Дидактичні основи процесу навчання (114979)

Посмотреть архив целиком

Дидактичні основи процесу навчання


Нині відчувається потреба в створенні не тільки нових типів навчальних закладів (гімназій, ліцеїв та ін.), а й новітньої освітньої системи як сукупності довершених технологій, що і є ведучі проблеми сучасної дидактики. Наставши годину оновлення психолого-педагогічного змісту діяльності освітніх закладів України відповідно до нового соціального замовлення. Трансформація традиційної освіти в особистісно-орієнтовану залежить від гуманістичної спрямованості педагогів, потребує відповідних змін не лише в змісті освіти (зміна навчальних планів, програм, підручників), а й у самій технології освітнього процесу. Створення нового освітнього просторові має реалізуватися в ідеях сучасних дидактичних системах суб’єктно-діяльнісного підходу, теорії рівноваги, цілеутворення, і, особливо, безперервного навчання. Принципове значення останнього в системі сучасної освіти неодноразово підкреслювалося в попередньому розділі.

Як відомо, поширені поведінкові орієнтації в освіті включають діапазон різноманітних стимулів психологічного, педагогічного, методичного характерові, які слугують підкріпленням поведінки суб'єкта. Орієнтація на особистість, яка навчається, врахування її мотивів, інтересів, бажань, намірів, потреб, стилеві пізнавальної діяльності, сприяють гнучкому моделюванню навчального процесу, ефективності навчання. У зв'язку з цим, домінування ідеї персоналізації, елективності, свободи вибору форм освіти самим суб'єктом навчання, дає можливість більш детально розглянути суб’єктно-дільнісний підхід в умовах сучасного вузові.

Не менш важливим є і концепція спонукальних стимулів, яка базується на знанні мотиваційно-потребової сфери учня, диференціації стимулів у залежності від індивідуальних особливостей суб'єкта навчання, специфіки виду діяльності, у якові він включень, від емоційних, когнітивних факторів, стимулів культурологічного характерові, соціального середовища оточення тощо.

У сучасній педагогіці вищої школи інтерес представляє також і теорія рівноваги, побудована на нейтралізації фрустрацій, які виникають у результаті відсутності в навчальному процесі, у педагогічному спілкуванні позитивних емоцій, підкріплення, емоційного сприятливого клімату і на усуненні деструктивних факторів у процесі навчання.

У зв'язку з цим, до постійних проблем навчання належить розходження, певний дисонанс між цілями учня і вчителя, у даному розділі розглядаються проблеми цілеутворення і цілеполягання.

Також аналізуються основні положення комунікативної дидактики, яка припускає необхідність стимулювання комунікативних процесів у навчанні, зміну установок учнів, створення педагогічно доцільних розумів спілкування, розгляд навчання як процесу інтеріоризації знань, що припускає розвиток емотивної сфери, волі вибору форм і змісту навчання.

Тоді як домінуючим стимулом у всіх видах і формах навчання є новизна інформації, змісту освіти, а процеси її сприйняття, осмислення, кодування і декодування залежати від когнітивного стилеві діяльності, інтелектуальних здібностей її перебоязкі, увага приділена інформаційно-психологічному підходу в навчанні.

Ознайомлення із широким колом тенденцій, теорій і напрямків у дидактикові, дає можливість перебороти стереотипи і штампи в системі сучасного вищої освіти, а також створює реальні стимули для перебудови її управлінських стратегій і тактик, інтеграції національної вищої школи у світову систему освіти.

Термін «дидактика «вживають у педагогіки з початку XVII ст. Вперше він з'явився в назві головного педагогічного твору Я.А. Каменського (1592–1670), видатного чеського педагога й просвітителя, «Велика дидактика». У своїй книзі вчений розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання.

Значний вплив на розвиток дидактики малі педагогічні подивися французького вченого Жана-Жака Руссо (1712–1778), які він продемонстрував у своєму творі «Еміль, або про виховання». Вчити, стверджував він, треба тому, що згодиться в житті, а також пропонував створити систему природного та вільного виховання навчаємих, бо особистість винна бути вільною як у виборі змісту навчального матеріалу, так і в методах навчання.

В історію дидактики внесене й ім'я німецького педагога Адольфа Дістервега (1790–1866). Педагог вважав, що глибоке опанування навчаємими знань вимагає постійного спонукання їх розуму до пізнання, самодіяльності в навчанні. Причому найкращим є тієї метод, який активізує навчання.

Великий внесок у розвиток дидактики зробив видатний вітчизняний педагог К. Ушинський (1824–1870). Його педагогічні дій: «Праця в її психічному і виховному значенні», «Людина як предмет виховання» та інші розкрили цілісну дидактичну систему, визначив основні шляхи і засоби розвиваючого навчання.

Значний вплив на розвиток дидактики мала теорія поетапного формування розумових дії П.Я. Гальперіна (1901–1987).

Дидактика розглядається як самостійний розділ педагогіки і як самостійна наука, термін якої походити від грецького «didaktikos», що означає «повчати».

Дидактика – галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання в процесі навчання.

Термін «дидактика «у вищій школі розглядається в межах концепції розуміння предмета й об'єкта педагогіки, а також у контексті про єдність термінів для усіх галузей знань загальної педагогіки.

У відмінності від загальної дидактики, дидактика вищої школи призначена поставити на наукову основу рішення наступних проблем:

  • обґрунтування специфічних прояв мети вищої освіти;

  • обґрунтування соціальних функцій вищої школи;

  • обґрунтування змісту вищої освіти;

  • наукове обґрунтування способів конструювання педагогічного процесу у вищій школі і здійснення навчальної діяльності;

  • визначення оптимальних способів, вибір змісту, методів, форм, технологій навчання в заставах вищої освіти та ін.

Дидактика має тісні зв'язки з багатьма науками. Передусім вона ґрунтується на педагогічній психології, яка досліджує розвіток особистості в процесі навчання, психічні основи навчання і виховання студентів, розкриває особливості психічних процесів особистості, шляхи формування їх здібностей і потреб як якостей фахівця. Усі це безпосередньо стосується процесу навчання.

Для визначення гіпотез, методики їх перевірки і теоретичного обґрунтування отриманих результатів, дидактика використовує дані учіння фізіології вищої нервової діяльності людини.

Важливі та різнобічні зв'язки має дидактика з теорією виховання. Вона використовує загальні закономірності, принципи і методи виховання, для оволодіння в процесі навчання основами науки, техніки, мистецтва.

Оскільки дидактика виявляє закономірності спілкування між студентами і викладачами, вона пов'язана із соціологією. З кібернетики дидактика використовує знання про теорію управління педагогічними процесами, у першу чергу про управління процесом навчання. Дидактика пов'язана з методиками викладання окремих предметів. Методики є спеціальними дисциплінами педагогіки. Смороду вивчають проблеми викладання й учіння, властиві певному навчальному предметові. Водночас методики використовують здобутки дидактики як загальну основу для вирішення конкретних проблем вищої школи.

Поняття запозичені із інших наук, відображують навчання із окремого бокові, надають дидактики матеріал для теоретичного осмислення її власного предмета дослідження. Власний понятійний апарат дидактики виступає як упорядкована система і вишиковується коло головних категорій «викладання» і «учіння «, виступаючих у своєї єдності вдосконалення змісту освіти і методики навчання відповідно до потреб суспільства. У період розбудови національної вищої школи зусилля спрямованні на оптимізацію навчального процесу, тобто організацію його на В процесі свого розвитку дидактика вирішує проблему в таких засідках, які дали б змогу досягти найкращих результатів за найменших витрат години і зусиль. Удосконалення процесу навчання, модернізація його форм і методів відбувається водночас з інтенсифікацією викладання й учіння, що підвищує працездатність студентів і педагогів, продуктивність їх дій, пізнавальну самостійність, ініціативу і творчу активність. Сучасна вища школа орієнтована на формування ініціативної на основі індивідуалізації особистості студента.

Актуальним питанням дидактики є посилення міжпредметних і внутріпредметних зв'язків, що дає змогу заощаджувати навчальний година й ефективніше формувати науковий світогляд, спираючись на філософську ідею єдності предметів і явищ.

У сучасних умовах ринкових відносин розширення функцій вищої школи, актуалізується завданням переосмислення практики викладання і учіння студентів, теоретичного обґрунтування змін у дидактики вищої школи. Це завдання має практичне і теоретичне значення і вирішається лише з урахуванням даних низки суміжних наук – філософії, етики, естетики, історії, психології, мовознавства та інших, що посідають певне місце в загальнофілософському вченні про людину. З цих позицій розглядається питання про предмет і об'єкт порівняно галузі науково-педагогічного знання-дидактики вищої школи.

Досить часто в літературі поряд з поняттям «предмет дидактики» уживається (як рівнозначне йому) інше – «об'єкт дидактики». Серед педагогів, вчених існує крапка зору, що предмет дидактики не може вживатися без свого об'єкта і смороду однакові щодо загальної середньої, вищої шкіл та інших.

Як складова нової галузі науково-педагогічного знання – педагогіки вищої школи, – поняття «об'єкт дидактики вищої школи» має такі групи педагогічних явищ, процесів і фактів, які позначаються поняттям «навчальний процес», що є реально визначена галузь об‘єктивної дійсності.


Случайные файлы

Файл
124392.rtf
29437-1.rtf
kursovik.doc
168720.rtf
8119.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.