Публіцистика Олеся Гончара (73456)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ.В.Г.КОРОЛЕНКА











РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

«Публіцистика Олеся Гончара»





Виконала

студентка IV курсу

ф-ту філогогії та журналістики

групи У-41

(заочного відділення)





Полтава 2009


План


Вступ

  1. Письменницька публіцистика Олеся Гончара

  2. Статті Олеся Гончара

  3. Інтервю у публіцистиці Олеся Гончара

  4. Нарис”- як жанрова форма публіцистики Олеся Гончара

  5. Передмови та післямови у працях Олеся Гончара

  6. Рецензія у творчій спадщині письменника

  7. Телепубліцистика та радіопубліцистика О. Гончара

Висновок

Список використаної літератури



Вступ


Олесь Гончар визначний український письменник, політичний та громадський діяч, епічні та публіцистичні твори якого ввійшли до скарбниці національної культури, що упродовж кількох десятиріч “був духовним лідером української нації і його творча енергія заряджала енергією високого патріотизму, енергією індивідуального самоздійснення мільйонів українців”. Проте Гончара досі знають передусім як прозаїка: його публіцистика, котра окреслює сферу громадської та політичної діяльності, все ще залишається поза увагою як науковців, так і широкої читацької аудиторії. Здавалося б, авторитет майстра художнього слова перекривав іншу, не менш значущу, сторінку його творчої біографії. Однак причиною цього в радянські часи був неординарний і неортодоксальний характер самої публіцистики письменника. Наділена глибоким політичним підтекстом, явно дисонуючи з тодішніми ідеологічними настановами, вона в жорстких умовах тоталітарної системи неодмінно привела б її дослідника до конфлікту з існуючою владою. У роки незалежності спроби окремих науковців і письменників зробити з Олеся Гончара апологета радянської моделі суспільства також не сприяли вивченню цієї частини духовного спадку митця.

Минуло майже десять років після смерті Олеся Гончара, харизматичної постаті в історії української культури. Час достатній для того, щоб підбити певні підсумки в дослідженні його життєвого й творчого шляху. Доречно зазначити, що палітра думок щодо зясування місця та значення цього митця в українській історії є достатньо широкою й неоднозначною. Найбільш узагальнено лейтмотив усього написаного про Гончара в останні роки його життя, котрі збіглися з першими кроками молодої української держави, передають некрологи: “Неповторну втрату зазнала Україна пішов у вічність її великий син, патріарх української літератури, геніальний майстер слова, видатний громадський діяч, академік; "Олесь Гончар був яскравим уособленням українського національного характеру, глибин історичної свідомості, духовності”. Такі високі оцінки зумовлені не стільки жанровою специфікою некролога, скільки бажанням його авторів виокремити найбільш суттєві сторони особистості письменника.

Доба незалежності України спричинила нові оцінки ролі й місця Олеся Гончара в її історії, змістивши акценти з літературної творчості на його громадську та політичну діяльність. Про чільні позиції митця в національній історії кінця ХХ ст. свідчать М. Жулинський (“Духовним лідером нації Олесь Гончар і залишається. Бо живе його зболене, тривожне й емоційно гаряче слово, його звернення до нас, сучасників, і до майбутніх поколінь. Слово, уболіваюче за єдине його багатство за любов до України”), М. Наєнко (“У новій історії України його талановите слово, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування”), В. Дончик (“Україна і в цій конкретній людській долі засвідчує своє невичерпне духовне багатство і щедрість”), хоча й досі не вщухає полеміка навколо творчості письменника як в Україні, так і поза її межами. С. Тримбач навів одну з крайніх позицій: “На Гончара в останні ліберальні роки чимало дивилось крізь візерунчасті ґрати попереднього режиму. Мовляв, сидів собі в позолоченій клітці і підсвистував наділеним владою. А потім своєчасно ухопив віяння часу, здав партквиток і став “батьком нації”.

Як складова мотивів ментальності українського народу та захисту його природного й історико-культурного середовища мовний мотив реалізує світоглядну й громадянську позиції письменника, висвітлює проблему митця і влади, еволюцію його поглядів на тлі суспільно-політичного життя України. Розгляд публіцистичних творів Олеся Гончара в діахронічному аспекті дає можливість виявити динаміку формування його поглядів на місце мови в культурному житті народу. У 30-ті роки, період роботи в газеті на Полтавщині та під час навчання в Харківському технікумі журналістики й університеті, Гончар прагнув оволодіти знаннями й уміннями використовувати вишукане літературне й багатогранне народне слово в перших творах, намагався проникнути в секрети літературної майстерності класиків. Українська мова гранила характер майбутнього письменника, формувала його світогляд, а він потім поставив на її сторожі своє художнє та публіцистичне слово. У 40-ві роки, на фронтах Великої Вітчизняної війни Олесь Гончар брав уроки з філології у своїх однополчан, українських солдатів, спостерігаючи за тим, як рідне слово живило їхній дух, зміцнювало патріотичні почуття. На відміну від 60-70х рр., коли мовний мотив домінував у публіцистичних творах усної форми, яку тяжче було підпорядкувати ідеологічному контролю, у 80-х та 90-х він стає провідним у творах інших жанрів статті, нарисі, промові, а також у теле та радіовиступах й інтервю: “Жити за законами правди”, “Поглиблювати в собі почуття синівське”, “Рідній мові шану всенародну”, “Степове хлопя, що дає урок дорослим”, “Саморозквіт нації” , “Мові нашій жити!”, “Культура і суверенітет”, “Час для єдності”, “Не остановить движения жизни”, “Скликає Мати” та ін.

Ці публіцистичні твори митця відіграли важливу роль в утвердженні незалежності України та зміцненні її авторитету у світі. У них мова розглядається як державотворчий чинник, символ єднання українців світу, знак духовної естафети поколінь.

На тлі глобальних проблем, з якими стикнулося людство на рубежі ХХ ХХІ ст., дослідження екологічних мотивів у письменницькій публіцистиці постає досить актуальним і перспективним напрямком вітчизняного журналістикознавства. Про необхідність дбайливо ставитися до навколишнього середовища Олесь Гончар говорив протягом усього свого свідомого життя, починаючи з ранніх публіцистичних текстів. Побувавши в різних регіонах України, багатьох місцевостях колишнього Радянського Союзу, побачивши чимало прикладів нерозумного, ганебного ставлення до довкілля, він з власного досвіду знав, як важко публіцисту ставити в ЗМІ гострі екологічні проблеми: “Мені це місце (де йшлося про оголення схилів гір. В.Г.) в одній з республіканських газет виправили вчора в статті на “подекуди оголюються”(“Думаймо про велике”). Недаремно значну частину доповіді на V зїзді письменників України (1966) Гончар присвятив проблемі митець і екологія.

Письменницька публіцистика на екологічну тематику після Чорнобильської трагедії, коли починається переорієнтація цінностей, помякшується режим секретності, стала набувати рис політичної. І саме Олесю Гончару належить пріоритет у цьому напрямку діяльності. Його слово на установчому зїзді Всеукраїнської асоціації “Зелений світ” (1989) було набагато вагомішим, ніж виступи фахівців у галузі екології. У виступі на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 р. “То звідки ж явилась “звізда Полин”?” Олесь Гончар сміливо й переконливо порушив важливі екологічні проблеми, які досі намагалися, якщо не замовчувати, то, принаймні применшувати. Перерахувавши зони лиха в тодішньому СРСР (зробивши це в переддень 70річчя радянської влади) Байкал, Ясна Поляна, Севан, Аральське море, він виділив найважливішу з них Чорнобиль. При цьому не забув відзначити гостро актуальні виступи своїх колег по перу, що сприяли виведенню “з туману дезінформацій” Чорнобиль, Б. Олійника, Ю. Щербака, В. Яворівського, С. Плачинди, В. Князюка, Ю. Стадниченка, Б. Сушинського.

Публіцистична творчість більшості українських письменників осібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики Олеся Гончара. Його імя, деякі твори згадуються в працях дослідників публіцистики. Провідні жанри публіцистики Гончара становлять викінчену за роки творчої діяльності систему зі своєю сформованою поетикою. Вона органічно доповнює його літературну спадщину. Із 27 жанрових форм, що їх використовував у творчій діяльності як журналіст й публіцист, 13 представляють власне публіцистичні жанри (промова, передмова, післямова, теле-, радіовиступ, теле-, радіоінтервю, привітання, некролог, заява, відкритий лист, запис до музейних книг, теленарис), 8 (інтервю, стаття, нарис, рецензія, звернення, лист, фейлетон, репліка) перебувають на стику публіцистичної й журналістської творчості, ще 6 (кореспонденція, репортаж, замітка, інформація, звіт, літературний запис) належать до суто журналістських жанрів.

Для письменницької публіцистики характерним є обєднання опублікованих раніше статей (часом з творами інших публіцистичних жанрів) у окремі збірники, про що свідчать книжки Олеся Гончара “Про наше письменство”, “О тех, кто дорог”, “Письменницькі роздуми”, “Чим живемо” чи аналогічні збірники публіцистики “Неложними устами” П. Загребельного, “Бо то не просто мова, звуки…” І. Дзюби, “Духовний меч” І. Драча, “Право власного імені” В. Яворівського, “Заявляю себе культурою…” М. Жулинського тощо.


Случайные файлы

Файл
58944.rtf
123146.rtf
42066.rtf
74666-1.rtf
2922-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.