Теорія та практика колективного виховання А,С,Макаренка (114471)

Посмотреть архив целиком

План


1.Критичний огляд літератури.

2.Історичні витоки колективного виховання.

3.Соціальна спадковість.

4.Колективізм як форма виховання.

5.Педагогічна система А.С.Макаренка.

5.1 Фізичне, естетичне та статеве виховання у педагогічних поглядах А.С.Макаренка.

5.2 Колектив як важлива умова і засіб виховання.

6.Сім’я – природний людський колектив.

7. Висновки.


Поняття колективізму, колективного виховання можна зустріти на сторінках усіх педагогічних та психологічних видань, а також, зокрема, підручників із соціальної політики, роботи та соціального виховання. Це пов’язано з тим, що ці науки є фундаментальними у вивченні взаємодії між індивідами. Теми міжособових стосунків, взаємин колективу тощо, торкались у своїх працях майже усі досвідчені педагоги та психологи. Оскільки одним з перших, хто розробив теорію дитячого колективу, був Антон Семенович Макаренко, саме тому його прізвище знаходить своє почесне місце на сторінках усіх психолого-педагогічних праць і не тільки.

Фіцула М.М у своїй праці „Педагогіка” подає читачу доступність вчення теорії і практики колективного виховання А.С.Макаренка. Тут іде подання головних ознак колективу, стадій його розвитку, а також уся педагогічна система А.С.Макаренка.

Омелян Вишневський у своєму підручнику головну увагу звертає на сімейне виховання, оскільки А.С.Макаренко говорив, що сім’я є природним колективом, де усі її члени мають однакові принципи і норми. Кожна людина бере свій початок від сім’ї. Тут відбувається її перше становлення, як особистості, пізнання і засвоєння нею норм моральності, розвиток почуттів, волі, характеру.

Світлана Сисоєва та Ірина Соколова підтверджують, що дослідники наукової спадщини А.С.Макаренка цілком справедливо зауважують, що проблема загального формування особистісних якостей була центральною в практично-пошуковій діяльності Макаренка-педагога. Він довів, що суспільна значущість кожного окремого індивіда у структурі цілісної людської спільності визначається насамперед тим, наскільки він здатний плідно долучитися до суспільно-політичного й соціально-економічного життя та як він підготовлений своїм соціумом до цього процесу.

У посібнику „Основи психології і педагогіки” подається таке тлумачення, що „індивідуальність – це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості. Зазвичай, словом „індивідуальність” визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей”.

[ 12, с.245].

А Семен Гончаренко у своїх працях тлумачить колективізм, „як моральний принцип, який проголошує пріоритет інтересів і мету колективу, як соціальної спільноти людей, об’єднаних суспільно значущими цілями.” [ 3, с.171 ]

Усе це свідчить про те, що колективне виховання є невід’ємною складовою всебічного виховного процесу особистості. А також те, що колективізм в жодному разі не є формою, чи засобом ліквідації індивідуальності кожної особистості. Саме це було метою моєї роботи. Дати зрозуміти, що в колективі людина вдосконалюється, засвоює певні норми і правила поведінки, вчиться співпрацювати з іншими, бути корисним. В Україні існує вороже ставлення людей до поняття колективного виховання. Це пов’язано, в першу чергу, з історичними подіями минулого на основі яких люди ототожнюють колективізм з комунізмом, що є неправильним. Саме тому це свідчить про актуальність даної теми, потребу в обізнаності серед народу.

З давніх-давен людство вбачало необхідність збереження, вивчення та популяризації досягнень історії суспільства, зокрема, історії виховання та освіти. Без історії немає теорії, а без теорії немає і не може бути розвитку педагогічної практики.

Термін „соціальна педагогіка” був запропонований німецьким педагогом А.Дістервегом близько 100 років тому. Однак до тепер він не має однозначного трактування. Слово „соціальний” (від лат.socialis – суспільний) вказує на залучення особистості до певної групи людей з метою організації спільної життєдіяльності, фізичного та духовного розвитку. В історії українського народу прикладом форм такого залучення можуть бути відомі земляцтва та братства.[11, с.5]

Історія науки не може обмежитися розвитком ідей – рівною мірою вона повинна торкатися живих людей, з їхніми особливостями, талантами, залежністю від соціальних умов, країни, епохи.


С.І.Вавилов


Це свідчить про те, що соціальна педагогіка має на меті допомогти особистості у процесі її соціалізації, налагодження взаємодії з оточенням. Соціальне виховання – це система цілеспрямованих керованих процесів соціальногор розвитку, соціального формування особистості, допомоги людині в прийнятті нею моральних норм, що склалися в сім’ї, суспільстві.

Набуття соціального досвіду та самореалізація особистості відбувається тільки за умови ефективного процесу спілкування та взаємодії з іншими членами суспільства, який є важливим виховним, організуючим і регулюючим чинником. Часто саме ця взаємодія підказує дитині шляхи самовиховання.

Розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом. Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Homo sapiens, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на її індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами – біологічним і соціальним.

За даними Г.С.Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.

Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості. З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. [ 14, с.137 ]

У процесі дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, зміни потреб і прагнень, здатності сприймати об’єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності змінюється взаємодія з оточуючими. Життєві зв’язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються своєю вибіркованістю, а з віком вони розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціальним середовищем для дитини є сім’я, батьки, родичі, які доглядають її. Це є її першою соціальною спільнотою, природним і водночас соціальним колективом. Пізніше поруч з дітьми з’являються інші люди – вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні та позашкільні групи. Так дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як бузпосередні, так і опосередковані контакти – через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення характеризується також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.[14, с.138-139 ]

Групова форма організації виховання у школі одержала назву колективної. Колектив (від лат. collectivus – збірний) – група людей, об’єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю. Спільна діяльність є формою задоволення різних потреб людини.Так, у соціальній сфері зародились общини, сходи, громади, козацькі круги, сімя; виробничо-економічній – артілі, бригади, трудові обєднання, кооперативи; суспільно-політичній – гуртки, союзи, фонди, партії, громадські організації; культурно-спортивній – клуби, гуртки за інтересами, товариства, команди, ансамблі; релігійній – монастирські братії, приходи, собори тощо. Більшість людей входить до тих чи інших обєднань, які є фактично колективами. У цьому розумінні колектив є явищем нормального сукупного людського співіснування, формою ділової і товариської взаємодії, досягненням людської цивілізації. Колективність – якість людини, яка проявляється в її здатності до взаєморозуміня, взаємодії, прояві солідарності, взаємодопомоги, відповідальності. Світове розуміння колективності – загальнолюдська солідарність. Довгі роки державна доктрина Радянського Союзу стверджувала пріоритет колективно-суспільного над індивідуальним. Відповідно до відомої тези К. Маркса, Ф. Енгельса „...лише в колективі індивід одержує засоби, які дають йому можливість всебічно розвивати свої задатки, і, отже, тільки в колективі можлива особиста свобода” ставилося завдання виховувати людей у дусі колективізму, рішуче переробляти їх. Виховання в дусі колективізму стало провідним принципом педагогіки, формування колективу – головною метою виховної роботи, а сам колектив – основним засобом і формою досягнення цієї мети.[ 7, с.436-437 ]

Антон Семенович Макаренко (1888-1939) – один із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання. В1920-1927рр. очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік – комуну ім.Дзержинського у Харкові.З 1935 р.-заступник начальника відділу дитячих колоній НКВС,а з 1937 р. Цілковито поринув у літературну роботу. [16, с.537 ]


Случайные файлы

Файл
42311.rtf
96374.rtf
150508.rtf
168159.rtf
33088.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.