Розвиток драматургії і театру у 80-90-х рр. ХІХст. в Україні (74260)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти України











РЕФЕРАТ

з української літератури

на тему: «Розвиток драматургії і театру у 80-90-х рр. ХІХст. в Україні»












м. Слов’янськ 2007


Важливим показником загального культурного прогресу України в другій половині ХІХ століття було театрально-музичне життя. Театр став фактором не тільки культурного, але і суспільного підйому. Глядач шукав на сцені відповіді на запитання соціально-економічного характеру, пов'язані з розвитком капіталістичних відносин у всіх сферах життя суспільства, які його турбували.

Доля українського театру така ж складна і терниста, як і доля української літератури та мистецтва взагалі.

Старий театр, самобутній, наближений до народу (театр шкільної драми та трагікомедій, театр інтерлюдій і вертепу) пережив свої найкращі часи ще до зародження нового українського письменства. Зачинателі нової української літератури – Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко – робили спроби поновити український театр, убираючи драматичні твори в сучасні форми, використовуючи теми із селянського життя, живу народну мову, український колорит, народні пісні. Але замалий репертуар і випадковість, спорадичність вистав мандрованих українсько-російсько-польських труп, що мали на меті розважити українських магнатів і догодити їм, аж ніяк не сприяли розвиткові українського театру.

У 60-х роках постійно діючий Київський міський російський драматичний театр часто давав спектаклі по п'єсах Н.В.Гоголя, А.Н.Островського, М.Е.Салтикова-Щедріна. Російська і світова класика на театральній сцені почала витісняти низькопробного змісту п'єски вітчизняних і закордонних ремісників від драматургії. Багато сил складанню високомистецького репертуару віддав тодішній керівник київської драматичної трупи і сам талановитий актор Н.К. Милославський.

З кінця 60-х років при київському театрі був навіть створений спеціальний суспільний комітет, у задачу якого входило і визначення репертуару. Один з обізнаних сучасників писав: «Якщо драматична трупа, хоча і слабка, абияк трималася, то винятково завдяки репертуару; на сцені панували Островський, Гоголь, Грибоєдов, Сухово-Кобилін, Шекспір, Шиллєр і інші, декадентщини не було, не було п'єс «з настроєм», на сцені не було нічого напускного, була одна тільки життєва правда». 1

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 70-х роках ХІХ століття. У 1873 – 1874 роках М. Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а в 1876 році створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений “антракт” у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити.

Важливе значення для розвитку українського національного мистецтва мав аматорський театральний рух, який поширювався на Україні ще з першої половини ХІХ століття.

Серед любительських театральних колективів, які з’явились на Україні в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в Києві, Чернігові, Полтаві. Їхня діяльність підготувала ґрунт для створення професіонального театру.

80-ті роки на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають М. Кропивницького. 10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченко “Назар Стодоля”. Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став М. Старицький. На утримання він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, власний оркестр, подвоїти хор, підвищити платню акторам. Уже восени в Елисаветграді Старицький створив українську професійну трупу до якої ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі – Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані “корифеями українського театру”.

У театрі «Бергон’є» міста Києва у 1882 році вперше почала гастролювати тільки що сформована українська професійна трупа М.Л. Кропивницького при участі Н.К. Садовського, М.К. Заньковецької і інших. Її гастролі були дозволені з однією неодмінною умовою: в один вечір разом з українською п'єсою обов'язково повинна ставитися і п'єса російською мовою, до того ж на стільки актів, що й українська.

Дискримінаційне відношення царської влади до передової української культури викликало демонстративні протести як українських, так і російські театральних діячів. Величезний суспільно-політичний резонанс мав сміливий і шляхетний вчинок видатної російської акторки Г.Н. Федотової, яка у знак протесту проти переслідування царатом української культури для свого бенефісу на наступний рік після Емського указу обрала драму Т.Г. Шевченко «Назар Стодоля» разом з «Кам'яним гостем» А.С. Пушкіна і «Провінціалкою» И.С. Тургенєва.

Що стосується української театральної трупи, то її гастролі в Києві були заборонені в той же рік, коли вони почалися. Царська влада була не на жарт стривожена захопленим прийомом спектаклів української трупи з боку самих широких мас глядачів. Один із сучасників писав пізніше: «Спектаклі трупи відразу ж захопили громадськість, а найбільше молодь. Тільки й розмови було, що про українську трупу, тільки й думки було, щоб де-небудь дістати квиток на український спектакль». 2

Лише через 10 років українській трупі Н.К. Садовського знову дозволили в'їзд у Київ на колишніх умовах: у кожнім спектаклі повинні йти дві п'єси – українська і російська. Але при цьому ставилися ще великі обмеження у відношенні самої тематики – п'єси гострої соціальної й історико-політичної тематики на сцену не допускалися.

Трупа Старицького влітку 1884 року показала на воронезькій сцені все краще, що було у репертуарі: твори І.Котляревського (“Наталка Полтавка”), Г.Квітки-Основ’яненка (“Сватання на Гончарівці”), Т.Шевченка (“Назар Стодоля”), С.Гулака-Артемовського (“Запорожець за Дунаєм”)... З таким же успіхом українські корифеї виступали в Курську, Саратові, Казані та інших містах.

Негативним явищем було постійне роздроблення театральних труп. Під тиском зовнішніх обставин 1885 року трупа М. Старицького розпалася на дві частини. На чолі однієї лишився М.Старицький, на чолі другої (з більшою частиною корифеїв) став М.Кропивницький, а 1888 року, після нового поділу, з’явилася ще одна трупа – М.Садовського. Інтерес широкого загалу до українського театру викликав до життя безліч малих труп. У 90-х роках їх налічували вже близько тридцяти.

Умови, у яких доводилося працювати акторам, були жахливими: українські трупи не мали своїх постійних приміщень і змушені були вести мандрівне життя. Україномовні спектаклі без дозволу губернаторів та градоначальників не мали право на постановку. Це не лише фізично й морально виснажувало акторів, а й відлякувало глядачів.

Неоціненними є внески в становлення театру М. Старицького та М. Кропивницького. Старицький виступав проти розважальної ролі театру та створеного зображення українського мужика як недоумкуватого і п’яниці. Саме він уперше вивів у водевілі на посміховисько не мужика, а панів. М. Кропивницький – “український Мольєр” – був майстром реалістичної гри, противником зовнішніх ефектів, позування, клоунади. У роботі з акторами Кропивницький-режисер вимагав простоти, правди, психологічного розкриття образу.

До Всеросійського з'їзду працівників сцени, що відбувся у 1897 році, корифеї української театральної культури М.П.Старицький, П.К.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.К.Заньковецька склали інформаційну записку, у якій підкреслювали, що український театр не може існувати без таких п'єс, які торкаються гострих питань життя, як «Ревізор» Гоголя, «Горе від розуму» Грибоєдова, «Дохідне місце» Островського. П.К.Саксаганський, виступаючи на цьому з'їзді, з обуренням говорив: «Писати про історичне минуле, такому багатому темами й інтересом для слухачів, забороняється. Слова «запорожець», «козак», «рідний край» - жупел для цензури, і якщо п'єса більш-менш пристойно скомпонована, але має ці слова, то краще не посилати її в цензуру: усе рівно не дозволять. Через цього українські п'єси мають темою одноманітну любов, зовсім не цікаву для народу, і прикрашаються танцями і співом».3

Особливо лякала царат соціальна тематика, усе більш проникаюча в репертуар українського театру. Маючи на увазі драму М.Л. Кропивницького «Глитай, або ж Павук», київський цензор доповідав своєму головному управлінню в Петербурзі, що допустити її до печаті і появи на сцені не можна «через завзято ворожу тенденцію, проведену в ній, про зовсім безправне, майже безвихідне положення селянських мас, експлуатованих куркулями, на яких навіть і суду немає, тому що всі місцеві влади ними підкуплені». 4

Київська ліберальна періодична преса (газети «Зоря», «Праця», «Київське слово») була переповнена захопленими відгуками про спектаклі української трупи. «Київська старовина» писала про Кропивницького, що з усякої ролі він створює «шедевр, то смішачи глядача до сліз своїм високомистецьким, що ніколи не переходять у грубий шарж, комізмом, то потрясаючи його до глибини душі в сильно драматичних місцях». 5


Случайные файлы

Файл
121462.rtf
42565.rtf
34683.rtf
73877-1.rtf
70045.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.