Синтез мистецтв в літературі (74166)

Посмотреть архив целиком

Упродовж усієї історії мистецтва розвиток його стимулювали з середини дві діалектично взаємозалежні тенденції: тенденція до специфікації видів і тенденція до взаємодії, зокрема синтезу їх. Для другої в історії української літератури визначальним став період кінця ХІХ — початку ХХ ст.(період модернізму), характерним — зближення з суміжними видами, передусім з музикою і малярством. Модернізм – (від франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн» пов'язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є визначальними рисами модернізму. Український модернізм формувався в несприятливих умовах, за яких письменники передусім мусили дбали про виживання в ситуації і неструктурованої національної культури.

Трактат І. Франка “Із секретів поетичної творчості” — перше в українському літературознавстві дослідження музичних і малярських можливостей мистецтва слова. У ньому він з’ясував способи, якими письменник може досягти музичного й малярського ефектів:

  • поет уживає кольористичних ефектів зовсім не там, де вжив би їх маляр, а для характеристики психічного настрою людей”;

  • лінії “поет малює […] при помочі рухових образів”, практично — за допомогою дієслів зі значенням активного руху;

  • музика “граничить з несвідомим”, поезія “межує з рефлексією”.

  • зі всіх чуттів читача треба активізувати те, виключно до котрого апелювала б музика чи малярство.

  • колір слід подавати не лише як внутрішню, а і як зовнішню ознаку предмета

  • дійсність слід зображати статично.

  • для досягнення музичного ефекту потрібно висловлювати душу в моменти її перебування на грані свідомого з несвідомим [13].

Яскравим прикладом синтезу мистецтв стала творчість О. Кобилянської. Покликання її треба виводити з генів: від батька Ольга успадкувала музичні здібності; від матері з її незмірною глибиною чуття — тип людини чуття і разом з ним здібну і спраглу до музики, мистецтва чуття, душу. Однак здобула тільки елементарну музичну освіту: усього лиш два місяці вчилася грати на фортепіано, хоч мала серйозний намір стати професійною піаністкою, до чого прагне більшість її автобіографічних героїнь. Логічно припустити: людина, яка так наполегливо і послідовно прагнула реалізувати своє музичне покликання, була наділена від природи й музичним світобаченням. У слові, в літературному тексті приховані задатки автора афішують себе найпромовистіше. Свідомий намір О.Кобилянської синтезувати свою прозу зі суміжними видами мистецтва пояснюється внутрішньою потребою кожного митця повністю самореалізуватися, а підтверджується як епістолярними свідченнями письменниці, так і автобіографічною інформацією з її творів, заголовками і підзаголовками творів.

Для прикладу розглянемо фрагмент «Valse melancolique». Для героїні твору, Софії, музика – це все її життя, душа її «немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика. Вона вічно шукала гармонії» [4, 424]. Твір значною мірою автобіографічний. Про це говорить сама письменниця в листі до О. Маковея від 17 лютого 1898р. Софія відчуває музику, це її друге дихання. В той же час вона ставиться до свого «фаху» дуже поважно. Про це свідчить опис її переїзду, коли дівчина перевозить свій фортеп’ян на нову квартиру: «Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала місце, де мав стояла, і власною рукою поуставляла скляні підставки, на яких мав стояти» [4, 440]. Коли Софія грала, то завжди заглиблювалася в одну композицію, повторюючи її цілий вечір, а не твори різних композиторів, порівнюючи це з тим, «якби чоловік читав відразу кількох авторів, а читаючи не вглиблявся в жодного… Інакше грання безхарактерне. Раз – що без душі композитора, а другий раз – що без душі грача…» [4, 441]. Коли звучить музика, змінюється все навколо: «Душа стала здібна розуміти музику… Кімната стала мінитися» [4, 442]. Кобилянська дуже чуттєво передає словами музичні звуки. Читаючи рядки твору, в свідомості ніби створюються відповідні музичні композиції. Найяскравіше вираження цього наявне в епізоді, коли Софія вперше заграла свій Valse melancolique:«Відтак заграла… почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс. Перша часть була весела, зграбна й елегантна. Друга змінилася». Описання музики словами викликає в душі слухача (Марта – одна з героїнь твору) і читача (кожен з нас) шквал переживань та емоцій: «Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак покидала їх і переходила шалено скоро болючої гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, - і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків в глибину» [4, 447]. Стає зрозуміло, що ця музика народилася з глибоких і болючих переживань. «Весела гармонія згубилася;остався сам шалеий біль, торгаючий божевільного чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом». По закінченню гри в кімнаті настала мертва тиша, але «в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його…» [4, 448]. Відчуття Марти підтверджуються: цю музику Софія носить в душі, це її мелодія, яку навіть недоцільно викладати на нотний папір. Далі ми бачимо, як Valse melancolique впливає на іншу героїню – Марту, коли її почуття відповідають цій мелодії: «Просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках… Я плакала. Що мені вся гордість…»[4, 452]. І нарешті «Valse melancolique» звучить третій раз. Цього разу «грала свій вальс так, ….як ніколи»[4, 458]. В цей момент Марта та Ганнуся розуміють, що її життя зломилося – її мрія, консерваторія, закрита для неї назавжди – вуйко одружився, її нікому утримувати. «Мабуть, ніколи не заслугував більше на назву «Valse melancolique», як тепер… О, та гама!.. Збігла шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, - і знов збіг звуків у долину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення. Ганнуся плакала. І я плакала»[4, 458]. Музика в цьому творі має велике психологічне навантаження. З порваною струною обривається і життя Софії: «Не можу позбутися думки, що музика позбавила її життя… Одною-однісінькою, тоненькою струною вбила її!...»[4, 460]. На прикладі цього твору ми бачимо підтвердження слів Франка про те, що музика “граничить з несвідомим”.

Вірність своєму музичному покликанню і малярському хисту, тотожність самій собі Кобилянській гарантував автобіографізм душі, внутрішнього життя, — визначальна риса прози буковинки. На відміну від музичного покликання малярський хист О.Кобилянської проявився у її прозі не в епізодах, а в цілих творах. У кожному з них відповідний суміжномистецький ефект досягається словом в інший спосіб: літературно-малярський («Рожі») і суто літературний («Під голим небом»). Суто літературним способом досягається малярський ефект і в епізодах новел О.Кобилянської своєрідного карпатського циклу («Природа», «Жебрачка», «Час», «Битва»). «Рожі» взагалі можна вважати зразком словами намальованої картини. Читаючи твір в уяві стає яскрава картина склянки з трьома трояндами на білому мармурному столі. Кожна з них – символ, колір їх теж символічний. Темно-червона – «…горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою». Червоний колір – колір сили, енергії, рішучості. І дійсно: «…принаджувала до себе і ждала неспокійно» [4,386].. Блідо-рожева – щойно була пуп’янком, розпустилася тільки наполовину. Але вже зараз «Крайні листки її були напоєні темно-рожевою краскою, але середущі тільки якби почервонілися від рожевого подиху»[4, 386]. І біла рожа з символом чистоти «сіяла невинністю і чистотою і пахла так чудово…» [4, 386]. Ми бачимо, що О.Кобилянська ніби психологізує кольори троянд.

Як висновок можемо сказати , що органічність синтезу прози О.Кобилянської з музикою і малярством забезпечили музичне покликання й вроджений малярський хист письменниці, притому музичне і малярське чуття компенсували їй у літературній практиці нестачу відповідної освіти. Підрядність, підпорядкованість літературних творів О.Кобилянської музиці чи малярству виявляється у застосуванні власне синтетичних способів для надання прозовому твору специфічних суміжномистецьких ознак. Відчуття музики і малярства письменниця у своїй літературній практиці досягала перевагою у творах звукових чи зорових лексем; поверховості кольору — прямим називанням його чи його носія;глибинності музики — описом часто через сприйняття чи виконання музичних речей внутрішнього стану своїх героїв.

Ще один письменник, з яким пов’язують бурхливий розвиток синтезу суміжних мистецтв – М.Коцюбинський. В його творчості прослідковується тісний зв’язок з імпресіоністичним живописом. Самого Коцюбинського вважають письменником- імпресіоністом. Імпресіонізм - (від франц. impression — враження) — напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих чуттєвих почуттів та переживань. Імпресіонізм розвивається в останній третині XIX — на початку XX століття [7, 300].


Случайные файлы

Файл
176362.rtf
4.doc
ref-18927.doc
ref-16326.doc
101468.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.