Відродження української літератури 20-х років ХХ ст. (74334)

Посмотреть архив целиком
















Відродження української літератури 20-х років ХХ століття




Літературна дійсність в Україні 20-х рр. видається приголомшливо багатою. Порівняно з нею бліднуть будь-які інші періоди розвитку нашого письменства. Творча палітра вражає унікальним гроном яскравих талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Т. Осьмачка, М. Бажан та ін. Привертає увагу дивовижне нуртування розмаїтих стильових течій, що ніби водночас вибухнули в художньому часопросторі, — авангардизм із своїми відгалуженнями (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Злива різних видань, калейдоскоп літературних угруповань («Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості, — справді, нелегко було молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним відкрилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало підстави вважати 20-ті рр. «ренесансними». Йдеться про свіжі, оновлювальні процеси, що мали свій конкретно-історичний зміст, відмінний від змісту класичного Відродження, зорієнтованого на універсальні критерії, поціновуваного як одна з органічних ланок поступу європейського мистецтва. Інша річ — українське відродження, що сприймається як спонтанний порив уперед, але часто з поглядами, оберненими у минувшину, в накопичені вчорашні проблеми. Мовиться не про одне відродження, а про їх низку, що витворює основу українства, коли з певної чергової національної катастрофи поставало нове покоління, представлене переважно письменниками, аби нарешті розв'язати не лише естетичні, а й національні та соціальні питання. Така доля спіткала і творче покоління 20-х рр. — неоднорідне, позначене різними орієнтаціями на художнє та позахудожнє життя, що не могло не призвести до внутрішнього розмежування, характеризувало своєрідність літературних угруповань. Адже АСПИС (Асоціація письменників), що склала 1924 р. основу для формування «Ланки» (з 1925 р. МАРС — Майстерня революційного слова) та «неокласиків», а також ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925-—1928) ставили собі мету — писати справжню літературу, що відповідала б високим естетичним критеріям. В інших організаціях, що різнилися тільки назвами («Плуг», або Спілка селянських письменників, 1921—1925; «Гарт», або Спілка пролетарських письменників, 1922-—1925; ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927—1932; «Молодняк» — Спілка комсомольських письменників, 1927—1932), панував неприпустимий для творчості партійно-адміністративний стиль. їхні зусилля спрямовувалися на культивування безперспективного «пролетарського реалізму», перейнятого не художнім, а чужим для мистецтва класовим духом. Решта течій проголошувалася «буржуазними», «попутницькими». Проти них велася нещадна боротьба. Хоча саме «попутники», а не опікувані компартією «пролетарські письменники», збагатили нашу літературу творами нев'янучої цінності.

Втручання компартії у творчий процес. Ще не маючи достатніх сил для приборкування письменства, на перетворення його, як вимагав В. Ленін, у слухняний «гвинтик і коліщатко загальнопролетарської справи», компартія загравала з творчою молоддю, а надто з юнацтвом від плуга і верстата. Практикувалася спекуляція на інтересах народних мас, пробуджених революцією, але в жодному більшовицькому документі не мовилося про відновлення віками приспаних естетичних потреб трудящої людини, про її залучення до секретів достеменного мистецтва, про її посутнє одухотворення. Натомість творча діяльність безсоромно вульгаризувалася, зводилася до примітивного рівня «цехової» системи, до «лікбезу» (ліквідація безграмотності), коли здібних юнаків та дівчат навчали азів віршування, імітації прози чи драматургії, сподіваючись, що вони оформлять художніми засобами певні комуністичні гасла. Талант не брався до уваги. Недарма М. Хвильовий назвав таку, дискредитовану більшовиками, просвіту «червоною», вбачаючи в ній загрозу для мистецтва. Адже для С. Пилипенка, голови «Плугу», вже не існувало відмінності між робсількором і письменником. Недарма очолювана ним спілка ототожнювалася з «масовизмом», бо сюди приймали кожного, хто вправлявся у написанні заміток до стіннівки. Такі тенденції, а також засилля адміністративних чинників привели «Гарт» до краху.

Щоб якось порятувати «пролетарських письменників», компартія ініціювала оформлення ВУСПП та «Молодняка», стимулювала утвердження марксистсько-ленінської критики, котра прославилася не тільки своєю «голобелькою», призначеною для талановитих незалежних авторів, а й профанацією мистецтва слова. Так, наприкінці 20-х рр. було оголошено «призов ударників» у літературу — просто з будівельного майданчика. При заводах і фабриках організовувалися гуртки, де молодих «класово свідомих» робітників навчали писати вірші чи прозу, негайно тиражовану в періодиці. Відбувалася груба підміна понять, коли справжні цінності відступали під тиском бутафорної імітації, яка влаштовувала більшовицьке керівництво ідеологічними «якостями», незважаючи на її художню безпорадність.

Кожен компартійний документ не підлягав найменшому сумніву, навіть якщо записані в ньому вимоги були абсурдними, не відповідали сутності мистецтва. Так, наприклад, у резолюції ЦК РКП(б) від 1925 р. мовилося: «Як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті». Письменник, пристаючи на цю життєво визначальну для більшовиків вимогу, втрачав свою сутнісну основу, оскільки художня література завжди переймалася високими, одухотвореними поривами людської душі, благородними переживаннями, обстоювала гуманістичні цінності, навіть якщо їй доводилося осмислювати потворні прояви буття. Де панують агресивні інстинкти, як-от класові, там вона самознищується.

Літературна дискусія. Українське письменство пережило свій розквіт поза лініями, постійно прокреслюваними компартією, всупереч «політиці в галузі літератури», бо формувалось у роки національного відродження початку XX ст. та в період національної революції 1917 р. Тому в такій, занадто суперечливій, ситуації літературна дискусія 1925—1928 рр. була неминучою. Вона не тільки сконцентрувала в. собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголила чільне питання: бути чи не бути українській літературі, культурі нації? Розпочав її М. Хвильовий на сторінках «Культури і побуту» — додатку газети «Вісті ВУЦВК», надрукувавши в ньому 30 квітня 1925 р. пристрасний памфлет під «чудернацькою» назвою: «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"». Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, невдовзі опубліковані як окремі видання «Камо грядеши» («Куди йдеш») та «Думки проти течії». М. Хвильовий порушив важливі естетичні проблеми, які відразу привернули увагу його сучасників. Адже мовилося про відповідні критерії творчості та оцінки художніх явищ, несумісних із «масовизмом» («червоною просвітою»), з будь-якою вульгаризацією мистецтва. Поширеному практикуванню імітації літератури, небезпечній інерції провінційщини, названої «хуторянством», «малоросійщиною», протиставлялася плідна орієнтація на Європу — не територіальну чи історичну, а «психологічну», духовну, з її «фаустів-ською волею» до життя. При цьому не робилося відмежування від Сходу. Навпаки — М. Хвильовий проголошував «азіатський ренесанс» як поєднання відроджень пробуджуваних країн Сходу, що позбувалися колоніальної залежності, з традицією класичного Ренесансу, власне італійського. Силова лінія такого поєднання пролягала через Україну, призначену бути географічним та психологічним перехрестям між двома континентами. Тому М. Хвильовий, промовляючи від імені свого покоління, переповнювався творчою енергією, названою ним «романтикою вітаїзму» (від лат. Уііа — життя), вбачаючи в ній стиль життєствердження, життєлюбства.

Помітний злам у літературній дискусії стався після появи «Апологетів писаризму» навесні 1926 р. У цьому памфлеті М. Хвильовий вдався до рішучого протесту проти «диригентської палички Москви», яка постійно паралізувала національне життя в Україні. Зокрема, у 13-му розділі «Московської задрипанки» він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: «Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якою М. Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва, про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли в російському Лефі, РАППі (Російська асоціація пролетарських письменників), маючи величезний вплив на панфутуристів, «плужан», вуспівців, котрі перетворювались на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації.

П. Гейден. Платформа. Із серії «Ритуальні послуги»

Відмінні акценти поставила в цій дискусії комуністична влада. Й. Сталін, ознайомившись із «Апологетами писаризму», вичитав там гасло «Геть від Москви!» у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л. Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У, який сприйняв цей лист як обов'язкову директиву. У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів. Розмова блискавично живосилом перевелася з естетичної площини на політичну. Вкотре відбулася груба підміна понять. Більшовики керувалися твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду. І вони свого домоглися. Літературна дискусія «захлинулася». її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені. М. Хвильовий наклав на себе руки.


Случайные файлы

Файл
33710.rtf
19142-1.rtf
27963-1.RTF
5391-1.rtf
153909.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.