Карибська криза 1962 року (96056)

Посмотреть архив целиком











Курсова робота

«Карибська криза 1962 року»


ЗМІСТ


Вступ.

  1. Карибська криза 1962 року.

1.1. Радянське втручання.

1.2. Реакція з боку США.

1.3. Ухвала Хрущова.

  1. Врегулювання конфлікту.

Висновки.

Література.


Вступ


Кризи, що так погіршили відносини між двома супердержавами наприкінці 1950 p., розгорталися поблизу зони впливу Радянського Союзу. Події на Кубі показали, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним. Кубинська революція відбулася незалежно від будь-яких значних починань радянської політики і поступово створила в зоні американського впливу "соціалістичну державу", відносини з якою у США складалися чим далі, тим гірше. Радянський уряд скористався з політичних обставин, які навіть не він створив, і Куба на початку 60-х років стала джерелом великого конфлікту.

Точно не відомо, скільки разів за доступний для огляду період часу наша цивілізація стояла на грані катастрофи. Сотні років війни, що роздирали світ, міняли політичні устрої держав і перекроювали кордони, але все це було відносно безпечно для людства загалом, так як торкалося лише деяких народів, залишаючись абсолютно непомітним для інших. Експансія Олександра Македонського, наприклад, не вплинула ніяким чином на народи, що проживали в Північній Америці; монголо-татарське нашестя, що докорінно змінило хід української історії, залишилося непоміченим, наприклад, племенами, що населяли півострів Індостан. Подібних прикладів можна привести масу, розумно відразу перейти до суті питання: тільки з середини двадцятого століття людство отримало можливість шляхом глобальних конфліктів вплинути не тільки на окремі народи і держави, але і на все населення і на всі держави Ойкумени.

Винахід ядерної зброї, а пізніше – і засобів її доставки до мети, був, безсумнівно, епохальною подією. Потужність військового потенціалу наддержав і їх готовність цю потужність використати породили ситуацію, при якій будь-який конфлікт між ними приводив би до тотальної ядерної війни і як наслідок, до можливого повного знищення людської цивілізації на Землі.

Біполярний світ, де обидві сторони володіли ядерною зброєю в кількості, достатній для повного знищення, як головного противника, так і його сусідів і союзників, далеких і близьких, був внаслідок ряду причин структурою нестабільною. Обидва полюси – СРСР і США були непримиренними ворогами. Ворожнеча їх своїм корінням йде в ідеологію і геополітику, і задачею мінімум кожної з сторін було якщо не знищення опонента, то, принаймні, забезпечення своєї військово-стратегічної переваги, територіального домінування.

За період з 1945 по 1987 рік відносини між СРСР і США не раз мінялися від відносної дружби до відкритої загрози застосування сили. Було декілька випадків, коли пальці керівників обох сторін вже лежали на "червоних кнопках", і кожний раз доля світу залежала тільки від особистого наказу або телефонного дзвінка одного президента іншому.

Чому в кожному конкретному випадку не відбувалося ескалації конфлікту, і все обмежувалося взаємними поступками, сказати важко. Ймовірно, тільки розсудливість лідерів держав втримувала їх від непоправного кроку у бік війни.

Один з таких конфліктів відомий нам під ім'ям Карибської кризи. Тоді, в 1962 році, в безпрецедентній близькості до ядерної війни, все вирішувалося тільки на рівні глав держав. І саме їх розсудливість врятувала планету від глобальної катастрофи.


Карибська криза 1962 року


Прихід до влади демократичних сил на Кубі був насторожено зустрітий американським керівництвом. Спроба Ф. Кастро в квітні 1959 року зустрітися з представниками уряду США завершилась безрезультатно. Після цього, в травні того ж року, на Кубі був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував місцеві латифундії і великі іноземні землеволодіння, що серйозно зачепило американські інтереси, пов’язані з вирощуванням цукрової тростини і виробництвом цукру. З цього часу кубино-американські відносини почали швидко погіршуватися. Обидві сторони прийняли ряд економічних санкцій одна проти одної. За ними були воєнні заходи. 17 березня 1960 року президент Ейзенхауер підписав таємну директиву про підготовку загонів кубинських емігрантів для вторгнення на Кубу.

Її здійснення припало на квітень 1961 року, коли бригада кубинських емігрантів при підтримці збройних сил США висадилась на Плая-Хірон (Куба). Експедиція закінчилась поразкою десанту. Після цього кубинське керівництво взяло курс на будівництво соціалізму в країні, а відносини між Сполученими Штатами і Кубою стали відверто ворожими. Але конфлікт між двома державами не виходив за регіональні межі. Куба залишалася членом ОАД. Підтримка Радянського Союзу виявлялася головним чином в економічній допомозі [3, 289].

В кінці 1961 року кубино-американський конфлікт почав переростати регіональні межі. Порогом переходу конфлікту на новий рівень можна вважати виключення Куби з ініціативи США в січні 1962 року із Організації Американських держав. Це рішення закріплювалося утворенням двох антикубинських комісій в ОАД, розривом відносин з Кубою 15 латиноамериканських держав, ембарго на торгівлю країн Латинської Америки з Кубою.

Переходу кубино-американського конфлікту на глобальний рівень сприяла і політика радянського керівництва. Початок 60-х років ознаменувався посиленням конфронтації між СРСР і США. В травні 1960 року не відбулася запланована нарада глав чотирьох держав. Не послабила протистояння і зустріч між головою Ради Міністрів СРСР М.С. Хрущовим і знову обраним президентом США Дж. Кеннеді 3–4 червня 1961 року у Відні. Американський президент в ході розмови прагнув показати, що напруженість на світовій арені є наслідком поширення комуністичних ідей. В свою чергу, Хрущов заявив, що СРСР буде надавати підтримку національно-визвольним війнам.

Географічне положення Куби робило її досить привабливою для СРСР з військово-стратегічної точки зору. Розміщення на острові навіть оперативно-тактичних ракет давало можливість загрожувати практично всім великим містам Сполучених Штатів, що дещо вирівнювало потенціал ядерного "стримування" СРСР і США.

Питання про те, як було прийнято рішення про розміщення радянських ядерних ракет на Кубі і сьогодні до кінця ще не вияснене. На думку американського дослідника Р. Гартхофа, ідея розмістити ядерні ракети на кубинській території виникла у Хрущова в квітні 1962 року після доповіді міністра оборони Р.Я. Малиновського про розгортання американських ядерних ракет середньої дальності (РСД) в Туреччині [12, 34].


2.1. Радянське втручання


Після подій у затоці Свиней багато хто з американців ставив перед собою питання, чи не слід узагалі покінчити з режимом Кастро. А це можливе лише шляхом воєнної окупації. Однак такі дії могли тепер стати небезпечними через обіцянку допомоги Кубі з боку СРСР. Не схоже було, щоб президент Кеннеді почав готувати вторгнення на Кубу. Хіба що на випадок – малоймовірний – народної антикастрівської революції, якби при цьому СРСР став допомагати режимові придушити повстання. Згідно з даними опитування, проведеного влітку 1962 p., 61% американців вважали, що військова операція проти Куби призвела б до війни з СРСР, а 69% висловилися взагалі проти вторгнення. Тож Кеннеді відмовився навіть від блокади. Звичайно, лишалося ще ембарго, тобто американські продукти не експортувалися більше на Кубу, але блокада означала б, що військові кораблі мали відрізати Кубу від інших країн. До того ж, блокада передбачала воєнні дії, і загроза радянської інтервенції була б не меншою, ніж у разі вторгнення.

Сам Кастро вважав загрозу вторгнення реальною. І деякі заходи американців посилювали його занепокоєння: постійне обстежування території Куби шпигунськими літаками У-2, призов 150 000 резервістів, дозвіл кубинським біженцям записуватись до американської армії, великі маневри американської армії у Карибському басейні. Нарешті, 3 жовтня 1962 p., спільна резолюція двох палат Конгресу у Вашингтоні підтвердила, що США залишаються вірними доктрині Монро, яка полягала в забороні будь-якого втручання неамериканських країн в американські справи. Конгрес передбачав необхідність застосування сили проти підривних або агресивних дій інших країн у Західній півкулі. Щодня американська преса публікувала вкрай ворожі статті про Кубу. Кастро звернувся до СРСР за наданням йому ефективного захисту. Влітку 1962 p. Рауль Кастро і Че Гевара поїхали до Москви. Вони наполягали, щоб Радянський Союз ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для "американської агресії". Хрущов погодився. На Кубу прибули радянські фахівці й відповідні матеріали, розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз [8, 574].

На початку травня в Москву був викликаний радник посольства СРСР у Гавані А.І. Алексєєв. Він відразу ж був прийнятий М.С. Хрущовим, від якого дізнався про намір керівництва призначити його послом на Кубі, що пояснювалося його хорошими стосунками з кубинським керівництвом, які були необхідні для реалізації рішення про створення ракетної бази на Кубі. В першій декаді травня 1962 року, вірогідно, Генеральний штаб розпочав розробляти заходи під кодовою назвою "Анадир" щодо створення Групи радянських військ на Кубі (ГРВК). У кінці травня відбулось фактично формальне затвердження рішення про створення ГРВК Президією ЦК КПРС. Також була сформована делегація на чолі з Рашидовим для переговорів з кубинським керівництвом [8, 574].

Радянська делегація успішно виконала свою місію. Однак ціль розгортання ГРВК не була повністю зрозуміла кубинському керівництву. Ще під час переговорів на початку листопада 1962 року Ф. Кастро з А. Мікояном радянський представник заявив таке: "Ціль доставки радянських військ і стратегічної зброї на Кубу полягає лише в тому, щоб укріпити вашу обороноздатність. Це був план стримування, план, спрямований на те, щоб імперіалісти не гралися з вогнем відносно до Куби" [3; 287].


Случайные файлы

Файл
180698.rtf
60713.rtf
112634.rtf
15613.doc
23591-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.