Етнонаціональні відносини та етнополітика (117701)

Посмотреть архив целиком















ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ ТА ЕТНОПОЛІТИКА



Американський політолог кінця ХІХ ст.. Вольтер Бейджгот на прохання визначити поняття «нація», відповідав таким чином: «Я розумію, що таке нація до тих пір, поки мене не запитують про це. Коли ж це трапляється, дати послідовну, обґрунтовану і аргументовану відповідь мені не вдається».

До початку ХХІ ст.. у світовій етнонаціональній науковій думці склалися доволі визначені концептуальні підходи до тлумачення соціально - політичного феномену «нація». викладемо їх в історичній послідовності.

Першим можна визначити теологічний (богослвський). Його сутність полягає втому, що нація це наслідок Волі Божої, Провидіння. Цей підхід, звичайно, не можна вважати науковим, проте чимало керуючись уявленнями саме у рамках даного підходу, вибудовують власну лінію поведінки у політичному житті. Теологічний підхід дає можливість православним українцям чітко і переконливо пояснити історичні та сучасні труднощі й лиха України. Оскільки Бог створив нас українцями, але багато хто цього соромиться відмовляться від свого українського єства, то він чинить гріх. І цей гріх не дріб’язковий – це зневага до Волі Божої. За це і зазнають українці кари Господньої.

Наступним підходом є біологічний. Його прихильники розглядають націю, як сукупність людей, що характеризуються спільністю антропоморфних характеристик (особливостями тілобудови), кровними зв’язками. Цей підхід абсолютизувався у фашистській Німеччині. Набув він поширення і в Радянському Союзі. Саме зважаючи на кровно - родині зв’язки у нас за старою традицією і досі визначають так звану «національність».

Психологічний підхід (засновник О. Бауер) виходить з того, що нацією слід вважати людей, пов’язаних спільністю характеру, схожістю мислення, образно кажучи, «спільністю народного духу». Прихильники культурно – психологічного концептуального підходу наполягають, що психологічне – це лише основа, на якій твориться культурна спільність- основа національного життя. На їх думку, націю творить спільна етнічна культура та, заснована на народних традиціях, професійна культура. Один із засновників цього підходу К. Реннер наполягав, що в основі нації лежить мова, як ключова складова етнічної культури. За його формуванням, нація - це союз людей, що розмовляють однією мовою.

Ряд дослідників в основу національної єдності кладуть такий критерій, як спільність історичної долі. За його допомогою вони пояснюють, чому свого часу єдині, етноси поділилися і утворили різні нації, з іншого боку саме історичною долею вони пояснюють, як формується нація на основі поєднання чи змішання кількох етносів.

Німецький дослідник К. Дойч став засновником етатистського ( від. франц. еtat – держава ) витлумачення сутності нації. Як формулював вчений, «нація – це народ, що вибудував власну державу». якщо ж, він цього не зумів зробити, він не має честі називати себе нацією.

Прихильники політичного підходу заперечують категоричність К. Дойча. Вони наполягають, на тому, що для перетворення народу в націю достатньо об’єднання його політичними чинниками нижчого порядку. Наприклад, усвідомленням необхідності створити державу (на перешкоді чому можуть стояти колонізатори), готовність захищати свої інтереси політичними засобами, використовуючи політичні інституції інших народів. Прихильники цього підходу вважають, що українці у складі Австро -Угорської імперії стали нацією з середини ХІХ ст., коли здобули право представляти свої інтереси у Віденському парламенті, гуртувалися навколо своїх депутатів.

Близьким до двох попередніх можна вважати і територіальний підхід. За ним нація визначається, як сукупність людей, що проживають на одній території. Підкреслимо, державній території, а тому пов’язані з державою системою взаємних прав та обов’язків. Разом з тим, проживання на спільній державній території, на думку Саністебана, веде до об’єднання людей «інтенсивними солідарними зв’язками», які й виступають основою для створення нації.

Відомий соціал-демократ Карл Каутський в основу формування нації клав спільність економічних зв’язків, створення капіталістичною індустріальною революцією єдиного національного ринку. Разом з тим К. Каутський бачив ряд інших характеристик сучасних йому націй другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Тому підходив до визнання нації комплексно, вказуючи на те, що нація - це історична спільність людей, що, крім соціально-економічних зв’язків, характеризується спільністю території, мови, психічного складу, культури й самосвідомості.

Сучасні західні націологи найчастіше націю визначають у рамках самоідентифікаційного підходу. Так, згідно теоретичних викладок Бенедикта Андерсона, нація формується на ґрунті уявлень про спільність, є «уявленою спільнотою». У рамках цього підходу до уваги не беруться так звані «об’єктивні чинники формування нації». Національна незалежність людини визначається нею самою за принципом: «Ким людина себе вважає, тим вона і є». Таким чином цей підхід заперечує поширені у нашому суспільстві уявлення про кровну спорідненість як визначальний чинник єднання людей у націю.

Якщо, наприклад, людина не засвоїла надбань української культури, не спілкується українською мовою, але залюблена в чужу культуру, історію, національних героїв, спортсменів, митців, політиків і полководців, загалом є ретранслятором чий генератором чужої національної культури, турбується захистом інонаціональних інтересів, самобутності в українському середовищі, то чиє вона українцем, навіть з огляду на біологічне походження від українців.

Підсумовуючи сказане, ми хочемо застерегти вас від абсолютизації якогось з підходів. Вважаємо, що таке складне суспільно-політичне явище як нація неможливо охарактеризувати виділяючи якийсь окремий критерій. Разом з тим, ми не пропонуємо у визначенні нації сумувати всі вище зазначені характеристики. На нашу думку нація є формою існування народу (етносу) у ході соціально-політичної еволюції їй передували такі історичні форми як рід, плем’я, союз племен, народність. В основі цих форм лежало усвідомлення себе на рівні архетипу: «ми- вони», «батьківщини як землі, де поховані наші пращури»; на рівні усвідомлення своєї етнокультурної єдності і одночасно відмінності від інших етносів. Націю ж ми розглядаємо як етап соціополітичної еволюції, на якому до етнокультурного усвідомлення додається етнополітичне усвідомлення.

Отже, нація - це форма існування народу, спільність людей, то повністю усвідомила своє місце у людській цивілізації, як етнокультурної та етнополітичної спільності і володіє комплексом засобів реалізації та захисту національних інтересів, збереження національної самобутності. У ході соціально-політичної еволюції народи проходять цілий ряд еволюційних етапів.

Першими з них є рід, плем’я. вони характеризуються усвідомленням свого місця і ролі у взаємозв’язках з сусідами на рівні етнокультурних характеристик. Наступним етапом є народність. Вона характеризується тим, що підвладні продовжують себе і надалі усвідомлювати на рівні етнічної культури, а державна адміністрація усвідомлює себе та підвладних у рамках політичних понять та категорій. Наступним етапом еволюції народу є нація. Продовжуючи усвідомлювати свою етнокультурну спільність громадяни переймають від політичної еліти усвідомлення своїх місць й ролі на політичному рівні.

У ході формування нації вчені виділяють два шляхи. Перший – бюрократичний інкорпорація – характеризується тим, що націю формує централізована держава, створена аристократичною верхівкою провідної етнічної групи. Вона підпорядковує своїй владі регіони, етнічні групи, поширює на них свої юридичні норми, цінності, культурні характеристики, включає їх до єдиного національного ринку. Таким шляхом протягом ХІІ-ХVІІІ ст.. формувалися старі європейські нації : англійська, французька, іспанська, шведська, у ХІХ ст.. – німецька. Другий шлях формування націй – етнокультурна мобілізація. Ним ішли так звані «малі нації», очолювані спочатку духовно-культурною елітою, оскільки політичної еліти були позбавлені.

На першому, академічному, етапі провідну роль відігравали вчені. Вони досліджували життя народу, збирали міфи, легенди, вивчали звичаї традиції, писали історію народу.

На другому, митецькому, етапі справу націотворення продовжили митці. Наукові напрацювання вони трансформували у яскраві художні образи і за їх допомогою формували національну ідентичність народу.

На третьому, політичному, етапі, як правило використовуючи кризові ситуації функціонуванні імперії, до справи бралися політичні лідери. Опираючись на етнокультурні почування, вони об’єднували свої народи політичною метою створення власної держави і цією справою завершували формування націй.


Тенденції міжнаціональної взаємодії


У рамках регіональних та всієї людської цивілізації, починаючи від епохи Великих географічних відкриттів, протягом всього часу прогресування індустріальної стадії в розвитку людства, чітко проглядалася тенденція до зближення, інтеграція нації у єдине людство. Перебільшуючи перспективи цієї світової тенденції цілий ряд суспільствознавців передрікав націям зникнення у найближчій історичній перспективі. Проте такі прогнози виявилися передчасними. Чим сильніше себе проявляла тенденція до зближення, уподібнення, тим яскравіше проявляла себе й тенденція до збереження особливостей, національної самобутності. І сьогодні аналіз співвідношення цих тенденцій у країнах постіндустріальної стадії розвитку засвідчує, що їх дія вирівнялася, збалансувалася. Якщо в якихось аспектах продовжується зближення, то одночасно спостерігається і виявлення нових самобутніх рис.


Случайные файлы

Файл
49728.rtf
164443.rtf
88915.doc
81648.rtf
3160.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.