Предмет і методи політології (118083)

Посмотреть архив целиком















ПРЕДМЕТ, МЕТОД, ОБ’ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ



У найзагальнішому тлумаченні політологія – це наука про політичне життя суспільства, людської цивілізації. При детальнішому розгляді політологію визначають як науку про закономірності й тенденції функціонування політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію як між собою, так і з іншими підсистемами суспільства.

У більшості країн, де політику інтенсивно вивчають як на академічному, так і на прикладному рівнях, активно використовують термін „політичні науки”, під якими насамперед розуміють політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію. В Україні, як і в більшості країн пострадянського простору, утвердився термін „політологія”, запозичений з соціально-гуманітарного дискурсу, ряду європейських академічних шкіл. З нашого погляду, ця назва декларує готовність і спонукає до комплексного підходу при вивченні політики, поєднуючи знання усіх наук соціально-гуманітарного спрямування.

Термін походить від давньогрецьких слів „polis” (місто-держава) та його похідних: politike (мистецтво управляти містом-державою), politica (поліс, організований певною владою), politeia (конституція), polites (громадянин), politecas (державний діяч) та ін., а також − logos − слово, поняття, вчення.

Політологія, як відносно самостійна царина знань сягає своїми коренями часів Стародавніх держав і насамперед Греції. Виникнення 2,5 тис. років тому соціально зорієнтованого філософського знання зумовило активні роздуми щодо сутності політики як соціального явища, пошуку оптимального політичного ладу, виявлення змісту таких соціальних, моральних і, одночасно, політичних цінностей як свобода, право, справедливість та ін.

Зародки спеціально організованого викладання політичних знань дослідники виявляють у середньовічних університетах. Принаймні на двох із чотирьох обов’язкових тоді факультетів – правовому і філософському – викладання безпосередньо торкалося політичних аспектів суспільного життя.

Відокремлене викладання знань про політику стало набутком нового часу. Добу політології як навчальної дисципліни започаткував 1613 р. Лейденський університет у Нідерландах. У Швеції було створено перші кафедри: з ораторства та політики в університеті м. Упсала (1622 р.), політики та історії в академії м. Або (1640 р.). На теренах Нового світу політологія як навчальна дисципліна започаткована 1880 р. створенням при Колумбійському коледжі школи політичної науки. У США 1903 р. було створено й першу асоціацію політичних наук, за зразком якої творилися національні асоціації в інших країнах. 1949 р. під егідою ЮНЕСКО було створено Міжнародну асоціацію політичних наук.

Прорив у поширенні політології як науки та навчальної дисципліни відбувся лише після другої світової війни. До того часу політична система суспільства практично зводилася до системи державних органів, обмежувалася лише їх активним функціонуванням. Для вивчення особливостей функціонування і передбачення тенденцій розвитку такої системи вистачало принципів юриспруденції, конституційного, державного та адміністративного права.

Нагальна потреба у політології виникла після другої світової війни. Вона виникла з двох причин: державні діячі передвоєнного часу у більшості випадків дискредитували себе недолугою політикою „умиротворення” фашизму, нездатністю йому протистояти, еміграцією зі своїх країн, а то й колабораціонізмом – співпрацею з фашистами. У ході боротьби з фашизмом і в післявоєнний час народи Європи та інших частин світу здобули багатий політичний досвід, сформували заново чи наповнили новим дієвішим змістом функціонування старих політичних інституцій. З того часу політику, поряд з державою, стали уособлювати масові й кадрові партії, громадські організації, суспільно-політичні рухи, групи тиску, громадська думка й засоби, що її формували. За їх допомогою народи ряду провідних країн світу все з більшою енергією почали перебирати на себе справу прийняття важливих для суспільства рішень.

За цієї обставини теорії держави і права стало замало для аналізу й передбачення політичного життя. Конче необхідною стала спеціалізована й доволі мало відома у попередні часи політологія чи політична наука.

Оскільки радянський тоталітаризм ґрунтувався на засадах залежності народу від влади, але ні в якому разі не на засадах взаємозалежності, взаємодії суспільних верств і влади, то керівництво суспільством, яке здійснювалося в Радянському Союзі компартією не можна визначити як політику у повному сенсі цього слова. Відповідно компартійно-радянському керівництву і не потрібна була політологія як наука. Головною ж причиною ігнорування політології було небажання науковими методами виявляти зміст і характер взаємин, які утвердилися в Радянському Союзі між суспільством і владою. Як наслідок, до політології було причеплено ярлик лженауки і т.п.

Тому лише з послабленням і втратою влади компартією кафедри політології почали з’являтися на теренах СРСР спочатку у Прибалтійських державах. 1990 року у ряді провідних українських університетів.


Об’єкт і предмет


Об’єкт науки – це певна область, сфера навколишнього світу, на яку спрямована наука загалом. Для політології цим об’єктом є питання взаємодії соціальних суб’єктів, що виникають з приводу задоволення їхніх інтересів шляхом узгодження й (чи) підпорядкування волі кожного з них волі загальній.

Предмет науки – це ті конкретні питання, проблеми, на які безпосередньо спрямовуються наукові дослідження.

У політології виділяють два підходи щодо предмету досліджень. Прихильники універсалістськи-сумативного підходу вважають, що предметом політології є найрізноманітніші питання, що стосуються значної частини чи й усього суспільства. Звідси, політологія визначається як сукупність політичних знань про суспільство, які виробляють всі суспільні науки. Таким чином, даний підхід веде до необґрунтованого розширення предмету політології аж до ототожнення з її об’єктом, що є гносеологічно непродуктивним.

Прихильники аналітико-концептуального підходу наполягають, що існує сукупність специфічних рис, проявів, явищ, процесів, які за своєю соціальною природою є власне політичними. Даний підхід спрямовує політологію на вивчення конкретних сфер суспільного життя, пов’язаних з владою, державою та ін. Звідси, політологія отримала кілька занадто звужених визначень, через вказівку на дуже конкретизований предмет дослідження: політологія – наука про державу, про політичний процес, про демократію, про політичну культуру і т.д. Проте даний підхід у своїй конкретизації значно обмежує предмет політології, відсікаючи від нього ряд явних проявів політичного.

Тому у рамках даного підходу сформувалася тенденція визначати предмет політології через поєднання ряду безсумнівних проявів політичного: політична система і політичний процес; діалектика влади, владарювання, теорія політики, динаміка політичних інститутів та історія політичних учень.

Останній з названих підходів до визначення предмету є наслідком науковців компромісу, досягнутого 1948 р. в Парижі на міжнародному колоквіумі під егідою ЮНЕСКО, на якому предметом політології вирішили вважати: а) політичну теорію; б) політичні інституції; в) партії, угрупування, громадську думку; г) міжнародні відносини.

Вказавши на недоліки й переваги попередніх підходів спробуємо визначити власний підхід до предмету політології. Скористаємося системно-структурним методом, який спрямовує дослідника на виявлення тривких, сутнісних взаємодій між учасниками політичного життя. В основі цього життя лежить насамперед взаємодія соціальних суб’єктів з приводу задоволення їхніх інтересів.

Предметом вивчення політології є ті прояви суспільного життя, які є наслідком зіткнення інтересів окремих соціальних угрупувань та загальносуспільних інтересів. Так, свого часу, у Канаді політичного змісту набув банальний випадок недопущення директором коледжу до занять двох учениць, що одягнули паранджі. Політичним цей випадок став тому, що потрапив на перетин інтересу окремого (реалізувати свій нахил до релігійності чи екстравагантності) та інтересу загального (гарантування безпеки у суспільстві).


Методи політології


Пізнання проявів політичного життя, осягнення його сутності в цілому здійснюється через систему методів тобто шляхів дослідження, способів пізнання.

Перш ніж вдатися до розкриття сутності найпоширеніших методів політології, слід підкреслити одну принципову методологічну відмінність політології як науки. Над нею завжди тяжіє небезпека спотворення, неадекватного відображення реалій політичного життя. Насамперед це пов’язано з соціальною природою вчених-політологів. Адже вони не якісь абсолютно ізольовані від політичного життя істоти, а навпаки, занурені в нього дослідники.

Ученому-політологу ніяк не уникнути того, що у його особі поєднуються і неупереджений науковець і зацікавлений громадянин, сучасник подій. І зрозуміло, що своє знання, не завжди істинне, він прагне застосувати для розв’язання нагальних суспільних проблем з огляду на свої світогляд, цінності, норми, схильності і навіть вподобання. Він може щиро стати на позиції обслуговування певної суспільної верстви цілком щиро вважаючи, що її інтереси є первинними, а їх негайна реалізація корисна для всього суспільства.

З іншого боку, небезпека спотворення політичних реалій криється і в природі політики. Вона теж потребує знання, але насамперед не про сутність політичного процесу, а про те, як обійти суперника, як реалізувати інтереси, ідеї своєї суспільної верстви так, щоб інші верстви з цим погодилися, не помітили ущемлення власних інтересів, а якщо помітили, то б змирилися.

Тому виникає загроза перетворення політології на знаряддя обслуговування перш за все політично панівної верхівки, а не суспільства загалом.

Щоб цього не траплялося, М.Дюверже вважає: завдання науковця полягає у тому, щоб зводити до мінімуму неминучу ідеологічну деформацію дійсності, деформацію, яка відбувається у політичній свідомості, в діяльності політиків. Додамо, це завдання може бути успішно вирішеним, якщо науковець сповідує спінозівський принцип: „Не плакати, не сміятися, не ненавидіти, а розуміти”.

Політології в новій мірі стосуються такі загальнометодологічні підходи як:

  • Заперечення монополії на остаточну істину, на монопольне панування одного погляду, одного методологічного підходу, що, як свідчить історія, завжди вироджувалися в догматизування й поверховість.

  • Раціоналізм, який заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості і спрямовує дослідника на розкриття природних, об’єктивних зв’язків, які можна пояснити раціонально.

  • Діалектизм, який потребує вивчення проявів політичного у їх часовому розвитку з виявленням фаз зародження, становлення, активного функціонування, занепаду, відмирання, переродження у нову якість.

Методи політології поділяють на методи емпіричного й теоретичного пізнання.

Методи емпіричного пізнання спрямовані на здобуття й накопичення знань про факти політичного життя, їх конкретні прояви. Образно кажучи, емпіричні методи накопичують ті окремі цеглинки знань, з яких потім вибудовують теоретичні споруди.

Метод спостереження

Він проявляється у конкретних прийомах прихованого спостереження, експертних опитуваннях, інтерв’юванні, анкетуванні, вивченні змісту документів (т.зв. контент-аналіз), збиранні статистичного матеріалу тощо.

У рамках спостереження виокремлюють методи вибіркового та польового дослідження. При вибірковому дослідженні предметом вивчення стає не весь соціальний суб’єкт (генеральна сукупність), а лише його певна частина – вибіркова сукупність. Метод польового дослідження полягає у вивченні поведінки соціального суб’єкта у його власному соціальному середовищі.

Експеримент

Даний метод використовується політологією дуже обережно і обмежено. Найчастіше це ідеальний експеримент – уявне моделювання тієї чи іншої ситуації, процесу. Застосування реального експерименту, пов’язаного зі створенням контрольованої ситуації у процесі дослідження, обмежене загальновизнаним моральним імперативом, закріпленим у правових нормах: експериментування над людьми, угрупованнями, суспільствами є аморальним та злочинним. Тому експеримент у політології використовується лише в тій мірі, в якій умови для нього створюються збігом обставин у ході історичного поступу. Наприклад, західні політологи розглядають пострадянський простір як природноісторичну експериментальну лабораторію для вивчення закономірностей переходу індустріального суспільства від тоталітаризму до демократії, за умови впливу на нього постіндустріального суспільства.

Другу групу методів складають методи теоретичного пізнання. Вони спрямовані на аналіз емпіричного матеріалу й виявлення закономірностей політичного життя. До них насамперед належать такі загальнонаукові методи як порівняльний (компаративний) аналіз, синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція, дедукція тощо.

Поряд з ними дослідники виділяють ряд основних для політології методів:

Метод єдності історичного та логічного. У застосуванні до політології його слід сформулювати дещо конкретніше: єдності політичної практики і політичної теорії. Це найефективніший метод перевірки об’єктивності наукового пізнання, оскільки передбачає співставлення наслідків реального, історичного розвитку подій та наукового, логічного передбачення цих наслідків. Він реалізується у таких прийомах як феноменологічний опис, компаративний, проблемно-хронологічний, ретроспективний аналіз (аналіз колишніх подій з погляду на їх наслідки).

Системний метод – це шлях пізнання, який полягає у підході до кожного політичного об’єкта, події, явища з одного боку як до системи, що складається з цілого ряду пов’язаних між собою складових, а з іншого – як до складової ще ширшої, складнішої системи. Загалом, системний метод спрямовує на комплексне дослідження політики як цілісного суспільного явища.

Структурно-функціональний метод спрямовує на виявлення тривких сутнісних взаємодій, тобто функцій, між складовими системи. Даний метод ґрунтується на застосуванні таких засад і прийомів як: виділення первинної безлічі об’єктів, в яких припускається наявність певної структури; перенесення центру ваги з елементів на взаємозв’язки між елементами; зосередження уваги на вивченні тривких сутнісних станів.

Діалектичний метод дозволяє зосередитися насамперед на розвитку, еволюції та революційній трансформації систем; виділити у цьому розвитку такі закономірності як єдність та боротьба протилежностей; переростання кількісних змін в якісні; заперечення заперечення.

Синергетичний (від грецького sinergetikos − спільний, узгоджений у діях). Метод спрямовує дослідника на вивчення суспільства як саморегульованої надскладної, відкритої системи, що розвивається за нелінійними траєкторіями і в станах біфуркації набуває потенції до саморегуляції. Даний метод дозволяє прийти до висновку, що нав’язування соціальній системі певного порядку схеми, який суперечить її природі, неминуче призводить до руйнування „запланованої” схеми у майбутньому.

Соціологічний метод полягає у виявленні соціальної зумовленості політичних явищ, аналізу політичних процесів з огляду на соціальну природу політичних суб’єктів.

Антропологічний метод

Спрямовує політолога на вивчення політики як явища, зумовленого насамперед не соціальними, а природою людини як родової істоти, що має інваріантний набір природних потреб в їжі, одязі, житлі, безпеці, задоволенні духовних потреб і т.д.

Біхевіоризм (від англ. bihaviour − поведінка), налаштовує дослідника на аналіз поведінки політичного суб’єкта як суспільної істоти, реакції якої зумовлені виключно ситуацією безвідносно до соціальних, культурних чинників.

Близький до нього метод „теорія обміну” пояснює зміст політичної діяльності співвідношенням таких стимулів як заохочення і покарання.

Нормативно-ціннісний (або культурологічний) наполягає на зумовленості дій політичних суб’єктів суспільними нормами та цінностями. Цей метод передбачає оцінку політичних проявів з погляду загального блага, фундаментальних гуманістичних цінностей та норм.

Психологічний зосереджений на врахуванні особливостей поведінки учасників політичного життя як окремих індивідуумів, а соціально-психологічний – як представників соціальних груп.



Використана література


1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.

2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с.

3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с

4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 360


Случайные файлы

Файл
114812.rtf
103374.rtf
176977.rtf
3171.rtf
38266.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.