Нова роль Китаю. Розв’язання проблеми Гонконгу (97059)

Посмотреть архив целиком













Нова роль Китаю. Розв’язання проблеми Гонконгу


Міжнародні відносини в Східній Азії


До другої половини 90-х років східно-азійська підсистема стала другою за значенням після Європи підсистемою світу. Висока динаміка розвитку, в основі якої - випереджальні темпи росту країн Східної Азії, їхній успішний діалог між собою й із поза регіональними державами можуть зробити Азіатсько-тихоокеанський район основним центром світового економічного й політичного тяжіння подібно тому, як таким центром у попередні епохи була Європа. Східна Азія - частина Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР). Є кілька варіантів визначення його географічних границь. Відповідно до першого до АТР відносять гігантський район, що обмежується західним узбережжям обох Америк, східним узбережжям Азії й зоною Австралії. При такій інтерпретації в АТР включають і країни Південної Азії. Другий варіант припускає включення в АТР країн Тихоокеанської Азії, США, Канади й зони Австралії й Нової Зеландії. Держави Південної Азії в цьому випадку також попадають у перелік країн АТР, але з нього виключаються латиноамериканські держави.

Третій варіант припускає фокус на азіатських тридцятимільйонних АТР від Берингової протоки до Бірми. Матеріали, пов'язані з політикою поза регіональних держав - США, Австралії, Індії, Канади й країн Європейського союзу, залучаються для аналізу остільки, оскільки це необхідно для розуміння регіональних подій.

В 70 - 80-х роках на регіональному рівні структура міждержавних відносин визначалася існуванням трикутника СРСР - США - КНР, що вписувався в контекст світового біполярного протистояння Радянського Союзу й США. Розпад СРСР зруйнував цю структуру. У Східній Азії обстановка перестала залежати від відносин Москви й Вашингтона. Це дало поштовх розвитку регіональної багатополярності. В АТР сталі діяти кілька центрів впливу - Китай, Японія, держави Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Росія. США хоча географічно й не належать до східно-азійської підсистеми, але роблять на неї величезний вплив.

Багатополярність на рівні регіону визначає підхід країн Східної Азії до оцінки світових тенденцій. Китай є активним пропагандистом концепції формування багатополярної структури міжнародних відносин в усьому світі. У квітні 1997 р. ця точка зору КНР одержала підтримку Росії, коли в Москві за підсумками російсько-китайських переговорів була підписана спільна російсько-китайська Декларація про багатополярний світ і формування нового міжнародного порядку.


Нова роль Китаю


В 90-х роках відбулося зміцнення економічних і військово-політичних позицій КНР. Завдяки реформі, розпочатій в 1978 р. під керівництвом лідера Компартії Китаю Ден Сяопіна (1904 -1997), китайська економіка вийшла із кризи. У країні була вирішена продовольча проблема, а до початку 90-х КНР стала одним з найбільших світових експортерів. У країні здійснюються "осередкова модернізація" і індустріалізація на сучасній технологічній основі. По оцінках, Китай вийшов на третє місце у світі по обсягах ВНП, поступаючись США і Японії.

Правда, абсолютні цифри не вказують на ефективність економіки КНР. Через величезне населення Китай не можна віднести до числа передових країн по показнику доходу на душу населення. Країна страждає від нерівномірності розвитку: передові виробництва зосереджені в прибережній зоні, а основна частина глибинних районів залишається відсталою й бідною, що породжує соціальну напруженість. Тягарем для країни залишається демографічний ріст. З обліком цих і інших обставин частина фахівців думає, що Китай не зможе втримувати високі темпи росту. Проте КНР має у своєму розпорядженні достатні ресурси для військового будівництва й активної зовнішньої політики в географічно наближені до неї районах.

В 1989 р. на площі Тяньаньмень у Пекіні відбулися виступи китайського студентства під демократичними гаслами. Виступи були жорстоко подавлені. Міжнародне співтовариство засудило дії китайської влади, а американський конгрес увів санкції проти КНР у зв'язку з порушеннями прав людини. Як міра тиску пішло рішення конгресу відкласти на рік надання КНР режиму найбільшого сприяння в торгівлі.

Однак погіршення відносин КНР із індустріальними країнами не відбулося. Незабаром після зазначених подій США в неофіційному порядку провели переговори із КНР про врегулювання ситуації. Президент Дж. Буш вжив заходів по обмеженню ефекту санкцій, і режим найбільшого сприяння для КНР був відновлений. Після цього він щорічно продовжувався, хоча щораз американська сторона погоджувала своє рішення з поступками КНР по конкретних правозахисних питаннях (звільнення дисидентів, спрощення еміграції й т.п.).


Тайванська проблема


Питання про возз'єднання КНР із Тайванем або про національне об'єднання залишається однією із найскладніших проблем регіональних відносин. Корені проблеми йдуть до останніх місяців громадянської війни в Китаї восени 1949 р., коли колишній центральний уряд Китайської Республіки на чолі з лідером Національної партії (гоміньдан) Чан Кайші під тиском комуністичних загонів Мао Цзэдуна відступив на Тайвань. З тих пір кожен уряд - новий, комуністичний, у Пекіні й старий, гоміньданівський, у Тайбеї – претендував на легітимність і вважав себе єдиним законним загально китайським урядом. Радянський Союз визнавав КНР, а США і їхні союзники - Чан Кайші.

В 1972 р. США визнали КНР і розірвали дипломатичні відносини з Тайванем, зберігши неофіційні відносини із урядом Чан Кайші й продовживши надання йому військової допомоги на підставі Закону 1979 р. про відносини з Тайванем. В 1975 р. Чан Кайші вмер. Його спадкоємці продовжували виходити з формули існування "одного Китаю" і визнавали значимість завдання національного об'єднання. Однак із часом ситуація ускладнилася. Усередині Тайваню зріс вплив місцевих уродженців - прихильників відмови від єдності з "великим Китаєм", які вимагав проголошення незалежності острова. Поетапна демократизація на Тайвані дозволила сепаратистам одержати представництво в парламенті й впливати на зовнішню політику.

КНР болісно реагує на зростання впливу прихильників незалежності на Тайвані. З огляду на неформальні гарантії США, керівництво КНР не йде на застосування сили для об'єднання. Однак воно систематично дає зрозуміти, що застосування сили проти острова в надзвичайних обставинах, під якими розуміється прийняття Тайванем рішення про оголошення незалежності, не виключається.

При цьому представники КНР і Тайваню підтримують напівофіційні контакти для обговорення умов можливого об'єднання. Позиція Пекіна зводиться до формули "одна держава - дві системи", яка припускає, що після об'єднання Тайвань стане однією із провінцій КНР, зберігши ринкову модель економіки й автономну адміністративну систему, але передавши Пекіну керівництво своєю зовнішньою й оборонною політикою. Тайванська сторона не вважає ці умови прийнятними. Вона не виключає об'єднання, але бачить його як тривалий демократичний процес злиття двох рівноцінних політичних суб'єктів. Вихідною точкою об'єднавчого процесу в Тайбеї вважають визнання Пекіном Тайвань як рівного партнеру. Тайвань підтримує дипломатичні відносини з 29 країнами світу.


Тайванська міні-криза 1996 р.


З 1990р. Тайвань проводить "гнучку політику" у відношенні КНР, виходячи з того, що "змістовні відносини" сторін важливіші офіційних. Але тайванська сторона прагне підвищити свій престиж за кордоном і розширити сферу контактів. В 1995 р. за рекомендацією конгресу державний департамент США видав візу вибраному в 1990р. президентом Тайваню Лі Денхуею, що прибув у США із приватним візитом для відвідування Корнуельського університету, випускником якого він є. Хоча американська сторона заздалегідь повідомила КНР про свій намір видати візу Лі Денхуею, влада КНР виступила з енергійним осудом позиції держдепартаменту.

Ситуація загострилася, коли в березні 1996 р., у період підготовки чергових президентських виборів на Тайвані, у зоні Тайванської протоки виникла міні-криза. Збройні сили КНР провели військову демонстрацію (150 тис. військ) у безпосередній близькості острова, влаштувавши навчальні пуски бойових ракет у зоні Тайванської протоки. Метою акції було натиснути на тайванських виборців і перешкодити прихильникам незалежності Тайваню домогтися успіху на виборах. Акція КНР була із тривогою сприйнята на Тайвані й у США. Вашингтон виступив з осудом дій Китаю. Відповідною силовою демонстрацією стало відправлення американських бойових кораблів у зону Тайваню. Однак до справжньої кризи справа не дійшла. Китайська влада по дипломатичних каналах передала США прохання не вводити бойові кораблі безпосередньо в Тайванську протоку. Американська адміністрація офіційно відповіла, що не прийме на себе зобов'язань, здатних обмежити її дії в підтримку Тайваню. Але американські кораблі не були уведені в протоку, залишаючись у безпосередній близькості від неї.

Президент Тайваню Лі Денхуей проявляє стриманість у питанні проголошення незалежності. Але він піддав ревізії колишнє посилання тайванської політики щодо того, що існує "тільки один Китай". Тайванське керівництво акцентує фактичне існування КНР і Тайваню як рівних суб'єктів, хоча один з них не називає себе державою. Не відкидаючи об'єднання із КНР у майбутньому, Тайбей заявляє, що в цей час триває "етап двох Китаїв", і формула "існує тільки один Китай" не відповідає змісту цього етапу.


Случайные файлы

Файл
98454.doc
34422.rtf
31589.rtf
108664.rtf
49571.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.