Соціалістична Ліга Нового Сходу (118235)

Посмотреть архив целиком

Соціалістична Ліга Нового Сходу


Соціалістична Ліга Нового Сходу – одна із міжнародних організацій, що функціонувала у Празі на протязі 1927–1930‑х років завдячуючи зусиллям українських, російських і білоруських соціалістів: Микити Шаповала, Никифора Григорієва, Миколи Мандрики, Віктора Чернова, Віссаріона Гурєвіча, Григорія Шрейдера, Тамаша Гриба, Василя Захарки, Петра Кричевського та інших. Згодом до складу організації, поділяючи її мету та завдання, спрямовані на «мирне врегулювання національного питання на Сході Європи», приєдналися діячі Вірменського революційного союзу «Дашнакцютун» (Н. Нікогосян, О. Акінян, Е. Айрапецян, Н. Бадалян) та Єврейського «Паалей Ціон» – Соломон Гольдельман і Хаїм Житловський. Епізодично в діяльності Ліги брали участь діячі празької філії Грузинської соціал-демократичної партії, Націонал-демократичної партії горців Північного Кавказу, Кубанської громади.

Починаючи з жовтня 1926 року й на протязі дванадцяти місяців по тому, на спільних засіданнях, які відбувалися практично щотижнево, в процесі обмірковування питань координації спільної діяльності соціалістичних сил щодо ідеологічного протистояння більшовизму та фашизму, під час дискусій та обговорень, поступово випрацьовувалася політична платформа організації та завершувався процес її організаційного оформлення. Так, згідно з узгодженим статутом та його основними положеннями, Ліга оголошувалася персональним (поосібним) обєднанням представників соціалістичних партій, які ставлять перед собою мету «створити таку морально-політичну атмосферу, що була б конче необхідною та доцільною для врегулювання національного питання в Східній Європі». Зауважимо: питання «поосібності» було вимушеним для організаторів. Пояснювалося все негативною позицією Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу в ставленні до СЛНС. Окремим параграфом в статуті було занотовано й інше: членами Соціалістичної Ліги можуть бути не тільки представники народів, «які в силу історичних обставин опинилися в складі Радянського Союзу, але й тих, які межують із кордонами останнього,» (Фінляндія, Польща, країни Балтії), а також представники тих народів, «культурно-господарське життя яких тяжіє до аграрного Сходу». Цей параграф з часом був поглиблений пропозицією українських соціалістів приймати до лав організації тільки тих «народних представників», які є соціалістами за переконанням.

Стосовно політичної платформи Соціалістичної Ліги, як складової частини статуту. В її основі, опрацьованій спеціально створеною комісією, обстоювалася думка, що реальною умовою врегулювання національного питання в Східній Європі є визнання рівноправності націй, їхнього невідємного права на самовизначення аж до повної незалежності та демократизація міжнародних відносин. Окремо були включені положення про незалежність та захист національних меншин, про політичну сутність соціалістичного інтернаціоналізму, про організацію плебісциту у випадку оголошення суверенітету, про пропорційну ліквідацію боргів у випадку розподілу загальнодержавної власності, про вирішення суперечливих міжнародних і міжнаціональних конфліктів.

В політичній програмі СЛНС акцентувалась увага і на обстоюванні ідеї створення на теренах колишнього СРСР «вільного союзу нових національних держав» («трудових республік») на основі ряду певних принципів, таких як: 1) проведення солідарної та консолідованої міжнародної політики; 2) взаємної гарантії суверенітету субєктів союзу, шляхом підписання загальної й обовязкової для всіх сторін військової конвенції; 3) взаємної гарантії прав національних меншин, завдяки підписанню міжнародного статуту, в котрому чітко окреслювався б правовий статус останніх; 4) міцне економічне («народно-господарське») та фінансове співробітництво; 5) створення митного та тарифного союзів; 6) вирішення зовнішніх та внутрішніх проблем, насамперед власними силами; 7) створення союзного трибуналу для вирішення серйозних міждержавних й міжнаціональних суперечок.

Вагомими умовами здійснення окреслених завдань повинні були стати пробудження політичної активності соціалістичних антибільшовицьких сил як на еміграції, так і в СРСР; створення єдиного соціалістичного фронту; викриття сутності «білого» й «червоного» імперіалізму, великодержавності та шовінізму. Пропонувалося навіть створити міжнародну комісію з представників європейських соціалістичних партій з морально-юридичної експертизи Ризького мирного договору 1921 року як «ганебного акту» порушення цілісності економічного й національно-культурного життя українського й білоруського народів.

Паралельно з комісією, яка займалася розробкою програмових положень, було створено й так звану «Ініціативну групу СЛНС», яка влітку 1927 р. зосередила увагу на розробці «Декларації до трудящих усіх націй». У цьому програмовому документі було проаналізовано, по-перше, тогочасну політичну міжнародну ситуацію в Європі, по-друге, визначено політичну лінію Ліги – ідейне несприйняття і активну протидію «червоному імперіалізму Кремля» (більшовизму) і «чорному імперіалізму капіталу» (фашизму) та, по-третє, наголошувалось, що більшовизм в Радянському Союзі може бути зліквідований під тиском власних внутрішніх проблем, а не через військову іноземну інтервенцію, отож «трудова демократія Східної Європи» за таких умов повинна була морально й організаційно готуватися до нового народно-громадського підйому в СРСР 7.

За політичною підтримкою члени СЛНС неодноразово зверталися до керівництва Соціалістичного Інтернаціоналу в Лондоні, Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу, деяких соціалістичних партій Європи та Північної Америки. Були здійснені також спроби створити мережу регіональних структур організації. Для цього використовувалися поїздки Віктора Чернова, Никифора Григорієва, Віссаріона Гурєвича, Миколи Мандрики в міста Франції, Швейцарії, Німеччини, Польщі, Естонії, Латвії, США, Канади з метою читання лекцій. А в 1928 та 1929 роках власними зусиллями організація спромоглася видати два російськомовних примірники «Вісника Соціалістичної Ліги Нового Сходу».

Що собою являли ці «Вісники»? Чим була конкретно зумовлена їхня поява? За яким принципом добирався матеріал? Звернемося до тексту листа Микити Шаповала, датованого 19 лютим 1928 року і надісланого Никифору Григорієву: «…Бачився з Крофтою1… розповів йому про Лігу Нового Сходу. Він не зреагував на це як Гірса.2 До Ліги холодні. В той же день мав 2,5 годинну розмову з д-ром Завазалом3, тут все розкрилось: вони проти групи Чернова. Чернов зірвав руський єдиний фронт в національній справі, спеціально в українській. Росія воюватиме з самостійною Україною аж доти, доки твердо не стане на Чорному морі… З групою Чернова треба бути обережними. Він не такий популярний в Росії, як думають черновці. Тепер дві руських сили єднаються, скоро буде зїзд і його виключать з партії… Мене прохав в інтересах української справи не форсувати Ліги! Ми вирішили, що Ліга виросла політично і тривожить весь російський демократичний мурашник, який тепер агітує чехів проти Чернова. Ми не підемо на розбиття Ліги і не одцураємося від черновців. Рішили в Лізі випускати місяшник «Новый Восток» і ширити наші погляди…» 8.

Отже, основною причиною появи «Вісників» стало «прагнення організації» закріпити власні позиції шляхом надання достовірної інформації про власну діяльність. Незаперечним є й те, що «вони» стали одним із кроків у відповідь на закиди російських промонархічних сил, згуртованих навколо газети «Дни» та Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу, які вбачали у Лізі сильного політичного конкурента й ворога. В цілому, «Вісники» являли собою журнали обсягом понад двадцять сторінок, з рядом «традиційних» (як передбачалося) рубрик: «Печать и жизнь», «В Лиге Нового Востока», «СЛНВ и РСИ», «Отовсюду». В свою чергу, російська мова як офіційна мова видання, була обрана через свою «історичну розповсюдженість», а, отже, доступність. Підбір матеріалу здійснювався з урахуванням зазначених нами вище причин появи друкованого органу організації. Незясованим залишається тільки питання тиражу двох журналів, оскільки в реквізитах російською, чеською та французькою мовами така інформація відсутня. Перший примірник «Вісника» вийшов у травні 1928 р. В його змісті, окрім зазначених традиційних рубрик, знайшлося місце для ряду «вступних», оглядових статей: зверненню редакції до читачів; матеріалу Микити Шаповала про Лігу та грузинську соціал-демократію, взаємодія яких, за словами Шаповала, за своєю суттю ненормальна, бо»… по-перше, в наявності є розрізненість та ізольованість, по-друге, деяка дипломатична нещирість при різних формах випадкових контактів та, по-третє, догматична, а в деяких випадках, індивідуалістична нетерпимість до найдрібніших відмінностей в формі інтерпретації рівнозначних за змістом поглядів…» 9; матеріалам Миколи Мандрики про індійське питання й англійську робітничу партію та біографії Петра Кричевського, написаній Василем Захаркою.

Матеріали рубрики «Печать и жизнь» адресувалися російським монархістам, зокрема, їх керівникам та ідеологам: О. Керенському, М. Вішняку, Г. Стєпуну, В. Сухомліну, проф. Тімашину, які неодоразово на сторінках «Дней» намагалися довести «раскольничью суть Лиги Нового Востока». Перший примірник «Вісника», майже в повному обсязі цитує матеріали цієї промонархічної газети (стаття С.Г – «На собрании «Дней») і віртуозно вступає в полеміку з їх авторами. Так, наприклад, на закиди зразку: «…Мы видим в мире два течения: распыление старых централистических империй и объединение в форме сверхнаций, сверхгосударств. Всякий шаг в этом направлении является шагом не назад, а вперед»… (О. Керенський.); «…Россия, сведенная в пределах Великороссии, будет военной монархией с завоевательными целями, с сильной экспансией и прочим. Она будет вести войны со своими соседями, будет стремиться к их завоеванию, и в конце концов завоюет…» (Тімашин) 10; дається чітка, конкретна й у дечому іронічна відповідь, згідно з якою «при такому підході до справи мирним шляхам вирішення національної проблеми просто не має місця». Дискусія в «Днях», за словами С. Г-на, мала показати «всім незасліпленим, яким є шлях порятунку від катастрофічних наслідків» 11. В рубриці «Печать и жизнь» було вміщено ще одну цікаву статтю під назвою «Атабеков та незалежність Вірменії», автором якої був п. Б. Цікава вона, насамперед, тим, що за своїм змістом потрапляє в категорію «промонархічну», бо мова в ній йде про п. Атабекова, виразного представника вірменської буржуазії, члена Вірменської народної партії4, котрий на чергових зборах «Днів» виступив проти незалежності Вірменії. Мотивація такого кроку полягала за словами самого п. Атабекова, в певних «історичних правах», в історії цієї країни, а також – реальному стані відносин вірменів із сусідами, в першу чергу – із грузинами та азербайджанцями, оскільки серед цієї «закавказької когорти», саме Вірменія виступає «культурною колискою». Ухиляючись від такого чергового «нападу», Ліга, в особі автора статті, пропонувала п. Атабекову чітко визначитись у ставленні до політичної долі як Грузії, так і Азербайджану, які мають спільні кордони з Вірменією, тоді як з Росією спільного кордону у вірменів немає.


Случайные файлы

Файл
CBRR5570.DOC
107179.doc
63186.rtf
10565.rtf
29564.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.