Класифікація казок та педагогічні можливості їх різних видів (73915)

Посмотреть архив целиком














Реферат

Класифікація казок та педагогічні можливості їх різних видів


За тематикою та художньо-образною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиція виробила та зберегла безліч сюжетів давньослов’янських та міграційних, часто в текстах поєднуються елементи різних періодів та історичних епох, різнонаціональні нашарування, територіальні та регіональні впливи в межах українських земель. Це спричиняє труднощі класифікації казкового матеріалу.

Здавна дослідники вказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку. В. Пропп навіть висловив думку, що групи казок, об’єднані на основі особливостей форми і поетики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами [5, 86-87].

І. Франко у своїй спробі класифікації виділив:

1) казки звірині;

2) казки властиві:

а) казки чудесні;

б) казки легендарного характеру;

в) казки-новели;

г) казки про дурного чорта або велетня;

3) анекдоти [6, 119].

Але М. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, що “він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем...” [7, 331]. М. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи “мікротеми”. Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, Баби-яги, Кощія, тваринні персонажі тощо.

В. Пропп вважав, що види казок можна визначати за їх структурними ознаками (особливо для творів з чіткою сталою композицією) або за характером дійових осіб (у випадку, коли нема єдності композиції) [7, 30].

Традиційним, прийнятим у сучасній науці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах), чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні), з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній з названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому візьмемо її за основу, долучивши до неї казки з міфологічними мотивами (окрему групу яких виділяє М. Грушевський і яка у праці З. Лановик названа культово-анімістичними (міфологічними) казками, “оскільки ці оповіді витворились на основі давніх культів та анімістичних уявлень і вбирають в себе елементи доісторичних вірувань” [1, 422]).

Найдавнішими з цих оповідей (і найменш чисельними) є казки про природні явища та небесні світила (наприклад “Про сонце, мороз і вітер”), герої яких анемічні істоти, наділені людськими характеристиками: мовою, думками, здатністю спілкуватися, почуттями, емоціями тощо. Ці твори дещо подібні до міфів, оскільки є давніми спробами людей пояснити незрозумілі явища дійсності і виявляють благоговіння перед вітром, дощем, морозом, сонцем, вогнем і т.п.; страх людини перед силами природи, її повну залежність від них, віру в те, що земні та небесні стихії здатні діяти в залежності від ставлення людини до них.

Подібними є казки про рослин (“Стріча баба з цибулею”, “Про липку й зажерливу бабу”), де виявляються анімістичні уявлення про “жителів лісу та поля”. Казка “Про липку” чітко відображає культ дерев – липка виконує всі бажання людей, розмовляє з ними, є справедливим суддею тощо. Такими є і казки про предмети чи речі. У цих творах, де головними персонажами постають усілякі коржики, короваї (“Коржик”, “Хлібина”), елементи культу хліба нерідко поєднуються з культами зерна, ниви.

Найчисленнішу групу культово-анімістичних казок становлять казки про тварин, які відображають тотемічні вірування, що часто поєднуються з анімізмом та елементами інших культів.

Вважається, що казки про тварин – це в історичному плані найдавніший пласт народного казкового епосу. У праслов’янських племен, як і у багатьох інших народів, у період зародження та розвитку мисливства з’явилися прозові оповіді про звірів, що мали на меті замовляти тварин [2]. Із розвитком людської свідомості змінюється і ставлення людей до навколишнього світу. З’являються нові мотиви в оповідях. В. Гнатюк пов’язував виникнення таких творів тим, що “на основі анімістичного світогляду первісний чоловік уважав звірів не тільки за рівних собі під кожним оглядом, але навіть за вищих від себе і розумніших” [1]. Поряд із образами диких лісових звірів у цих розповідях почали з’являтися образи свійських тварин.

Народні казки систематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав “деградувати”), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що утруднює їх вивчення”, – писав І.Березовський [3, 15]. З часом усна народна традиція переосмислюється, оповіді про тварин набувають нового трактування, характерних рис та відтінків, доповнюються казковою символікою. “Відколи у звіриному епосі з’являється специфічна художня алегорія, можна говорити, що такі твори переходять у розряд казок” [4, 30]. Отже, “українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, – витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне значення” [6, 103].

Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисельнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати що генетично вони найдавніші [9, 125].

Найпоширенішим образом тут є вовк. Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є “Казка про вовка-колядника”, який приходить на Різдво до діда й виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім – самого діда, відносить це все до лісу і там з’їдає.

Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка, мали на меті накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового козака. Очевидно, у поширеному звертанні “вовчику-братику”, “вовчику-панібратику” криється бажання поріднитись із ним, заручитися його підтримкою і покровительством (адже брат – значить “свій” – не може завдати шкоди) [10].

У подібному плані постає образ іншого лісового хижака – лисиці, яку теж в казках нерідко величають “лисичкою-сестричкою”. Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину здобичі (“Про лисичку-сестричку і вовка”, “Лисичка-сестричка і вовк-панібрат”, “Як лисиця роздобула риби”, “Як лис учив вовка діставати рибу” та ін.).

На слов’янському ґрунті особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від цієї тварини. Ведмідь нерідко зустрічався разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший у лісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева – царя звірів є, очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченням із мандрівних сюжетів) [2].

Спостерігаючи за поведінкою лісових мешканців, прадавні люди витворили реальні картини співжиття звірів. Тому в народних казках хижаки панують над слабшими – зайцем, білкою, їжаком тощо і лише інколи можуть бути обдурені, піддавшись на хитрощі менших (“Як заєць обдурив ведмедя”, “Лев та заєць”). Переможцями нерідко стають птахи, миші (які підгризають дерево), бджоли, комарі (які кусають хижака). Вони перемагають ворога разом чи поодинці.

Віддавна мріючи панувати над дикими звірами, захиститись від них, люди створили велику кількість оповідей про стосунки хижаків з людиною. У цих казках змальовано багато ситуацій, коли людина потрапляє у безвихідь, опинившись сам-на-сам із диким звіром – вовком, лисицею, ведмедем, диким кабаном (рідше левом). Але за будь-яких обставин вона рятується, перемігши свого суперника хитрощами чи силою розуму. Часто при цьому людині допомагають дерева, у гіллі чи дупло яких вона ховається. В окремих творах одному чоловікові вдається побороти зграю вовків, яким він по черзі відриває хвости (“Як чоловік ловив вовків”), або, коли вони ставши один на одного, намагаються дістати чоловіка з дерева, радить відірвати нижньому голову і причепити верхньому (“Куций вовк”, “Старий вовчище”). Чоловікові вдається перехитрити хижака й іншим чином: він начебто погоджується, щоб вовк його з’їв, але каже, що брудний, і йде до річки вмиватись, а вмившись, просить вовчого хвоста, щоб витертись. Тримаючи хвіст, він намотує його на руку і б’є вовка (“Парубок і вовк”). Навіть малесенький хлопчик, який “народився з золотим ланцюжком на шиї”, може вийти переможцем (“Як хлопчик трьох вовків забив”).

В інших оповідях лісоруб перемагає ведмедя, якого кличе допомогти розколоти дубову колоду, а потім витягає клин, і ведмідь потрапляє у пастку. В деяких творах переможцем над лісовими звірами стає жінка чи баба (“Ведмежа лапа”). Інколи у казках такого типу натякається на людську природу вовків, ведмедів.

Багато казок про диких звірів присвячені темі помсти лісових хижаків людині (як звірі мстилися чоловікові). Але і у цьому випадку людина виявляється спритнішою та хитрішою і отримує перемогу над мешканцями лісу. До мотиву перемоги долучається мотив вигоди, яку людина отримує, поборовши звірів: з вовчої шкіри шиє одяг, з лисиці робить бабі комір на шубу, із зайця – шапку та рукавиці тощо.


Случайные файлы

Файл
64544.rtf
ФЕР-28.doc
CBRR4099.DOC
OFFMP.DOC
9832-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.