Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації. (112171)

Посмотреть архив целиком

Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації.


Сучасний розвиток українського суспільства характеризується поглибленим інтересом до минулого. Це не випадково. Адже чи не вперше громадськість України отримала можливість знайомства з широким спектром історичних джерел, розмаїттям поглядів видатних істориків, науковими версіями різних історичних шкіл.

У незалежній Україні створилися сприятливі умови для розвитку історичних знань, перегляду застарілих понять, розвінчання закоренілих стереотипів, відкритої дискусії із спірних проблем, використання з цією метою найсучасніших прийомів і методик. На базі таких змін з’явилося надзвичайно багато історичних статей, есе, досліджень, монографій, підручників, навчальних посібників і т.д., в яких іноді подача одних і тих самих історичних подій, їх оцінка докорінно відрізняються один від одного. Трапляється, що на зміну старим історичним міфам вибудовуються нові, які не менше попередніх спотворюють історичну правду.

Розібратися з цією різнобарвністю у висвітленні минулого та його оцінці буває складно не тільки просто зацікавленому читачеві, а й навіть професійному історику. Тому автори пропонованого навчального посібника, який адресований студентам дистанційної та заочної форм навчання, намагалися подати матеріал у найбільш раціональному і системному вигляді з діаграмами та схемами. Тут вра-ховується, що посібником будуть користуватися, головним чином, студенти технічних вищих навчальних закладів, які всіма іншими навчальними курсами привчаються до графічної лаконічності сприйняття змісту навчального предмета.

Значну допомогу студентам в опануванні програми курсу історії України надасть акцентація посібника на головних, дискусійних і суперечливих проблемах та рекомендація літератури для їх поглибленого вивчення. Цьому сприятимуть і додатки, які містяться в кінці книги.

Автори тішать себе думкою, що пропонований посібник на тільки роз-ширить і систематизує наявні знання з історії, але й привчить студентів читати та аналізувати історичну літературу, допоможе формуванню цілісного уявлення про багату, самобутню історію своєї Вітчизни, виховає їх справжніми патріотами.


Тема 1. Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації


Підготовка спеціалістів вищої кваліфікації будь-якого профілю передбачає поглиблення знань з курсу вітчизняної історії. Це зумовлюється принаймні трьома постійно діючими факторами:

1) зростанням ролі історичних знань в житті суспільства;

2) розвитком історичної науки, підвищенням ефективності теоретичних досліджень на основі нових методик;

3) необхідністю корекції історичного світосприйняття, пов’язаною з віко-вими змінами тих, хто навчається. Учні 7-8 класів мають одне розуміння історії і дещо інше (можливо зовсім) – у тих, хто має повну середню освіту.

Основною формою навчальної роботи у вищих навчальних закладах студентів заочної та дистанційної форм навчання є самостійна робота з підручниками та рекомендованою викладачами літературою, іншими джерелами вивчення історії.

Така робота є добрим підґрунтям для:

- розширення і систематизації наявних історичних знань, піднесення їх до наукового рівня, подолання нерівності розуміння історичних подій, пов’язаної з віковими особливостями їх освоєння;

- формування цілісного уявлення про історію як “безмежну кількість історій усіх аспектів людського життя”, а не тільки історії політичної влади;

- ознайомлення з джерельною базою, історіографією, методологією історичної науки, новими концепціями і підходами до висвітлення існуючих проблем в історії;

- опанування основами методики наукового пошуку, використання всієї сукупності історичних джерел для якомога повнішого і правдивого розкриття поставленої проблеми;

- вироблення практичних навиків використання історичних знань для прийняття рішень, обстоювання своїх поглядів на ту чи іншу проблему, толерантного ставлення до думок опонентів.

На підставі здобутих знань студенти повинні вміти обґрунтувати значення вивчення історії для зміцнення держави, розвитку суспільства, особистого життя.

Саме це є головною метою вивчення курсу “Історія України” у вищому навчальному закладі.

Практична реалізація цієї мети вимагає знання студентами предмета історії України як науки, основних принципів і методів історичного пізнання, джерел вивчення історії України та їх класифікації, спеціальних історичних дисциплін, основних підходів до періодизації історії України та найвидатніших українських істориків, соціальних функцій історичних знань, головних факторів та закономір-ностей історичного процесу...

Такий, далеко не повний, обсяг матеріалу, який постає перед тим, хто вивчає історію.

Подолання труднощів процесу пізнання можливе за допомогою сукупності пізнавальних принципів та дослідних методів, якими займається спеціальна наукова дисципліна – методологія історичної науки. За визначенням методологів принципиісторичного пізнання – це правила пізнавальної діяльності, вироблені для себе наукою з метою отримання справжнього знання. Головними з них є:

- об’єктивності – він вимагає при дослідженні брати якомога більшу суму матеріальних і духовних факторів, а не лише, які нам подобаються;

- історизму – потребує розглядати кожне явище з точки зору того, як воно виникло, як розвивалось і чим стало на момент вивчення в контексті взаємозв’язків і взаємообумовленостей у зв’язку з конкретними історичними подіями;

- логічності– вимагає, щоб вивчення історичних факторів велось від-повідно до категорій і законів мислення;

- апартійності– дослідник зобов’язаний абстрагуватись від своїх політичних та партійних симпатій і прагнути об’єктивно вивчати історичні події, а не з позицій певного класу чи соціальної групи.

Основні методи історичного пізнання – способи пізнання дійсності:

- хронологічний – дослідження історичних подій у послідовно-часовому вимірі;

- порівняльний – зіставлення історичних подій з метою глибшого їх вивчен-ня, виявлення взаємозв’язків чи їх відсутності;

- ретроспективний – аналіз минулих подій, зв’язків, вражень тощо;

- структурно-системний – вивчення закономірностей розміщення і поєд-нання в єдине ціле окремих історичних фактів, подій, явищ;

- статистичний– вивчення кількісної сторони суспільних явищ у нерозривному зв’язку з їхньою якісною стороною;

- контент-аналіз – дослідження й аналіз змісту історичних документів та інші.

Першою почала осмислювати історію як науку – церква. Її видатні діячі створили літописи, в яких зафіксували найбільш важливі події і дали їх інтерпретацію. З якого часу ведеться літочислення точно не відомо, але вже з ХІІ ст. відомі імена літописців Никона, Нестора, Іоанна. Найбільш давніми творами є: “Літопис Руський”; Київський; “Повість врем’яних літ”; Галицько-Волинський літопис. У XIV – першій половині XVI ст. відомі літописи – Литовський, Короткий, Київський, Биховця, з кінця XVI – першої половини XVII ст. – Густинський, Баркулабівський, львівський, Межигірський, Острозький... У другій половині XVII – початку XVIII ст. – стали широковідомі козацькі літописи: Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.

Серед вчених-істориків, які в різні часи створювали справді наукові праці з історії України є багато славних імен. Одним із перших в цьому ряду, крім уже згадуваних літописців, можна назвати ректора Київської колегії Інокентія Гізеля. Його підручник історії “Синопсис”, виданий вперше у 1674 році, витримав багато видань і став відомим не лише в Україні, а й в Росії. Це був перший системний виклад історії України.

В другій половині ХVІІІ ст. з ідеями збереження історичної традиції дер-жавності й пам’яті про кращі часи рідного краю виступили український літератор Василь Капніст, історик Григорій Полетика і його син, також історик, Василь Полетика.

В цей період з’являється ряд історичних праць з історії України уза-гальнюючого характеру. До них належать “Коротке описання про козацький малоросійський народ та його військові справи” Петра Симоновського (1765); “Зібрання історичне” Степана Лукомського (1770); “Літописне повіствування про Малу Росію і її народ і козаках взагалі” Олександра Рігельмана (1785-1786); “Історія про Малу Росію” Михайла Антоновського (1799); “Записки про Малоросію” Якова Марковича (1798) та інших.

Величезний вплив на тодішнє суспільство справив вихід “Історії Русів” (1846). Ця безіменна книга професійного історика боронила українську автономію, намагалася підвести під неї правову основу, підіймала моральний дух народу. Її високо цінував О.С. Пушкін. Він першим опублікував уривок з неї в своєму “Современнике”.

Помітний слід в дослідженні історії України в першій половині ХІХ ст. залишили Д.М. Бантиш-Каменський, М.О. Максимович, М.М. Маркевич, І.І. Срез-невський, М.І. Костомаров, П.О. Куліш. До цього ряду істориків можна віднести Т.Г. Шевченка, якого П. Куліш небезпідставно називав першим нашим істориком.


У другій половині ХІХ і початку ХХ ст. центральне місце серед істориків України посідав професор Київського університету В.Д. Антонович, який заснував “Київську школу істориків”. До неї належали Д.І. Багалій, І.А. Линниченко, М.С. Гру-шевський. Плідно працюють у цей час О.М. Лазаревський, О.І. Левицький, М.П. Дра-гоманов, М.В. Довнар-Запольський, Д.І. Яворницький, Д.І. Дорошенко, Н.Д. Полонсь-ка-Василенко, Єфименко О.Я. – перша жінка, яка здобула вчений ступінь доктора історичних наук. Росіянка за своїм походженням, створила один із перших син-тетичних курсів: “Історія українського народу”.


Случайные файлы

Файл
16996.rtf
100131.rtf
12117-1.rtf
124697.rtf
REKLAMA.DOC




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.