, ніж об'єднуючий. Власне, якщо ми говоримо про Схід України в інтегративних процесах і про мовний фактор як об'єднавчий, то варто визначитися – про об'єднання на основі яких мовних преференцій ідеться – на основі тільки української, чи тільки російської мови або реальної двомовності. В Україні в цілому, як відомо, існує декілька мовно-культурних регіонів – переважно україномовний Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська і Чернівецька області), переважно російськомовний Схід (Харківська, Донецька і Луганська області) та Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області й АР Крим) та двомовний Центр: Захід Центру (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Кіровоградська, Черкаська, Київська області і м. Київ), Схід Центру (Дніпропетровська, Полтавська, Сумська і Чернігівська області). При цьому сфера вживання української мови нестабільна – після розширення на початку 1990-х років зараз вона скорочується, і, відповідно, зменшуються потенційні інтеграційні можливості української мови. Якщо у 1989 р. в УРСР україномовними були 55-57% [6] то за даними Київського міжнародного інституту соціології вже у 1994 р. україномовні складали 44-47%, російськомовні – 53-56% [7]. Станом на 2005 р. за даними відомого дослідника В.Радчука (Київ) співвідношення мовно-етнічних груп у відсотках по регіонах було таке:




Мовно-етнічні групи

Захiд

Захiд Центру

Схiд Центру

Пiвдень

Схiд

Дорослі загалом

Українськомовні українці

91,7

59,3

30,8

5,3

3,6

38,5

Суржикомовні українці

1,5

13,0

20,6

11,3

8,3

10,7

Російськомовні українці

1,3

17,2

33,5

40,0

48,6

28,0

Російськомовні росіяни

1,5

5,8

11,1

31,3

34,1

16,9

Інші

4,0

4,7

4,0

12,2

5,4

6,0


Случайные файлы

Файл
12843.rtf
144995.rtf
5984-1.rtf
125915.rtf
93456.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.