Специфіка педагогічного спілкування (114315)

Посмотреть архив целиком














Реферат

на тему: « Специфіка педагогічного спілкування»



Важко уявити собі спілкування, яке б зовсім не мало б пізнавального чи виховного заряду. Проте в літературі і практиці все більше й ширше використовується порівняно «молоде» словосполучення: «педагогічне спілкування». Професор А. А. Леонтьєв характеризує його так: «Педагогічне спілкування — це професійне спілкування викладача з учнями на уроці і поза ним (у процесі навчання й виховання), що має певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно повноцінне й оптимальне) на створення сприятливого психологічного клімату, оптимізацію навчальної діяльності і відносин між педагогом і учнями всередині учнівського колективу» [46, С. 3]. Таким чином, педагогічне спілкування — це спілкування педагога з вихованцями в педагогічних цілях.

Виховання і навчання як особлива специфічна його форма єдині за своєю соціальною природою і механізмом здійснення. Вони розрізняються лише за умовно відокремленими конкретними цілями. У навчанні ми більше маємо справу з передачею чи формуванням знань і способів діяльності (умінь і навичок), у вихованні — з передачею чи формуванням системи цінностей і способів суспільної поведінки. Але й у навчанні, і у вихованні єдиний суспільний досвід передається за допомогою єдиного механізму соціальної взаємодії, чи спілкування. Однак багато зарубіжних і вітчизняних дослідників пов’язують навчання виключно з оволодінням предметною діяльністю і розвитком у ній пізнавальних здібностей, а виховання — зі спілкуванням і колективними формами будь-якої іншої діяльності, але тільки не навчальної, хоча вона для всіх школярів і студентів є провідною. За такого підходу навчання із самого початку орієнтовано на індивідуальні способи освоєння предметного світу та його знакових систем. Можна подумати, що кожний із нас пізнає світ і тим самим розвиває свої пізнавальні здібності поодинці, немов Робінзон Крузо на незаселеному острові. Але навіть і Робінзон Крузо, як справедливо помітив Б. Ф. Ломов, перебуваючи на острові на самоті, поводився і жив так, ніби він був зовсім не один, а серед людей. Навчання неможливе поза спілкуванням: тільки завдяки спілкуванню воно стає чинником інтелектуального розвитку людини. Але там, де є спілкування, там є і виховання, тобто формування людини як особистості. Таким чином, спілкування в навчанні, а отже, і саме навчання, стає одночасно і чинником виховання людини як особистості. Звідси, головне завдання педагогів полягає в організації спілкування і колективних форм навчання у такий спосіб, щоб ці форми давали одночасно максимальні ефекти в пізнавальному й особистісному розвитку людини. Це тим більше важливо відзначити, що для школярів і студентів навчання є провідним видом діяльності, а як відомо із загальної теорії психології, саме провідною діяльністю забезпечується основний розвиток людини і як особистості, і як суб’єкта пізнання, спілкування і праці. От чому виховання слід включати в навчальний процес шляхом організації спільних, групових і колективних способів навчання, що припускають розвинуті структури спілкування, міжособистісних відносин і взаємодії. Пошук ефективних форм і способів організації колективного навчання, включення їх у реальний навчальний процес є одними з головних, але поки ще не вирішених проблем сучасної педагогічної теорії й практики.

Недооцінювання ролі спілкування в практиці навчання викликана почасти слабким науковим розробленням проблем спілкування як у психології, так і в педагогіці. Багато питань спілкування і навчання поки залишаються, за словами Б. Ф. Ломова, «таємничими» і без наукових відповідей.

Багато років роль спілкування в організації навчально-пізнавальної діяльності недооцінювалася. Але ще в 30-ті рр. ХХ ст. Б. Г. Ананьєв у праці «Психология педагогической оценки» показав, що навчання не обмежене простою передачею знань і суспільного досвіду, а опосередковане всією системою відносин людини з іншими людьми в процесі її навчання.

Відомо, спілкування є однією з найважливіших умов об’єднання людей для будь-якої спільної діяльності. Це положення справедливе і для навчання й виховання, що являють собою опосередковану спілкуванням спільну діяльність людей, одні з яких передають, а інші засвоюють накопичений людством досвід. У спілкуванні людина, з одного боку, виявляє, розкриває для себе й інших свої психічні якості, а з іншого боку, розвиває і формує їх. Спілкуючись з іншими людьми, людина засвоює загальнолюдський досвід, історично сформовані суспільні норми, цінності, знання й способи діяльності, формуючи себе, таким чином, як особистість і суб’єкт діяльності. У цьому ракурсі спілкування, як і предметна діяльність, стає найважливішим чинником психічного розвитку людини.

Іноді говорять, що тільки потреба спонукує людей до діяльності і спілкування. Насправді ж у діяльності і спілкуванні народжуються потреби, спонукуючи особистість до подальшої діяльності і більш широкого спілкування. Послідовність «діяльність і спілкування — потреба — нова діяльність і спілкування» характеризує людину як особистість, що формує розумні потреби в себе й в інших.

За своїм призначенням спілкування багатофункціональне. У різних класифікаціях у спілкуванні частіше за все виокремлюються три основні групи функцій: когнітивна, пов’язана із взаємним обміном інформацією і пізнанням людьми одна одної; афективна, спрямована на формування міжперсональних взаємин; регулятивна, що полягає в керуванні і корекції кожним учасником спілкування власної поведінки і поведінки інших, а також в організації спільної діяльності. Усі ці функції єдині, а також притаманні спілкуванню в будь-якому виді діяльності. Інтенсивність спілкування є значущою складовою педагогічного впливу, що обумовлює відповідну реакцію слухачів. Завдяки цьому виникає взаємне спілкування і здійснюється процес навчання.

Проблема спілкування є центральною проблемою педагогіки. Якщо раніше вважалося, що ця проблема окреслює коло питань, які стосуються пояснювального процесу, передачі знань і досвіду старшого (учителя, викладача) молодшому (учню, студенту), то останнім часом педагогічну теорію й практику все більш цікавлять особистісні аспекти педагогічного спілкування. При цьому особистість розглядається не тільки як носій знання, етичної норми, традиції, а й як носій своєрідності і динамізму індивідуальних властивостей, що самі змінюються в педагогічному процесі.

Педагогічне спілкування визначається в психології як взаємодія суб’єктів педагогічного процесу, здійснювана знаковими засобами і спрямована на значущі зміни властивостей, станів, поведінки й індивідуально-значеннєвих утворень партнерів.

Педагогічне спілкування є основною формою здійснення педагогічного процесу. Його продуктивність визначається насамперед цілями і цінностями спілкування, що повинні бути прийняті всіма суб’єктами педагогічного процесу як імператив їхньої індивідуальної поведінки.

Мета педагогічного спілкування полягає як у передачі суспільного і професійного досвіду (знань, умінь, навичок) від педагога учням, так і в обміні особистісними характеристиками, пов’язаними з досліджуваними об’єктами і життям у цілому. У спілкуванні відбувається становлення (тобто виникнення нових властивостей і якостей) індивідуальності як учнів, так і педагогів.

Таким чином, повноцінне педагогічне спілкування є не лише багатогранним, а й поліфункціональним. Воно забезпечує обмін інформацією і співпереживання, пізнання особистості і самоствердження, продуктивну організацію взаємодії. Обмін інформацією і співпереживання реалізує комунікативний бік спілкування, пізнання особистості і самоствердження — перцептивний, а організація взаємодії — інтерактивний.

Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає змогу викладачу організувати взаємодію на занятті і поза ним як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну відносинами, переживаннями; допомагати кожному студенту, учню гідно самоствердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість у групі, класі.

Спілкування педагога з учнями є специфічним, тому що за статусом вони виступають з різних позицій: учитель організовує взаємодію, а учень сприймає її і включається в неї. Треба допомогти учневі стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто забезпечити суб’єкт-суб’єктний характер педагогічних стосунків, що особливо актуально в сучасних умовах навчання.

Суб’єкт-суб’єктний характер педагогічного спілкування — принцип його ефективної організації, що полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній установці, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності прийняти співрозмовника, взаємодіяти з ним (див.: Петровская Л. А. Компетентность в общении: Социально-психологический тренинг. — М., 1989).

Головними ознаками педагогічного спілкування на суб’єкт-суб’єктному ґрунті є:

особистісна орієнтація співрозмовників — готовність бачити і розуміти співрозмовника; самоцінне ставлення до іншого (див.: Психологічний словник / За ред. В. Войтка. — К., 1982. — С. 117.) Враховуючи право кожного на вибір, треба прагнути не нав’язувати думку, а допомогти іншому обрати власний шлях розв’язання проблеми. У конкретній ситуації це може реалізуватися за допомогою різних прийомів;


Случайные файлы

Файл
114549.rtf
59977.rtf
ref-18702.doc
186985.rtf
27930-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.