Іван Ірлявський (74172)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ ТЕХНІКУМ

Науково-пошукова робота з української літератури








На тему: Біографія закарпатського поета Івана Ірлявського




Виконала:

Студентка І Бух «В» курсу

Костик Марина












Ужгород 2010



Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого і творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну


Він сам назвав свою творчість поезією бурхливого життя, а себе –поетом неспокійних буднів, яких на його долю справді випало аж занадто.

Іванові Ірлявському належить чільне місце в українській літературі, як і в громадському, суспільному житті Закарпаття та всієї України 30-х – початку 40-х років ХХ століття. Він рано пішов із життя, ціле десятиліття не дожив навіть до того короткого віку, що судився Ісусу Христові. Прописався ж не тільки у відведеному йому земному часі, нашім сьогоденні, а й у прийдешності.

Його ім’я надовго було витравлене із суспільної пам’яті в Україні, бо був активним учасником і творцем Карпатської України, полум’яним борцем за відновлення державності Соборної України в умовах німецько- фашистської окупації. Книги І. Ірлявського, видані у 1938- 1942 рр. в Празі, майже не потрапляли в окуповане Угорщиною Закарпаття. Ті ж, що дивом опинилися тут, були знищені угорським окупаційним режимом у 1939-1944 рр. , а після 1944-го радянським. У громадських книгозбірнях – тотально. Лише у спецфондах наукової бібліотеки Ужгородського університету під надійними замками зберігався один- єдиний примірник його збірки «Брості» - із воз’єднанням Закарпаття з Україною ім’я поета було під забороною. Окремих його соратників час від часу називали, обливаючи брудом, його послідовно замовчували, кинувши у небуття, що обернулося непоправною шкодою для мистецького життя краю й України, наклало лихий карб на долю рідних і близьких. І все ж на зло коричневій чумі ХХ століття – фашизму - та червоній сталінсько-брежнєвській тиранії він не канув у Лету. У своїм добродійстві він жив у серці брата Василя (1914-1995), що донедавна беріг тепло родинного вогнища у їхньому рідному селі, як і в пам’яті друзів і близьких, а також широкої української діаспори дальнього зарубіжжя – в Канаді та США , Англії і Німеччині, де про нього писали й друкували його поезії у колективних збірниках й антологіях.

В Україні у повоєнний час ім’я І. Ірлявського вперше потрапило на сторінки преси лише 1990 року стараннями О. Мишанича, який разом з добіркою віршів представив його як «самобутньго поета, що своїм доробком посідає почесне місце в історії літературного розвитку дорадянського Закарпаття». Кінцем цього ж року постать поета введена в «Українську літературну енциклопедію»,а відтак і в історію української літератури. Ряд публікацій з творчої спадщини поета і матеріалів про нього з’явилося у періодичній пресі, збірниках та альманахах.

Особливо багато зусиль для введеня поета як представника празької поетичної школи в літературний процес доклав україніст зі Словацької академії наук Микола Неврливий, який видав також у Києві для широкого читацького загалу України повноважним збірником твори всіх українських поетів, що належали до ’’празької школи’’.

Нині поєтична творчість І.Ірлявського вивчається й в школах Закарпаття на уроках літературного краєзнавства. У 90-х роках його постать випрозорюється дедалі більше і, як справедливо визначає один із дослідників, «наразі можемо ствердити що творчість І.Ірлявського якісно увиразнила творчу палітру української поезії 30-40-х років. Його поєзія внесла у літературний процес свіжий гірський струмінь, позначений мотивами любові до рідної землі та мужніми поривами до героїчного чину. Соратник О.Ольжича і О.Теліги, Іван Ірлявський залишив помітний слід в історичній свідомості української нації.»

Народився Іван Іванович Рошко – таке його справжнє ім’я – 17 січня 1919 року на Ужгородщині, у напрочуд мальовничому селі Ірлява, розсіченому річкою Старою, притокою Латориці, на дві нерівні частки.На більшій, правобережній, горбистій одразу за обістями й нивами з церквою, дзвіницею та сільським кладовищем видніється масив знаменитих середнянських виноградників, на меншій з рядочком хат на березі Старої починається долина, що через низинні села Мукачівщини та Ужгородщини тягнеться до Латориці й Тиси і далі, далі аж ген до Дунаю, так щиро оспіваного у піснях Іванових краян. Це вони, його предки з історичного Закарпаття, ще у сиві часи створили й знамениту українську народну співанку про Штефана воєводу – «Данаю,Дунаю, чему смутен течеш …», якій ще у ХVI сторіччі судилося стати першим документованим записом щедрої української народної пісенності.

За рікою, край села, поруч з берегом стояла й давня дерев’яна хата його батьків. Нині хіба старезні верби та вільхи над Старою, може, вже й не свідки Іванового дитинства, проте достаменно з того давнього кореня, пам’ятають, як він весною та влітку сидів на березі річки у задумі, снував думи – рядки, що відтак ставали віршами:


Мої будні п’яніли від долі

у розмаю, в весняних вінках,

там, де простір ширяє на доли,

там,де закрут, де рідна ріка…

Я із серцем схвильованим слухав,

біля мене шуміла вода:

шо не знав я милішого друга,

тому часто над нею сідав.

Мені вільха, що воду корінням

ссала в себе, співала тоді,

як роками зростають горіння,

як пориви живуть молоді.

Мої будні, мої побратими,

не тужили,а гордо росли,

і в них дух запліднявся єдиний.

наче соки весною до слив.

(«Будні»)

Як теплої пори ступав від батьківського порога на зовсім-зовсім близькі луки-лази й повертався обличчям до сходу сонця, його вражала широка просторінь із сусідніми Бенедиківцями на передньому плані за ровінню, а в далечині за гарної погоди на обрії в димці виднівся й древній Мукачівський замок. Обернувшись назад, очима застигав на клинах лісу за сусідніми селами Андрашівці, Кузьмино та Кальник, за якими перед ним поставала велична панорама Вігорлат- Гутинського ( Ужгородо-Хустського) гірського пасма з далекою- далекою, здавалося тоді, горою Маковицею під самим небокраєм. Ліворуч, за верболозами, погляд вихоплював плесо Старої, її крутий кременистий протилежний берег, нивки та пагорки за рідним селом, курну тополину дорогу – нею восени сельчани його безлісої Ірляви здалеку, з-під Маковиці, доставляли припаси дров на всю, уже близьку, таку довгу холодну зиму. Ближче, на річці між Ірлявою й Андрашівцями, стояв давній водяний млин з мельником-характерником. Усе це, а ще й чи не кожна билинка, рідна домівка, обійстя, мати, батько, брат, сельчани, їх побут, складало відтак реальний світ його віршів, зігрітий теплом власного серця:


Як падала на річку тінь зрадлива

крізь боязливе листя таких верб,

як в житті гомонів останній серп

і цілувала колоски тьма сива,-

тоді я припадав чолом до хвилі

із каменя і бачив сонце в ній.

(« Як падала на річку»)

Або в іншій поезії:

Із маковиці, що ген там маячить,

вози котились з деревом сюди,-

колеса - чути – ще донині плачуть,

погонич свище молодий.

І бігли навперейми до млина,

ногами вишиваючи узори

у поросі щодня.

(«Вересень»)


Невеличка, ошатна, по-господарськи зібрана докупи Ірлява часів Іванового дитинства, з доглянутою церквою кінця ХІХ століття, добротною дзвінницею з трьома дзвонами праворуч ( польовою дорогою ліворуч церкви малям зі старшим братом веснами ходив по жовту глинку – нею мати білила в хаті стіни перед Великоднем), початковою школою неподалік із сумлінними вчителями,- трималася укоріненої традиційної народної культури й моралі, обрядовості і звичаєвості. На цих первісних пластах почали формуватися світобачення та художній світ громадянина і письменника І. Рошка- Ірлявського.

Мати, чию жіночу м’якість, теплоту і ласку він взяв із собою назавжди, померла рано, ще перед тим, як він пішов до школи. Батько пізнав широкі світи- тричі їздив в Америку, аби заробити якийсь гріш, два роки воював на фронтах Першої світової війни, як військовополонений австро-угорської армії досить тривалий час перебував на Полтавщині й повернувся додому 1918 року – з його живих оповідей постали у віршах сина образи українського степу. По смерті дружини батько залишився вдівцем до кінця своїх днів. Зароблені гроші потратив на купівлю землі й деревини на нову хату на іншім місці. Старшого дванадцятилітнього сина Василя після першого класу гімназії забрав додому – на ґаздівстві не міг обійтися без помічника. Меншому, на 5 літ молодшому Іванові, дав змогу вчитися. Після закінчення шести класів народної (початкової) школи у рідному селі, місцеві вчителі допомогли здібному учневі підготуватися до здачі екзаменів за горожанську (неповну середню) школу екстерном, але оскільки в Мукачеві його на подальше навчання не прийняли за віком, провчився ще рік в Ужгороді – брат Василь двічі на тиждень носив йому їжу, грошей вистачало лише на плату за квартирування.

Зі свідоцтвом Ужгородської горожанки восени 1934 року поступив у Мукачівську торговельну академію. Тут, крім ґрунтових фахових знань, дістав добрий гарт естетичного й національного виховання. Цей навчальний заклад очолював краянин-патріот, знаний педагог і громадський діяч Августин Штефан, вчителями працювали відомий у світі музикант-хоровик, у минулому диригент знаменитої капели О. Кошиця, диригент хорів у Мукачеві та Ужгороді Олекса Приходько, закон Божий у різний час викладали поет Зореслав та прозаїк Юрій Станинець. Спеціальні дисципліни вів інженер Василь Чапля, а в майбутньому педагог вищої школи, вчений-кібернетик, інженер Леонід Мосенз – поет, прозаїк, публіцитс, перекладач – викладав українську мову та літературу, Івана Рошка- Ірлявського з першого року навчання часто бачили в його товаристві. На цей час припадає розбудова в Закарпатті за участю Олега Ольжича осередків організації українських націоналістів з двома відділами- підпільним і пропагандистським. Останнім проводить широку практичну роботу по вихованню молоді в українському соборницькому дусі. Поряд зі старшими товаришами: Дмитром Бандусяком, Махайлом Габовдою, Петром Стерчом, Михайлом Кіштулинцем, - Іван був у академії активним членом ОУН. Відтоді національна ідея жила в його єстві як поклик і дія творити Соборну Україну за будь-яких умов, боротися за її державність з пам’яттю про часи Мазепи, Української Народної Республіки й більш давні. Він мав глибокі знання з історії рідного краю і України.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.