Демократія і економіка (117670)

Посмотреть архив целиком







Реферат з основ демократії


Демократія і економіка



ПЛАН


1. Роль держави в економічному розвитку.

2. Економічні свободи й державний контроль.

3. Демократизація сфери зайнятості і боротьба з безробіттям.

4. Демократія й тіньова економіка в сучасному суспільстві.

5. Література.


1. Роль держави в економічному розвитку.


Існує основні два протилежні підходи до визначення ролі держави в економічному розвитку, кожен з яких розпадається на декілька шкіл і напрямів. Згідно з одним із них, через неспроможність рин­ку вирішувати деякі проблеми соціально-економічного характеру, держава повинна відігравати активну роль в регулюванні економіки. Відповідно до іншого, ринкова економіка орієнтує людину на підприємництво, розвиток та реалізацію своїх можливостей, науково-технічний прогрес, що в цілому забезпечує високу ефективність без втручання держави.

До початку XX ст. в західній економічній науці панував класичний нап­рям, в основі якого лежала теорія вільного ринку і невтручання держави в економіку А. Сміта, викладена в його фундаментальній праці «Про причини багатства народів» (1776). Проте після Першої світової війни ситуація суттє­во змінилася. Економіка перейшла на трифазний цикл розвитку. Одразу за фазою пожвавлення йшло не економічне зростання, а криза. Найбільше та­ка ситуація відбилася на зайнятості. Це вимагало кардинального перегляду класичного визначення економічної ролі держави, і низка відомих економіс­тів (Дж.М. Кейнс, економісти Стокгольмської школи в Швеції) бачила вихід в активній економічній політиці держави — державному регулюванні економіки. Економічна криза 1929-1932 pp. під­твердила їхні міркування і дала змогу випробувати їхні «рецепти».

Найвпливовішою стала теорія ефективного попиту Дж.М. Кейнса, викла­дена в роботі «Повна теорія зайнятості, грошей та проценту» (1936), попу­лярність якої дала підстави говорити про кейнсіанство. Позитивні результати державного регулювання в 30-ті роки сприяли широкому застосуванню його ідей та про­позицій і в післявоєнний час. Спектр прямих та опосередкованих методів державного регулювання економіки досить широкий. До них відносяться законодавство, державна власність та підприємництво, планування, прог­нозування та програмування, механізми бюджетної та кредитно-грошової систем. З соціальної точки зору, найважливішими були сильні позиції дер­жави в контролі, розподілі та перерозподілі національного доходу.

Але криза 1974-1975 pp., яку не передбачив жоден з напрямів економічного аналізу, у тому числі й кейнсіанці, стимулювала активну критику кейнсіанської моделі економічного розвитку противниками державного регулювання, що представляли неокла­сичний напрям економічної думки. Були актуалізовані праці противників державного регулювання поперед­ньої епохи: «Соціалізм» (1922) Л. фон Мізеса, в якій обґрунтовувалась неп­ридатність ідеї планування виробництва та розподілу з єдиного центру; «До­рога до рабства» (1944) Ф. фон Гаєка, де доводилось, що тільки ринок, віль­на конкуренція за мінімальної державної участі спонукають людей до твор­чості, допомагають мобілізовувати й ефективно використовувати ресурси, координувати дії багатьох соціальних агентів.

Популярності набув монетаризм, представники якого бачили порятунок від криз в антиінфляційних за­ходах держави (обмеженні та стабілізації зростання грошової маси) і крити­кували інші види втручання в економіку. Впливовості монетаризму в 70-ті роки посприяли дві обставини. По-перше, в цей період на її основі спеціалісти Міжнародного валютного фонду розробили моделі «шокових терапій» як метод проведення ринкових ре­форм у країнах «третього світу», що мали величезну зовнішню заборгова­ність. По-друге широке розповсюдження отримали загальносвітові тенденції лібера­лізації, їхні найбільш відомі варіанти — тетчеризм та рейганоміка — дозво­лили провідним країнам перебороти небезпечний рівень інфляції та сер­йозну кризу.

Проте криза 1981-1982 pp., що набула особливо гострих форм у країнах, які проводили обмеження грошо­вої маси за схемою монетаристів, наочно продемонструвала ущербність монетаристського експерименту. Це посприяло деякому відновленню позицій кейнсіанства та помітному зростанню іншого напрямку — інституціоналізму. Його прихильники запропонували аналізувати весь комплекс умов та факторів, які впливають на господарське життя (правових, соціальних, пси­хологічних, політичних), а сам капіталізм вивчати з урахуванням його тран­сформації.

Дискусії західних економістів про роль держави в економічному житті, з одного боку, виявили, що жодна з концепцій економічної ролі держави не є втіленням абсолютної істини, а з іншого — показали, що в процесі обміну ідеями відбувається розвиток та збагачення економічної теорії, вдоскона­лення демократичної організації економіки.

Моделі ринкової економіки та переходу до неї

Французька модель виходить з того, що ринкова система не може забез­печити розв'язання багатьох проблем, насамперед соціальних, які мають ве­лике значення для майбутнього країни. Особливістю цієї моделі є включення планування в ринковий механізм. Воно пройшло у своєму розвитку декілька етапів — від жорсткого державного регулювання через індикативне планування до стратегічного планування.

Німецька модель наголошує на важливій ролі держави в економічному житті країни. Особливостями ринкового реформування в Німеччині можна вважати: соціальну спрямованість ре­форм, їх ретельну теоретичну опрацьованість, підготовленість державних чиновників до проведення реформ (перед тим вони пройшли відповідну атестацію) і відповідальність за свою діяльність.

Польська модель є втіленням зразка «шокової терапії», яка передбачала про­ведення стрімкої лібералізації економічних процесів з можливим короткочасним зниженням життєвого рівня, за яким приходить швидке «одужання» економіки і стабільне покращення соціально-економічної ситуації вже на основі нових, ринкових механізмів.

Китайська модель. Особливістю китайського переходу до ринкових від­носин було оновлення командно-адміністративної системи управління еко­номікою і допущення вільних економічних зон, де система централізовано­го управління економікою взагалі не застосовувалась.

Реформування державної власності й становлення ринкових відносин в Україні

Від колишнього СРСР пост­радянські країни успадкували фактично повністю одержавлену економіку. Тому в пере­хідний період головною тут стала не проблема втручання держави в ринко­ве господарство, а його створення. Серцевину економічної політики пост­комуністичних держав складає синхронне вирішення двох проблем: фор­мування приватновласницького сектора та створення правових засад рин­кових відносин.

Курс на створення ринкового господарства в Україні був взятий одразу ж після завершення процесу відокремлення України від СРСР у 1991 р

Упро­довж 90-их років Верховна Рада України прийняла низку законів: «Про під­приємницьку діяльність», «Про власність», «Про підприємства», «Про гос­подарські товариства», «Про приватизацію державного майна», «Про особ­ливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та ін. Восени 2001 р. був, нарешті, прийнятий «Земельний кодекс», що створює правовий фундамент для приватного володіння землею — основи ефективного госпо­дарювання в галузі сільського господарства. Ці закони визначили різнома­нітність та рівноправність форм власності, започаткували формування правової бази ринкової економіки. На їх основі розпочалися реформи, спрямо­вані на роздержавлення й приватизацію державної власності.

Законодавчою основою приватизації став закон України «Про Державну програму приватизації». Він передбачав досягнення наступних стратегіч­них цілей: зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якіс­ного оновлення й ефективного використання; структурну перебудову еко­номіки, стабілізацію соціально-економічного стану країни; розвиток кон­куренції та обмеження монополізму; залучення іноземних інвестицій. Об'єктами приватизації стали: майно державних підприємств; державний житловий фонд; державний земельний фонд.

На початку приватизація в Україні була змішаного типу — як сертифікатна, так і за грошові кошти. Перша мала на меті залучити до приватизації усе населення, оскільки формально кожному громадянинові належала певна частка одержавленого майна. Друга була спрямована на отримання додатко­вих коштів до бюджету і створення сектора ефективного приватного госпо­дарювання. Відповідно до об'єктів сертифікатної приватизації було передбачено три види цінних паперів: майнові сертифікати, які отримали всі громадяни, житлові чеки, якими можуть скористатися мешканці державних квартир, й земельні бони, які надавалися тим, хто міг довести свою здатність до оброб­ки товарної землі. Передбачалося, що кожен з названих видів ваучерів може, окрім прямого призначення, бути використаним у різних сферах приватизації шляхом їхнього взаємного конвертування.

Сертифікатна приватизація закінчилась аж у 1999 р. Маючи бага­то недоліків, вона не стала стимулом для зростання економіки та підвищення її ефективності. З 1999 р. була запроваджена виключно грошова приватизація, яка деякою мірою сприяла надходженню інвестицій.


2. Економічні свободи й державний контроль.


Свобода вибору в умовах ринкової економіки характеризує діяльність як підприємців, так і споживачів.

Свобода вибору для підприємців означає, що окремі люди мають пра­во купувати економічні ресурси, на власний розсуд вибирати вид діяль­ності, створювати підприємства. Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів та грошово­го капіталу можуть використовувати чи реалізовувати ці ресурси на свій ви­бір. Ніхто: ні держава, ні інші виробники, — не мають права диктувати під­приємцю, що йому виробляти, за якою технологією, скільки, на які ціни та споживачів орієнтуватися.

Для споживачів свобода вибору означає, що вони вільні в межах своїх гро­шових прибутків купувати товари та послуги в такому наборі, який вони вважають найбільш сприятливим для задоволення своїх потреб. Свобода споживацького вибору є найширшою з економічних свобод. Вона орієнтує виробників на виробництво продукції, товарів та послуг, які користуються попитом.

Проблема вибору вирішується з урахуванням особистого інтересу. Він є головним мотивом діяльності усіх суб'єктів ринку. Підприємці мають на ме­ті максимізацію прибутків. Наймані робітники прагнуть до високої заробіт­ної плати. Власники матеріальних ресурсів, за інших рівних умов, намага­ються отримати вищі ціни під час продажу чи здавання в оренду цих ресур­сів. Нарешті, споживачі прагнуть купити товар за найнижчими цінами. Мо­тив особистого інтересу спрямовує функціонування економічної системи в певному напрямі й робить її впорядкованою.

В сучасних умовах науково-технічного прогресу, відкриття нових продук­тів, матеріалів, технологій, екологічної кризи держава не може не приділяти серйозної уваги проблемі контролю за економічною діяльністю підпри­ємств. Вона мусить втручатися й визначати межі економічних свобод. До найважливіших напрямків контролю економічної діяльності ви­робників нале­жать: контроль за розміщенням та будівництвом підприємств; екологічний та санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове й соціальне законодавство; антимонопольний контроль.


3. Демократизація сфери зайнятості і боротьба з безробіттям.


Зайнятість та безробіття утворюють блок питань, де економічне та соці­альне сплетені в щільний вузол.

Безробіття визначають як різницю між кількістю осіб, які перебувають у даний момент у складі робочої сили, й кількістю зайнятих. Міжнародна організація праці (МОП) розробила ряд доволі жорстких критеріїв для визначення статусу безробітного, а саме: обов'язковість реєстрації в уста­новах служби зайнятості; активний пошук роботи; робота впродовж де­кількох місяців перед звільненням; вимушений характер звільнення; від­сутність пропозицій про працевлаштування, які служба зайнятості вважає такими, що підходять для даного претендента; відсутність інших джерел прибутку.

Безробіття веде до серйозних економічних та соціальних наслідків. Еко­номічні наслідки полягають у недовипуску продукції, що зменшує можли­вості покращення загального добробуту суспільства й погіршує матеріальне становище безробітних. Соціальні наслідки безробіття пов'язані зі збіль­шенням соціальної напруги в суспільстві, яка може призвести до зміни по­літичного курсу держави. Затяжне масове безробіття загро­жує порушити стабільність демократії. Тому сучасні уряди намагаються протиді­яти надмірному безробіттю. Водночас, економічна наука оперує поняттям так званого «природного рівня безробіття», який у західних країнах колива­ється від 4% до 6% безробітних у країні. Таке безробіття зумовлене мобіль­ністю робочої сили і не загрожує стабільності суспільства. Мобільність — це зміна робітниками своїх позицій на ринковому просто­рі (зміна місця праці, часткова зайнятість, безробіття). Вона вказує на здат­ність людини змінювати місце праці або професію, пристосовуючись до змін економічної кон'юнктури, або попиту на її працю.

Дослідники ринку праці виокремлюють європейську й американську мо­делі регулювання ринку праці. Обидві моделі демонструють певний поря­док, керовану систему відносин, проте суб'єкт, відповідальний за рух пото­ків робочої сили, в них різний. В американській системі суб'єктом є фірма, у європейській — держава. Ця відмінність обумовлена тим, що в економіці США домінують великі, ієрархічно організовані фірми, здатні забезпечува­ти внутрішню (у межах фірми) мобільність. Упродовж останніх десятиліть американська економіка значно активніше, ніж європейська, створює нові робочі місця, нові види зайнятості, особливо в сфері сервісного обслуговування, в приватному секторі економіки. Обид­ві системи створюють умови для мобільності робочої сили, дають змогу ро­бітникові бути активним на ринку праці.

Демократизація сфери зайнятості і боротьба з безробіттям є Україні

В Україні ситуація у сфері зайнятості є складною. По-перше, через низь­кий рівень оплати праці зайнятість в Україні гарантує лише соціальний ста­тус, але не прибуток, як це є в державах з нормально функціонуючою рин­ковою економікою. По-друге, показник офіційно зареєстрованого безробіт­тя перебільшує допус­тимі стандарти в декілька разів. По-третє, спостерігається відтік робітників з легальної економіки в тіньову сферу. Водночас в Україні відбувається демократизація підходів до розв'язання проблем зайнятості та безробіття.

Ринковий характер відносин зайнятості в сучасних умовах визначається двома основними принципами. Перший з них передбачає добровільний ха­рактер праці, крім випадків, обумовлених законодавством. Другий принцип передбачає відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадян на працю.

Мобільність робочої сили в економіці України не може бути такою ж різ­номанітною, як на Заході, з трьох причин: з причини економічної нестабіль­ності, низького рівня розвитку приватного сектора та через її традиційну структуру, в якій переважає індустріальний тип зайнятості. Тобто, в Україні дуже пошире­не структурне безробіття. Воно зумовлене тим, що професійно-кваліфіка­ційна структура робітників не відповідає перспективним структурним змі­нам господарства. Найінтенсивніше за п'ять років зменшувалася потреба у працівниках таких галузей, як промисловість, сільське господарство.

На структурні зміни серйозно впливає перебудова відносин власності. Потреба в працівниках на підприємствах приватної й колективної власнос­ті зростає, особливо в таких галузях, як торгівля і громадське харчування. Там, де названі галузі отримали найбільший розвиток, спостерігається й найменший рівень безробіття.

В Україні повинні розвиватися два напрями розвитку ринку праці: полі­тика сприяння зайнятості та політика соціальної підтримки безробітних. Як­що перший напрям пов'язаний з появою нових форм власності, нових робо­чих місць, нових сфер господарства, то другий залежить від таких факторів, як стан законодавства про зайнятість, розмір допомоги, навчання й пере­навчання безробітних.

Політика соціального партнерства

Особливе значення у здійсненні соціальної політики загалом, і політики зайнятості зокрема, має соціальне партнерство: спільна діяльність уряду, підприємців та профспілок, спрямована на узгодження інтересів та вирішен­ня проблем, передусім у соціальній та виробничій сферах.

Розглянемо цілі та зміст діяльності кожного з партнерів.

1. Профспілки (професійні об'єднання найманих робітників) виникли з метою захисту та представництва інтересів осіб найманої праці. У сучасному суспільстві во­ни є індикатором громадської думки, беруть участь в системі зворотного зв'язку між державою та працівниками, допомагають державі виробляти та коригувати свою соціально-економічну політику.

2. Підприємці з часом також дійшли висновку про доцільність та необхідність регулювання й координації власної діяльності та відно­син з робітниками, представлених профспілками. Вони створили добровіль­ні об'єднання для захисту своїх інтересів, а пізніше зробили кроки назустріч вимогам профспілок та держави, які не завжди суперечили інтересам під­приємництва й допомагали уникати конфліктів.

3. Держава як на галузевому, так і на національному рівнях найчастіше виступає в ролі законодавця, гаранта громадянських прав, регулятора трудових відносин, працедавця та миротворця-умовлювача.

У процесі взаємодії держа­ви, підприємців та найманих робітників присутній постійний пошук балан­су інтересів трьох сторін. Створено загальносвітовий механізм системи соціального партнерства, найвищою структурною ланкою якого є Міжнародна організація праці (МОП). Існує думка, що ступінь розвинутості партнерства прямо пропорційний ступеню демократичності суспільства.

В Україні формування системи соціального партнерства почалося в 90-их роках XX ст. У лютому 1993 р. була створена Національна рада соці­ального партнерства при Президентові України як консультативно-дорадчий орган. За його ініціативою розроблявся проект закону «Про соціальне партнерство в Україні». Таким чином, формування системи соціального партнерства було піднесене в ранг державної політики. Для перехідної ук­раїнської економіки тристороннє партнерство є важливим у тому плані, що послаблює всесилля державних органів в галузі економіки та соціаль­ної опіки, і його можна розглядати як компонент демократизації відносин і становлення ринкової економіки.


4. Демократія й тіньова економіка в сучасному суспільстві.


Тіньова економіка (по Е. Фейджу) включає в себе всю економічну діяльність, яка з якихось причин не враховується офіційною статистикою та не потрапляє до валового національного продукту.

Звідси виводяться дві основні складові частини тіньової економіки.

1. Економічна діяльність легального характеру, яка не підлягає оподаткуванню, не враховується національною статистикою й не береться до уваги при розрахунку валового національного продукту. Це так звана «неформальна» економіка. Вона охоплює виробництво в домашньому господарстві, надання послуг на епізодичній основі, невеликі підробітки (догляд за дітьми, неоподатковуваний доход з присадибних ділянок, ремонт будинків власними силами тощо).

2. «Підпільна економіка», яка включає заборонені види економічної діяльності, злочинні дії та іншу діяльність, суб'єкти якої навмисне приховують її з протиправною метою (ухиляння від сплати податків та ін.). Із зростанням тіньової економіки відбулося оформлення організованої злочинності та їх зрощення. Поряд з використанням загальнокримінальної злочинності для «прикриття» своєї діяльності, тіньовики звернулися за «послугами» до осіб у владних структурах, що істотно розширило масштаби корупції.

Стратегія боротьби з тіньовою економікою, яку здійснюють держави з усталеною ринковою еко­номікою, заснована на наступних принципах. Пріоритетними визнаються дії, спрямовані проти підпільного сегмента тіньової економіки. Що ж стосується «неформальної» частини тіньової економіки, то через неможливість і недоцільність (великі витрати) його контролювання, а також зв’язку із злочинним світом, їй при­діляють набагато менше уваги.

Тіньовий сектор є умовах демонтажу командної економіки та переходу до ринку

Демонтаж адміністративно-командної системи й перехід до ринку напри­кінці 80-их - на початку 90-их років сприяли активізації тіньового сектору. З одного боку, під прикриттям ринкових лозунгів був різко послаблений дер­жавний контроль за збереженням та ефективністю використання державної власності. З іншого — держава дозувала свободу підприємництва, ставлячи обмеження у збільшенні прибутків підприємців та робітників підприємств. Почасти це було викликано об'єктивними причинами. Але певну роль тут зіграла й суб'єктивна діяльність матеріально зацікавлених сторін — учасни­ків процесу приватизації та ринкових перетворень.

Результати не забарилися. За різними підрахунками тіньо­вий сектор в Україні упродовж другої половини 90-их років складав від 40 до 60%.

Тіньова економіка, організована злочинність і корупція

Хоч тіньова економіка не зводиться до економічної активності представ­ників організованої злочинності, питання про їх співвідношення актуальне. Під організованою злочинністю розуміють відносно масове функціонуван­ня стійких керованих угруповань злочинців, для яких злочин є промислом (бізнесом) і які створюють для себе систему захисту від суспільного контро­лю за допомогою корупції.

Організована злочинність в західних країнах виникла набагато раніше, ніж у перехідних суспільствах. Так, в Італії її виникнення пов'язують із сицилійською мафією, яка має більш ніж 150-річну історію. У США організована злочинність з'явилася під час «сухого закону» й роз­вивалася за рахунок заборонених видів промислів, контролювання азартних ігор, бізнес у проституції, наркобізнесу.

В ролі специфічної доморощеної мафії в СРСР виступали об'єднан­ня так званих «злодіїв в законі», що не мали аналогів у світовій практиці. Об'єднані загальною «злодійською ідеєю», ці невеличкі групи не мали пос­тійного місця перебування, але мали спільний орган управління — всесоюз­ну сходку — де вирішувались організаційні, фінансові (спільна каса – общак) питання, розв’язувалися конфлікти.

На ранньому етапі масштаби тіньової економіки були незначними, сировина та збут продукції — обмежені. В разі виникнення суперечок і непорозумінь, во­ни розв'язувались тіньовиками мирним шляхом. Зростання масштабів під­приємств та збільшення обсягу виробництва призвело до ускладнення тіньових структур, обумовило появу розгалуженої системи взаємних розра­хунків. У випадках порушення прийнятих зобов'язань неминуче виникали конфлікти. У сферу тіньової економіки почала проникати загальна кримінальна злочинність, яка діяла тут фактично безкарно через небажання тіньовиків звертатися до правоохоронних органів. За таких обставин тіньова економіка пішла шляхом легальної. Вона сфор­мувала не лише адміністративно-управлінську систему, але й апарат приму­су, що спирався на кримінальні структури. Відбулося органічне зрощення нелегальних форм бізнесу із загальнокримінальною злочинністю. Так тіньова економіка стала фактором формування організованої злочинності.

Одним із важливих чинників криміналізації економіки в Україні була слабкість державної влади (для періоду її становлення це було, до певної мі­ри, закономірним явищем). З огляду на недосконалість законодавства та безпорад­ність правоохоронних органів приватний бізнес почав досягати виконання договірних зобов'язань за допомогою рекету. Співпраця бізнесу та організованої злочинності стала взаємовигід­ною, що зробило зруйнування цього союзу органами правопорядку нелег­кою справою.

Тіньова економіка та корупція. Проте «криша» (прикриття, захист, наявність сильного покровителя), вибудувана загальнозлочинним криміналітетом, не могла дати тіньовикам повної безпеки. У бага­тьох випадках виникала потреба у підтримці й захисті з боку владних струк­тур різних рівнів. Таким чином, у тіньової економіки з'явилися спонуки до активного використання важелів корупції. Під корупцією розуміють підкуп, продажність суспільних та політичних діячів, а також чиновників та посадо­вих осіб.

У громадянських суспільствах (суспільствах з високою правосві­домістю громадян, здійсненням ними контролю за владою, з пануванням закону) сфера, де може поширюватись корупція, є вкрай обмеженою. В деспотичних та ще й водночас бюрократизованих суспіль­ствах, де чиновник володіє необмеженою владою, корупція розцвітає пиш­ним цвітом. За висновком міжнарод­ної неурядової організації Transparency International (Міжнародна прозо­рість), з 90 включених до аналізу стану корупції країн Молдова, Вірменія і Узбекис­тан займають 75, 76 і 79 місця відповідно. Росія йде 83-ю, Азербай­джан — 87, Україна — 88.

Корупція веде до катастрофічної деформації моральних засад. Члени суспільства привчаються жити всупереч закону. Стимулюється правовий ні­гілізм як у простих громадян, так і у представників правозахисних органів. Тінізація та криміналізація економіки спричиняє зубожін­ня величезної частини населення, вона вкрай негативно впливає на розви­ток громадянського суспільства й політичної системи. Адже бідні люди — погані громадяни, бо усі їхні сили поглинає боротьба за фізич­не виживання. Та не менш важливим є й те, що багатіям, які приховують свої доходи від оподаткування і стають на шлях порушення закону або й від­верто злочинних дій, громадянськість також не властива, якщо вони навіть і беруть участь у політичному житті. Домінування тіньових капіталів в еконо­міці породжує домінування тіньових, прихованих інтересів у політиці, внас­лідок чого притаманна громадянському суспільству плюралістична модель захисту групових інтересів щораз енергійніше витісняється представни­цтвом корпоративних інтересів олігархічно-кланових груп.

Перспективи трансформації тіньової економіки й подолання її негативних наслідків в Україні

Ескалація тіньової економіки на пев­ному етапі призводить до того, що економічні закони перестають діяти і у сфері легальної економіки. Нічого не можна вчинити за допомогою еконо­мічних важелів, і економіка виходить з-під контролю. Отже, надмірна ек­спансія тіньової економіки в Україні вимагає термінових та ефективних за­ходів протидії цьому процесові.

Можна загалом визнати правильність західного підходу до «неформаль­ної» економіки, який пропонує пріоритет моніторингу в соціально-еконо­мічних цілях перед радикальними заходами боротьби з нею. На додачу до цього, в Україні було б добре провести декриміналізацію ряду дій, розши­ривши сферу легального підприємництва. Що ж стосується «підпільного» сектора, то тут необхідний диференційований підхід. Якщо підприємець-тіньовик не сплачував значні суми податків, але при цьому створив рента­бельне виробництво, до нього необхідно застосувати амністію із залученням його в офіційну економіку. Якщо ж капітал нажитий кримінальним шляхом та пов'язаний з галузями для задоволення деструктивних потреб (нарко- та порнобізнес, проституція), то ні про яку амністію не може бути мови. Наприклад, викорис­тання фіктивних грошових мас для надання кредитів, навмисне банкрутство з метою неповернення боргів, комп'ютерний економічний шпіонаж і розго­лошення відомостей з обмеженим доступом та багато інших дій, наслідки яких досить руйнівні для економіки.

Тіньова економіка наявна в різних соціально-еконо­мічних системах, проте їй найменшою мірою сприяє економічна система, в якій добре налагоджені ринкові механізми і панує закон.


Література.


  1. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономики: Учеб. пособие. — Київ, 1998.

  2. Петрова І. Загострення проблеми прихованого безробіття // Економіка України. - 1997. - № 3.

  3. Підприємництво в Україні: Проблеми становлення і розвитку / М.І. Долішній, М.А. Козоріз, В.П. Мікловда, А.С. Даниленко. — Ужгород, 1997.

  4. Турчинов О. Тіньова економіка: теоретичні основи дослідження. — Київ, 1995.

  5. Черняк В. Модель економіки: вибір України // Економіка України. — 1995. - № 9.

  6. Эклунд А. Эффективная экономика — шведская модель. — Москва, 1991.




Случайные файлы

Файл
60466.rtf
10342-1.rtf
2861-1.rtf
90279.rtf
11067.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.