Роль українського міста в літературі (73489)

Посмотреть архив целиком

Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах є актуальним, а навіть – у доброму значенні слова – провокативним.

Іван Франко кваліфікував рецензії як "пакосний рід літератури, для якого треба читати масу зайвини"[1]. А Оксана Забужко, ніби як розгортаючи думку великого попередника, мало чи не в розпачі констатує: "Чи Ви хоч раз бачили в наших виданнях, навіть "літературних", аналітичну рецензію на "блок" із 5-6 книжок різних видавництв, об'єднаних спільною темою? А це ж нормальна світова практика, перша ланка впорядкування й структуризації поточного літературного процесу!"[2]. Думка дуже слушна, але блоку наукових книжок, які б досліджували проблему українського міста, ще поки не наберемо, а тому мова тут піде про одну з таких, в Україні чи й не першу, в той час як слов’янські та європейські літератури сьогодні активно розпрацьовують проблему міста та його впливу на людину. Авторка розвідки "Місто і література: українська візія"[3] Віра Фоменко назагал успішно реалізує свій задум – дослідити зародження та еволюцію теми міста, проаналізувавши багатоаспектний вплив урбаністичної літератури на становлення модерної української прози. Монографічна праця має чітко визначену мету, для реалізації котрої дисертантка окреслює либонь певний надмір завдань, з якими вона в цілому таки впоралася, хоча й із різним ступенем успіху та результативності. Зреалізувати їх усі однаково успішно навряд чи й можливо, бо ж той масив творів, який склав об’єкт студій В. Г. Фоменко, явно хибує на неповноту.

Важливими ж для ґрунтовного осмислення поставлених завдань могли б прислужитися праці, які до списку літератури не потрапили: такі знані сьогодні монографічні розвідки, як "Modernizowanie miasta. Zarys problematyki urbanistycznej w nowoczesnej literaturze polskiej" (Краків 2003) Ельжбети Рибацької та "Eseiści o Lwowie. Pamięć, sąsiedztwo, mity" (Варшава 2006) Катерини Хотинської, ще раніше – праці В.Топорова "Місто і міф" (до речі в 2000 перекладеної в Польщі[4]) та Е.Бушевича "Cracovia in litteris. Obraz Krakowa w piśmiennictwie doby Odrodzenia" (Kраків 1998), стаття Т.Косткевічевої "Wizje miasta w literaturze wieku Oświecenia"[5]. Не говорячи вже про чи не найперші розвідки, з-поміж яких назвімо публікації А.Грека "Семантика текста Киева в русской культуре" (1993), С.Томашевського "Motywy miejskie w romansie stanisłwowskim"(1985), Т.Зарембської "Початки польського урбаністичного письменництва"(1975). Зупиняємось на цьому детально, бо – навіть поданий пунктирно – корпус цих праць підважує твердження дисертантки про те, що "вивчення міста і урбанізації як особливого феномена літератури почалося відносно недавно". Не випадковим бачиться нам і зацікавлення проблемами міста, і то не лише в документах, а саме в літературі – з боку істориків (маємо на увазі найновішу розвідку Василя Пірка "Історія – вимогливий суддя" у виданні "Державна справа" (2008. – №11. – С. 170-175).

Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема, мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне контексті осмислення дискурсу міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах Вірою Григорівною Фоменко є актуальним, а навіть – у доброму значенні слова – провокативним. У часи, коли не те що місто-мегаполіс, а цілий світ став великим селом, – відбулася рішуча й незворотня трансформація понять центр-периферія. Розпочався ж сам процес трансформації чи не в останніх десятиліттях ХХ століття, а література саме цього періоду пильно, прискіпливо, фахово в рецензованій дисертаційній праці досліджена.

Перший підрозділ монографічної праці "Дискурс міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах"" бере старт на західноєвропейську урбаністичну філософію. Авторка відштовхується від концепції "світу-цивілізації" Ф. Броделя, апелює до положення Л.Ямпольського про місто як середовище індивідуальної та соціальної свободи – і відразу переходить до міркувань про те, який вплив мають глобалізаційні процеси на Україну. Оголюється – таким чином – одне із вразливих місць дослідження, бо провалюється в небуття власне український джерельний контекст, хоча дослідниця сама, і то слушно, задекларувала проблему української урбаністики в соціально-історичній перспективі.

"Дивись на церкви, що процвітають, дивись на християнство зростаюче, дивись на місто іконами святими освітлене й сяюче і від фіміаму духм’яне та похвалами й божественними піснями наповнене!" – звертався в 1051 році перший митрополит-русич Іларіон до хрестителя князя Володимира в своєму "Слові про закон і благодать". Варто також поміркувати, чому учитель Коперніка – Юрій Котермак увійшов до історії як Юрій Дрогобич, а Павло Русин із лемківського міста Кросно організував школу новолатинських поетів у Кракові. Якщо взяти до уваги не тільки той факт, що 1288 роком датується перший, який знаємо, опис бібліотеки князя Володимира Васильковича, зроблений Волинським літописцем, а й пам’ятку початку ХІІ століття – "Повість временних літ" (створену тоді, коли – як писав Іван Франко – Європа була ще темною), де віднаходимо як оповідання про благословення апостола Андрія і заснування Києва, так і найдавніші писемні свідчення про донині живі українські міста – Чернігів, Трипілля, Коростень, Переяслав, Ізяслав, Овруч, – то мусимо визнати: джерела урбаністичної проблеми в Україні таки значно глибші. Маємо визнати, а значить чіткіше окреслити вихідні позиції. Відчувається, що часом авторка потрапляє в дискомфортну ситуацію, будучи скутою тим масивом творів, які обрано за матеріал дослідження. Ані давньоруський, ані еміграційно-діаспориний масив текстів (не говорячи вже про сусідні літератури) не послужив, але добре було б, коли став би об’єктом для зіставлення. А той матеріал неоднозначний, але й надзвичайно пожиточний, якщо взяти до уваги дискурс українського освоєння багатьох інших міст світу. Починаючи можливо від візії чужоземних міст у "Житії і ходінні" Даниїла, ігумена із Руської землі, у "Странствованіях" Василя Григоровича-Барського чи творах Пилипа Орлика, в гостро критичних та іронічних віршах "Варшава-мати" або "Люблин-сестра" Данила Братковського – і аж до Юрія Андруховича, Оксани Забужко чи Олександра Ірванця. Цілком слушно виводячи генеалогію антиміського міфу, услід за дослідниками, з одного боку – від біблійної традиції, з іншого – від античної літератури, авторка несміло згадує наші праукраїнські твори, які й сьогодні перевершують чимало найвибагливіших європейських раритетів. Названі нами тут твори – це лише дещиця того матеріалу, який був покликаний стати добрим кермом і вберегти шановну авторку від недоречних публіцистичних відступів та інколи необов’язкових, великих за обсягом цитат. Отож, беручи це до уваги, важко погодитися із такими висновками: "Місто як "фізичний" феномен і як носій та продуцент, перевірений щоденним побутом культури, майже не значилось серед топосів нашої "старомовної" поезії, прози, драматургії". Запитаймо: а Київ як "мати городів руських"?

У другому розділі "Українська художня урбаністика в соціально-історичній перспективі" змістовно, із виходом на дискусію, проаналізовано твори Г.Сковороди, І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Франка. Але знову ж таки, українська традиція виводиться тільки від Григорія Сковороди, якого, як наполягає шановна авторка, ми зовсім не знаємо, бо "закладений у наші літературні гени інстинкт простоти й необтяженої надміром культури "народності" все ще зберігає силу зворотної дії, перетворюючи Г.Сковороду на речника істин "для хатнього вжитку".

Хотілося б побачити і більш доказовий дискурс щодо тези, яку в рецензованій книжці викладено в підрозділі 2.2. "Петербург М.Гоголя та Т.Шевченка. Художня і ментальна рецепції". Це висновок, що співвідносити Шевченка з наратором комедії "Сон" можна лише з урахуванням "різноістотності" Шевченка-автора й Шевченка-петербуржця, про якого ми, на жаль, не так уже багато знаємо". Дискусійними міркуваннями, що само по собі, однак, є прикметою новаторської праці, відзначається і підрозділ 2.3. "П.Куліш – опозиція село-місто". Так, В.Г.Фоменко, аналізуючи неоднозначний та різно-векторний доробок Пантелеймона Куліша, твердить: "Коли вдуматись у вислів "виробить форми змужичілої нашої речі" (вислів П.Куліша. – В.С.) глибше, можна в ньому побачити притаманний саме йому перегин у тому, чому вірив і що утверджував лише він. Зокрема, у присутність (коли, де, в кого?) в новоукраїнській літературній мові такого стану, який виключав мужичість. А точніше – живу народну мову, яка (і про це вже йшлося) не взяла від старокнижної мови найістотнішого – її паритетної інтеграції в загальноєвропейський літературний досвід".

Третій розділ рецензованої розвідки В.Фоменко "Вплив міста на процеси розвитку української літератури кінця ХІХ – першої половини ХХ століття" постає як найбільше аргументований та відкривавчий. І то зрозуміло, бо ж матеріалом аналізу стали вершинні здобутки українського письментва. Саме література цієї доби, як знаємо, видобула із забуття і показала світові невмирущу цінність давнини, "старого" письменства і цим небезпідставно пишалася, оскільки, як твердить В.Г.Фоменко, "врятувала його від малоросійщини московського виробу й законсервованості в спокусах московських (бурлеск, водевіль, байка, оповідання з народних уст) літературних чеснот. Література ж українського модерну, навпаки, працювала на випередження, являючи читачеві героїв, а з тим і авторську свідомість не традиційного, а загальноцивілізаційного напряму, коли доробок навіть одного й того ж письменника міг стояти по різні боки барикад". Саме матерал цього розділу, а, зокрема, підрозділ 3.2. "Двополюсність української ментальності в українській прозі на зламі століть" уводить до літературного процесу один із перших українських міських романів – автобіографічний твір "Танець тіней" ("В лабетах") М.Яцківа, оповідання "Над морем" Лесі Українки, яке порівнюється із "Попрыгуньей" А.Чехова, в новому світлі подає рецепцію роману "Поза межами болю" О.Турянського та ін. В аспекті урбаністичного наступу на людину інтерпретовано романи В.Підмогильного та В.Домонтовича (підрозділи 3.3.), відсвіжено урбаністичні візії В.Винниченка (підрозділ 3.4.), обгрунтовано принципово важливі тези про входження української прози в рецепційну та текстову психореальність міста, про збагачення мови виражально-зображальними можливостями модерного виміру та ін.


Случайные файлы

Файл
115685.rtf
47495.rtf
132548.rtf
31231-1.rtf
100995.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.