Обрання та функції Президента України (117910)

Посмотреть архив целиком













Обрання та функції Президента України




Вступ


Одним з головних напрямів становлення та розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави є визначення ролі і місця Президента України у механізмі здійснення державної влади. Інститут президента в Україні має бути не лише гарантом конституційних засад і державного ладу, а й стати інтеграційним інститутом у системі органів державної влади.

Важливе значення набувають функції президента як глави держави, особливості його обрання.




Принципи обрання Президента України


5 березня 1999 p., відповідно до ст. 103 Конституції України, прийнято новий закон України «Про вибори Президента України», який з моменту його опублікування набув чинності й тим самим скасував чинність попередніх Законів, що обумовлювали і регламентували порядок ведення президентської виборчої кампанії (виборів). Закон встановлює, що Президентом може бути обраний громадянин України віком від 35 років, який володіє державною мовою і мешкає в Україні протягом останніх 10 років. Термін повноважень Президента визначений Конституцією – 5 років. Одна й та сама особа не може бути Президентом більше ніж два терміни підряд. Вибори Президента проводяться на п'ятий рік президентства, останньої неділі жовтня. Згідно з цим Законом, політичні партії як суб'єкти політичного процесу отримали право через представництво у виборчих комісіях брати участь в організації та проведенні президентських виборів. Право висувати претендента на кандидата у Президенти мають партії (виборчі блоки партій) та збори виборців, в яких беруть участь не менше ніж 500 громадян. Незалежно від суб'єкта висунення претенденти мають рівні права.

Загальні демократичні принципи (загальне, рівне і пряме виборче право, забезпечення умов таємного голосування, гласність і відкритість виборів), зафіксовані в Основному Законі України, розглянуті щодо президентських виборів, складають основу першої глави Закону «Про вибори Президента». Також Закон розглядає: порядок і строки призначення та проведення виборів, організацію виборів, механізм висування і реєстрації кандидатів у президенти України, правила та методи ведення передвиборної агітації, права кандидата у Президенти та інших учасників виборів, процес проведення голосування та підбиття підсумків голосування.

Припинення повноважень Президента відбувається після відставки, смерті, неможливості виконання повноважень чи усунення з посади в порядку імпічменту. Усунення з посади в порядку імпічменту можливе лише після висновків Верховного Суду (щодо наявності ознак державної зради або злочину) та Конституційного Суду (щодо дотримання кон-ституційності процедури розгляду справи про імпічмент) і внаслідок ухвалення рішення про імпічмент не менше ніж 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради.

Вибори є необхідним складовим елементом кожної демократії. В Україні протягом останніх років з'явилися авторитарні тенденції, хоча на цей час уже були впроваджені демократичні процедури і створені демократичні інституції. Проте слова повинні бути підтверджені справами найближчим часом, щоб стало можливим створення відповідної політичної культури й разом із нею – консолідації демократії. З одного боку, існувала можливість того, що в Україні може бути створена демократія на кшталт російської. З іншого боку, Україна все ще могла просуватися крок за кроком у напрямку до ліберальної демократії західного типу. В цьому плані президентські вибори відігравали визначальну роль на перехрестях українського розвитку. При переході від авторитарного правління до демократії вибори характеризуються як важливий крок до впровадження норм і процедур демократичної системи, а також як механізм демократичного розподілу влади. В особливому випадку дефективної демократії вільні і справедливі вибори стають найбільш реальною можливістю для відновлення призупиненого процесу реформування. Вони змушують політичних гравців шукати шляхи легітимізації, викликають масові дискусії щодо перспектив реформ і дозволяють людям та громадянському суспільству в цілому сформулювати свої потреби. В цьому сенсі усунення недоліків української політичної системи повинно відбуватися на основі волевиявлення виборців, які через вибори мають продемонструвати своє бажання бачити зміни.

На останніх виборах 2004 р. Віктор Ющенко та Віктор Янукович були кандидатами, яких можна було зарахувати до демократичного табору. Треба наголосити, що ці вибори певною мірою були перемогою демократії, оскільки існувала, на відміну від інших країн-членів СНД, справжня демократична альтернатива. Громадяни України мали можливість демократичного вибору й могли уважно зважити можливі напрямки розвитку подальших реформ.

Під час попередніх президентських та парламентських виборів в Україні характер виборчого процесу і його результати відображали стан речей у політичній системі. Те саме трапилося й задовго до початку виборчої кампанії 2004 року, драматичний характер якої нагадував справжній тріллер: президент Леонід Кучма спробував у 2000 році розширити свої повноваження, але Верховна Рада України не дозволила йому це зробити. У 2003 році він спробував продовжити свій другий президентський термін до 2006 року, але через наростання критики відмовився від цього. У 2004 році Кучма запропонував новий виборчий закон, а пізніше – пакет конституційних реформ, прийняття якого призвело б до створення парламентської республіки. Обидві пропозиції стали відповіддю на подібні вимоги опозиції. Проте вони були відкинуті парламентом. Зарубіжні спостерігачі припускали, що Україну очікують «найважчі й найбрудніші вибори в її короткій історії як незалежної країни». Ці побоювання справдилися під час виборчої кампанії та після першого туру голосування. Ющенко виграв перший тур, проте у другому турі, який відбувся 21 листопада 2004 року, проурядовий кандидат раптом вирвався вперед з перевагою в три проценти за даними підрахунків голосування. Численні спостерігачі на виборах доповідали про масові систематичні порушення, що яскраво свідчили про значні недоліки української демократії. Другий тур виборів чітко продемонстрував, що багато важливих політичних гравців «гралися з правилами замість того, щоб грати за правилами».

Проте реакція народу України на ці події відобразила позитивні аспекти сучасного громадянського суспільства в Україні. Вже перед виборами стало очевидним, що влади президента Кучми, який покидає свою посаду, недостатньо для впровадження запропонованих ним реформ проти волі його опонентів. Як і в інших молодих демократіях, у подібній ситуації складалося враження, що діючий президент наче намагається своєю спиною підпирати стіну. Унаслідок слабкої легітимності старий режим не міг протистояти добре організованим масовим протестам на фоні постійного розвалу владних структур та зростання сміливості населення. [1, с. 16]

Наприкінці у влади Кучми залишився лише один варіант – компроміс з опозицією. Він пов'язав реформу виборчого закону й конституційну реформу з невідкладним проведенням переголосування другого туру 26 грудня 2004 року Ющенко переміг під час виборів і став у 2004 р. президентом України.


Функції Президента України


Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 106 Конституції України):

  • законодавчі: видання протягом трьох років після ухвалення Конституції указів з економічних питань, неврегульованих законами (з одночасним поданням проектів відповідних законів до Верховної Ради), накладання вето на закони, ухвалені парламентом;

  • виконавчі: скасування актів Кабінету Міністрів; утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем'єр-міністра міністерств і відомств;

  • кадрові:

а) призначення:

– за згодою Верховної Ради – Прем'єр-міністра, Генерального прокурора, голів Антимонопольного комітету і Фонду державного майна; за поданням Прем'єр-міністра – міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних державних адміністрацій;

  • за контрасигнуванням (візуванням проекту Указу) Прем'єр-міністра та міністра оборони – вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра і міністра юстиції – третини складу Конституційного Суду; Прем'єр-міністра і міністра закордонних справ – глав дипломатичних представництв України за кордоном;

  • на власний розсуд – половини складу Ради Національного банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;

б) звільнення:

  • за згодою Верховної Ради – голів Антимонопольного комітету та Фонду державного майна;

  • за контрасигнуванням Прем'єр-міністра та міністра оборони – вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра та міністра закордонних справ – глав дипломатичних представництв України за кордоном;

  • на власний розсуд – Прем'єр-міністра, міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади;

  • зовнішньополітичні: представляє державу на міжнародній арені, здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі і відкличні грамоти представників іноземних держав;

  • військово-політичні: Президент України є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил, очолює Раду національної безпеки і оборони, приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану;

  • символічно-церемоніальні: нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі спеціальні знання і класні чини. [2, с. 309]

Україна є державою зі значним рівнем політико-ідеологічного протистояння: жодна із загальнонаціональних виборчих кампаній 1994–2004 років не виявила стійкого домінування якоїсь однієї політичної сили. Процес визрівання політичних суперечностей в Україні характеризується дедалі більшою диференціацією інтересів у суспільстві. Економічний плюралізм постійно й неминуче підживлює плюралізм політичний. Реальністю є й неадекватний умовам поліархії стан соціуму. Нерозвиненість громадянського суспільства проявляється не тільки у слабкості політичних партій, немічності та безпорадності громадських об'єднань, зааганжованості засобів масової комунікації, а й у відсутності ключової постаті такого суспільства – громадянина. Для того, щоб останній з об'єкта політичного впливу перетворився на повноцінного суб'єкта, є потреба появи потужного середнього класу, представники якого не лише усвідомлювали б власні інтереси, а й могли б ефективно та своєчасно їх обстоювати, маючи для цього відповідні матеріальні та організаційні ресурси.

Суспільна свідомість радше налаштована на сприйняття авторитарного або й тоталітарного режиму, зрозуміло, із зверхниками, наділеними всіма мислимими й немислимими чеснотами. Суспільство в більшості своїй схильне до утриманства, ніж до вирішення наявних проблем власними зусиллями. Політико-адміністративна еліта за своєю свідомістю і поведінкою швидше належить тоталітарному минулому, ніж демократичному майбутньому. Найяскравіше про це свідчить упевнене заперечення можновладцями існування в Україні опозиції. Зміна носіїв влади не змінила навіть аргументації: все зводиться до того, що претенденти на роль опозиції «не такі».

Але масштабні перетворення соціальної структури та свідомості суспільства потребують значного проміжку часу. Тому поступ демократії в Україні найближчим часом визначатиметься ледь не винятково спроможністю вітчизняної еліти здійснити перерозподіл публічної влади, спрямований на її реальне розосередження та, що не менш важливо, раціональне й ефективне здійснення.

Необхідним видається, на думку А. Кудряченко, приведення відносин між органами державної влади у відповідність з конституційною (ч. 1 ст. 6) формулою про здійснення цієї влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Тим часом домінуючою гілкою влади постає влада президентська. Гіпертрофована роль Президента серед інших державних органів неминуче перетворює всенародні його вибори на «доленосні», «революційні» тощо, чого ніколи не було б в умовах реальної полікратичності.

Прийняті в грудні 2004 р. зміни до Основного Закону України, які набули чинності з 1 січня 2006 р., перерозподіливши повноваження вищих державних органів, не виключили, однак, виникнення конфліктів між ними, оскільки в багатьох випадках обмеження влади здійснюється в межах не солідарної, а конфліктної моделі взаємовідносин.

Приміром, досить актуальним є обмеження всевладдя не лише Президента, а й парламенту. Свого часу ще Л. Дюгі слушно зазначав: «Якщо парламент зв'язаний тільки законом, то він нічим не зв'язаний». [3 – с. 2930]

Народні депутати, змінюючи Основний Закон України, подбали і про мінімізацію зовнішнього втручання в організацію роботи парламенту. Якщо чинна Конституція передбачила в п. 5 ч. 2 ст. 88 прийняття закону про регламент Верховної Ради (себто акта, що має підписуватися та оприлюднюватися главою держави), то у ч. 5 ст. 83, п. 15 ст. 85, ч. З ст. 88 змін до Конституції йдеться вже про Регламент Верховної Ради України – суто внутріпарламентський документ, зміст якого парламентарії визначатимуть на власний розсуд.

У сучасних демократіях зазвичай вживається формула про зв'язаність парламенту конституцією і правом. Однак у європейських країнах умовою не лише функціонування, а й самого існування парламенту є формування ним уряду, який здійснює практичну реалізацію ухвалених законів, а позитивна оцінка останнього широким загалом є необхідною передумовою збереження в парламенті представників політичних сил, що репрезентують урядову більшість.

Ця солідарна модель обмеження парламенту в наших умовах навряд чи зможе реалізуватися, оскільки зберігається менш результативна конфліктна модель взаємовідносин. При такий моделі парламент працювати плідно не зможе. Сенс співпраці парламенту й уряду передусім проявляє себе у спільній законотворчості. Проте ч. 4 ст. 94 зберігає можливість за главою держави блокувати цю законотворчість, а подолати вето можна винятково за умови наявності не простої, а конституційної більшості. Тож без підтримки з боку глави держави й саме існування парламентської більшості, й формування нею відповідального уряду можуть залишитися так само проблематичними, як і раніше.

За Президентом зберігається можливість блокування власної нормотворчості уряду. Щоправда, чинна Конституція (п. 16 ч. 1 ст. 106) дозволяє йому скасовувати ці акти на власний розсуд, а нова ж редакція (п. 15 ч. 1 ст. 106) формулюється м'якше – про призупинення дії винятково з мотивів неконституційності з одночасним зверненням до Конституційного Суду. Але спочатку треба довести неконституційність рішення, а вже потім його скасовувати.

Відповідно до ст. 103 Конституції України, вибори Президента України проходять на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Право обирати надається громадянам, які досягли 18 років [3; с. 36].

Виборчий процес включає такі етапи: 1) утворення територіальних виборчих округів; 2) утворення виборчих дільниць; 3) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 4) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; 5) висування та реєстрація кандидатів; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування у день виборів Президента України; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів Президента України.

Згідно ч. 5 ст. 103 Конституції України чергові вибори Президента проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.

М.І. Ставнійчук у своїй статті «Вдосконалення законодавства про вибори Президента України» вважає, що найсерйознішим питанням виборів Президента України на сучасному етапі є питання щодо порядку висування та умов реєстрації кандидатів у Президенти України. Головне питання політико-правового регулювання виборів – суб'єкти висування кандидатів у Президенти України [3; с. 15].

Виборчий процес здійснюється на засадах: 1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес;

2) політичного плюралізму та багатопартійності 3) публічності та відкритості виборчого процесу; 4) рівності всіх кандидатів на пост Президента України; 5) рівності прав партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу; 6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів на пост Президента України до засобів масової інформації 7) неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до кандидатів на пост Президента України, партій (блоків). Виборчий процес включає такі етапи: 1) утворення територіальних виборчих округів; 2) утворення виборчих дільниць; 3) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 4) формування списків виборців, їх перевірка та уточнення; 5) висування та реєстрація кандидатів; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування у день виборів Президента України; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів Президента України.

У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи, як повторне голосування та підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та результатів виборів Президента України.

Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента України або офіційною публікацією подання Центральної виборчої комісії до Верховної Ради України щодо призначення повторних виборів Президента України.

Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який включає в себе всю територію України.

Для проведення виборів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів. Кількість таких округів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією з урахуванням їх адміністративно-територіального устрою та кількості виборців на підставі даних центрального органу виконавчої влади з питань статистики. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст, районів у містах. дільниця може бути утворена з меншою або більшою чисельністю виборців.

З серпня 1991 р. утворено такі нові органи державної влади, як інститут Президента України, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Вища рада юстиції, державні адміністрації. Традиційні органи державної влади, зокрема Верховна Рада України та уряд України зазнали істотних змін. Наявні досягнення у формуванні всіх гілок владних структур виконавчої та законодавчої влади. Сформувалася парламентська система, яка з кожними виборами до Верховної Ради набуває все демократичніших рис. [4, с. 140]




Висновок


Інститут президентства складається з певних норм, які регулюють порядок виборів президента, умов, які застосовуються до кандидатури на пост президента, термін виконання повноважень, його конституційно-правову відповідальність, а також повноваження та норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і установ при президентові.

Не зважаючи на деякі негативні риси останні президентські вибори показали всьому світові, що в Україні мають місце демократичні тенденції в сфері інституту президентства, які дають змогу подалі розвивати його в напрямку взаємодії інститутів влади.




Література


1. Президентські вибори та помаранчева революція: вплив на трансформаційні процеси в України. К.: Заповіт, 2005. – 148 с.

2. Політологія: історія та методологія. За заг. ред. Кирилюка Ф.М.К.: Здоровя, 2008

3. Ставнійчук М. Вдосконалення законодавства про вибори Президента України // Право України, 2003, №12

4. Балакірєва Р.С. Конституційне право України. К.: ЦНЛ, 2003. – 210 с.



Случайные файлы

Файл
68486.doc
147515.rtf
41654.rtf
16757-1.rtf
14959.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.