Життєвий і творчий шлях Івана Карпенка-Карого (74280)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти України









РЕФЕРАТ

з української літератури

на тему:


Життєвий і творчий шлях Івана Карпенка-Карого





учня 10-А класу

ЗОШ 1-3 ст. №4

Дреглі Дениса







м. Слов’янськ

2007


Майже півтора сторіччя минуло від дня народження видатного українського драматурга і театрального діяча Івана Карповича Тобілевича, широко відомого також під псевдонімом Карпенко-Карого. Його славне ім’я тісно пов’язане не тільки з українським театральним ренесансом останньої чверті ХІХ століття, а й з розвитком визвольного руху на Україні, з боротьбою за ідейність та народність літератури.

До мистецьких вершин Карпенко-Карий ішов повільною, але твердою, впевненою ходою, долаючи численні перешкоди, що одна за одною поставали на його многотрудному життєвому шляху.

Цікаві й оригінальні п’єси Карпенко-Карого. Але не менш цікава і повчальна його біографія, що дає змогу нащадкам пізнавати бодай деякі особливості його тривожної, жорстокої епохи.

Народився майбутній драматург 29 вересня 1845 року в слободі Арсенівні поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) в родині збіднілого дворянина. Мати походила з давнього козацького роду. Початкової грамоти І.Тобілевич навчився, як тоді водилося, у дяка, а продовжував освіту в бобринецькій трикласній повітовій школі. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він школу в числі найкращих учнів.

На чотирнадцятому році життя доля кинула хлопця в похмурі кімнати повітових канцелярій, де молодий писарчук мусив коротати довгі дні над нудною роботою. Так було в Бобринці, так і в Єлисаветграді, куди І.Тобілевич переїхав разом з повітовими установами влітку 1865 року. хоч у новому місті Іван Карпович був столоначальником повітової, а потім секретарем міської поліції і мав чин колезького секретаря, чиновницька кар’єра його не приваблювала. Змістом його життя стала театральна, літературна і громадсько-політична діяльність.

Ще в Бобринці Карпенко-Карий захоплювався театром і брав участь в аматорських виставах, що відбувалися в повітці місцевого крамаря. У Єлисаветграді він утворив аматорський гурток, вистави якого мало чим відрізнялися від вистав професіональних труп. Незвичайний чиновник появлявся там, де виникала нова корисна справа і де потрібна була безкорислива допомога досвідченої людини. Він був одним із найактивніших діячів місцевого Товариства для поширення серед народу ремесел і грамотності, клопотався про утворення притулку для калік і сиріт, був ініціатором утворення безплатної лікарні для бідного люду, безплатної народної бібліотеки, писав статті на літературно-мистецькі теми до місцевої газети “Єлисаветградський вісник”, а наприкінці сімдесятих років близько зійшовся з передовою місцевою інтелігенцією (П.Михалевич, М.Федоровський та ін.), з якою згодом склався нелегальний гурток однодумців, готових віддати сили за правду, за свободу рідного народу.

Архівні документи свідчать, що у будинку І.Тобілевича по Знаменській вулиці не раз відбувалися зібрання гуртка, на яких читали заборонену літературу, зокрема роман Чернишевського “Що робити?”, революційні вірші Т.Г. Шевченка, перекладали українською мовою твори російських письменників. Гурток придбав гектограф і тричі робив спробу надрукувати “Маніфест комуністичної партії” К.Маркса і Ф.Енгельса та заборонені в Росії вірші Т.Шевченка, щоб поширити їх серед населення.

У Кіровоградському обласному державному архіві зберігається кілька документів, з яких видно, що І.К.Тобілевич використовував свою посаду секретаря міської поліції для конспірації і полегшення умов підпільної роботи окремих революційних діячів.

Ще до розгрому цього гуртка Карпенко-Карого як людину неблагонадійну було звільнено з посади секретаря єлисаветградської поліції, а згодом вислано на три роки під нагляд поліції за межі України. Поселився він у тихому степовому Новочеркаську. спершу працював у кузні, а потім на дверях його убогої хатини з’явилася табличка: «Переплетчик Иван Тобилевич. Работа исполняется чисто и аккуратно». Мало хто знав тоді, що в цій непримітній хатині не тільки оправлялися чужі книжки. при світлі каганця тут були написані безсмертні п’єси “Наймичка”, “Мартин Боруля”, “Підпанки”, “Бондарівна”, “Безталанна”, “Розумний і дурень”, що чарували глядача, змушували його плакати або сміятися, показували йому страшну правду життя.

Тим часом термін заслання драматургові продовжили ще на два роки, які він відбував на своєму хуторі Надія з 1886 року.

З 1889 року і майже до кінця життя Карпенко-Карий був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата П.Сакса ганського, об’їздив з нею десятки великих і малих міст колишньої російської держави і написав такі шедеври драматургії, як “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Сава Чалий”, “Суєта”.

Літературна діяльність для Карпенко-Карого була передусім великою громадською справою. Недарма ж першу свою драму “Чабан” (1883), що більш відома під назвою “Бурлака”, він ще в Єлисаветграді читав на зібранні нелегального гуртка, а жандарми, знайшовши у П.Михалевича рукопис цієї драми, приєднали його до слідчих матеріалів як «вещественное доказательство» неблагонадійності і Михалевича, і Карпенко-Карого.

Свої погляди на завдання драматургії й театру І.Карпенко-Карий виклав у відомій “Записці до першого всеросійського з’їзду сценічних діячів” (1897), у статті “Наталка Полтавка” (1989), у багатьох листах до товаришів по сцені, а також у п’єсах “Суєта”, “Житейське море”. протягом тривалого часу І.Карпенко-Карий уважно вивчав твори російських революціонерів-демократів – М.Чернишевського, В.Бєлінського, письменників Л.Толстого, О.Островського, А.Чехова, перейнявся їхніми естетичними поглядами і, як драматург, ішов поруч з ними. Як і передові російські письменники, Карпенко-Карий був енергійним поборником реалізму в театральному мистецтві, не відступав від принципів високої ідейності та народності.

В часи, коли Карпенко-Карий починав свою мистецьку діяльність, український театр ледь-ледь животів, знемагаючи в ярмі царської цензури та в цупких лапах місцевої – повітової і губернської – адміністрації. Внаслідок посилення цензурних утисків все менше ставало письменників, охочих, як тоді казали, “писати для стола”.

І ось тоді з небувалою силою спалахнуло театральне обдаровання українського народу, виблискуючи сузір’ям виняткових талантів, дивуючи весь цивілізований світ барвами свого мистецтва. Поява таких майстрів сцени, як М.Кропивницький, М.Садовський, М.Старицький, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Марія Садовська, Г.Затиркевич-Карпинська, та інших були майже дивом. На служіння мистецтву, на боротьбу, на подвиг їх запалювала висока патріотична ідея: всі вони усвідомлювали, що виступають захисниками прав людини, оборонцями інтересів пригнобленого народу.

Утворення в 1882 році першого професіонального українського театру мало винятково важливе значення для розвитку української демократичної культури. Новий театр вимагав нового репертуару. нелегка це була справа за умов самодержавного ладу. Проте ентузіасти знайшлися: І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький, М.Старицький. Особливо велика заслуга у створенні нового репертуару І.Карпенко-Карого. Це він із завзяттям, гідним подиву, боровся за реалізм в українській драматургії, за утвердження засобами мистецтва демократичних ідеалів, за те, щоб п’єси були відображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями.

Продовжуючи славні традиції Т.Шевченка, М.Гоголя, М.Чернишевського, О.Островського, Карпенко-Карий з позицій критичного реалізму не раз гостро виступав проти тих драморобів, які у своїх п’єсах тільки й робили, що показували між співами і танцями нещасливі пригоди закоханих парубків і дівчат. Сам же Карпенко-Карий у своїй творчості розкивав найістотніші соціальні явища, що відбувалися в пореформеному українському селі, нещадно таврував сваволю глитаїв-жмикрутів та продажність місцевої адміністрації. драматург створив галерею образів сільських визискувачів. Її починає ненажерливий старшина Михайло Михайлович з драми “Бурлака”. За ним ідуть спритніші – глитай Микола Окунь (“Розумний і дурень”), підстаркуватий донжуан Цокуль (“Наймичка”). Поміж ними звиваються менш помітні п’явки – писарі, шинкарі, перевертні типу Гупаленка з “Суєти”. завершується цей ряд реалістичних типів навдивовижу майстерно зображеними, вихопленими з життя постатями Герасима Калитки (“Сто тисяч”) і Терентія Пузиря (“Хазяїн”), які мету свого життя бачать у тому, щоб, як каже Пузир, “йти за баришем наосліп, штурмом, кришити наліво і направо, плювати на все і знать не хотіти людського поговору”.

І.Карпенко-Карий заглядав глибоко і пильно в душу своїх героїв, розкривав з разючою яскравістю страшне спустошення внутрішнього світу людини, породжене інстинктом приватної власності.

Коли ж драматург починав малювати постаті скривджених і принижених наймитів чи бідних селян, таких як Харитина і Панас з “Наймички”, Софія або її батько з “Безталанної”, наймити з комедій “Сто тисяч” і “Хазяїн”, барви митця ставали м’якими, ніжними, набували шевченківської ліричності і теплоти. Кажуть, що Карпенко-Карий плакав, дивлячись на сцені вперше свою “Наймичку”. Без цієї щирості і безпосередності, без цього шевченківського піклування про долю своїх героїв не можна уявити Карпенко-Карого – драматурга.


Случайные файлы

Файл
565.doc
157878.rtf
145431.rtf
164019.rtf
33531.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.