Образ саду у творчості Івана Франка (73253)

Посмотреть архив целиком

Образ саду у творчості Івана Франка


У роботі на матеріалі прози І. Франка розглянуте метафоричне значення саду. Зокрема, з'ясовано функціонально-смислове навантаження садового пейзажу на індивідуально-психологічному рівні в зіставленні з міфопоетичною традицією.

Сад у художній прозі І. Франка не лише одна з визначальних категорій зовнішнього локального простору чи так званий географічний пейзаж у функції ландшафту, природного довкілля. «Матеріал природи» (визначення Л. Петрухіної) в образі саду набуває значно глибшого функціонального та семантико-смислового навантаження. Такі прозові твори письменника, як «Микитичів дуб», «Для домашнього огнища» та «Основи суспільності», поруч з іншими, наприклад, «Малий Мирон», «Мавка», «Злісний Сидір», «Хмельницький і ворожбит», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Під оборогом», «Дріада», «Великий шум», виявили суттєві зміни на рівні міметизму (практики життєподібного наслідування дійсності) – зосібна відхід від фактографічного відображення природи та звернення до модерних шляхів її творення. Автор ставиться до матеріалу природи як до креативної стихії, здатної акумулювати в художньому тексті сугестії та смисли, заряджати естетичними почуттями, творчим натхненням, породжувати в читача певний настрій, переживання. За умовною типологією І. Денисюка, подібні тенденції ознаменували в художній прозі І. Франка «етап прямування назустріч модернізмові» [1, 58]. Пейзажі в тексті постають не копіями явищ природи; на перетині матеріального і духового рівнів вони набувають виражальної причетності до внутрішнього (психологічного) світу не лише героїв, а найперше автора, його глибоко особистого світу, душевних переживань, настроєвого стану, життєвих пріоритетів, філософських розмислів.

Ми пропонуємо інтерпретацію Франкової спроби модерної експлікації образів саду в оповіданні «Микитичів дуб», Єзуїтського саду з роману «Для домашнього огнища» та саду торецького в «Основах суспільності». Увагу зосереджуємо на художній модифікації садового пейзажу в «суб'єктивно пережитий» унаслідок перекодування симбіозу людини з природою. Замість об'єктивно фіксованої географічної конкретики бачимо розкуте асоціативне сприйняття явищ природи, індивідуально-авторське творче поводження з їх вираженням у художньому тексті. Пейзаж постає «специфічною інтерпретацією» матеріалу природи, а не формою споглядального опису. Це зумовлено тим, що Франкові персонажі не просто споглядають природу, скажімо, милуються краєвидами, гуляють алеями парків, відпочивають у садах. У природному середовищі вони обсервують своє внутрішнє єство, емоційно-настроєві стани, переживання, відчуття, відкривають для себе важливі буттєві істини або розмірковують над істотними проблемами життя загальнолюдського сенсу.

Франка-митця цікавить не природа сама собою, а, власне, екзистенційний, естетичний або творчий стан людини її фізичне самопочуття чи певний! настрій, думки, фантазії, візії, пережиті на самоті з незбагненними проявами природи. Буття рослинного світу, представлене образом саду, хоча й подано у згаданих творах Франка як незбагненне, неосяжне у своїй красі й таємничості, проте воно цілком відкрите для людини й навіть своєрідно співвідноситься із трансцендентним, ірреальним.

У зв'язку з цим висвітлення виражальної поетики й естетики саду в художній прозі митця немислиме без порушення проблеми взаємодії життєподібноі і нежиттєподібної умовності – своєрідної гри фантазії (творчого вимислу) і реальності. Тут слушно говорити про так зване «поглиблення» реалістичної літератури кінця XIX ст., що його спостеріг сам І. Франко, – і не тільки психологізмом. Це «поглиблення» відбувається шляхом ускладнення художньої правди елементами особливої образності (фантастики, містики, міфу, казки), а також прийомами сугестії, гри, засобами синтезу мистецтв. Сугестивній, смислопороджувальній, креативній поетиці міфу, фольклору тут належить конструктивна, моделювальна роль. Особливо це помітно у творчості митця від 1880-х років. Спосіб артистичного мислення Франка виявляє певну амбівалентність у ставленні до явищ дійсності. Митець розширює межі художнього творення, зображаючи те, що існує «поза межами можливого». Такий спосіб умовно означено як «синтез в найвищім розумінні сього слова» – синтез реалістичних та нереалістичних тенденцій, вимовно сумірних із ознаками модернізму.

У світовій культурі образ саду пов'язано, з одного боку, зі старозавітними уявленнями про місце вічного щастя і благодаті, сотворене, а отже, благословенне Богом-Творцем; з другого з думкою про втрату раю щасливого осідку, що нагадує про ідилію повноцінного буття, а заразом і про покарання людини смертю. Т Михед має рацію, зазначаючи, що біблійний Едем для його мешканців «був водночас і благословенням, і прокляттям». У різні культурно-історичні періоди сад, поруч із парком, уважався невід'ємним явищем міської культури й побуту. Архітектурну організацію садів уміли «читати» як певні іконологічні, семіотичні системи. Сад завжди був «живим» та «актуальним» у пізнанні естетичних настроїв і смаків епохи. Садова архітектоніка певним чином відбивала духовний стан людини, світ її почувань, мрій, бажань.

З метою глибшого розкриття внутрішнього світу героя біблійний контекст образу райського саду творчо переосмислено й поглиблено Франковою поемою «Смерть Каїна» (1888). Через пошуки Едему розгорнуто мотиви гріхопадіння, мандрів, покути, духового очищення, пізнання істини світобуття. Каїнові роздуми над «втраченим дідицтвом» значною мірою відбивають власні переживання, настрої та роздуми І. Франка. «То власна повість моя: / Мої розчарування власні», стверджує автор із приводу поеми у вірші «Неясна для вас ся легенда». Споглядання райських дерев та містерії, що відбувалася навколо них, а відтак осмислення алегоричного сенсу побаченого, знаменувало прозріння та остаточне моральне очищення «вічного покутника». Як завважує І. Бетко, побачений земний рай відкрив у душі Каїна образ раю небесного «невичерпне джерело життя і любові до людей».

Актуалізовані на рівні садової поетики мотиви гріхопадіння, покути, невідання і прозріння, також алегоричні пошуки «втраченого раю» як істини, правди, навернення спокою й чистоти душі, розрізнення добра/зла, осягнення життя/ смерті поєднують поему «Смерть Каїна» із пропонованими до розгляду прозовими творами. Поема вирізняється глибиною філософсько-буттєвого осмислення наведених мотивів, пов'язаних із райським садом. Прозовими творами цю проблематику порушено не так універсально, радше на рівні екзистенції окремого індивіда з підтекстовим виходом до загальнолюдських сенсів буття. Контекст образу саду у прозі Франка з'ясовано герменевтичним шляхом віднаходження «пам'яті всередині слова». Виявлено нашарування різних змістових рівнів цього контексту рослинно-вегетативного, топографічного, суб'єктивно-людського, філософського, міфопоетичного. Образ саду в оповіданні «Микитичів дуб» передусім означає конкретну географічну територію, марковану спогадами автора про рідне село та його дитинство. Водночас у семантичному полі цього образу поруч із топографічним виявний другий сенс – глибинний, невербальний, імпліцитний, що відчитується в підтексті за умови узгодження його з архетипними, міфологічними, фольклорними структурами та, безумовно, з біблійною оповідкою про Едемський сад.

З «тайників» пам'яті автора, який перебуває, очевидно, у стані творчої ейфорії, «на верхнє світло» свідомості зринає мерехтлива мережка «поуриваних, безладних спогадок» про золотий міф дитинства, оповитий водночас радістю, страхом, сміхом і слізьми. Спомини організовано в «живу, правдиву картину», що репродукує світ веселощів та забав крикливих, веселих сільських хлопчаків. Головним духовим набутком світу дитинства постає образ Микитичевого саду. Виражальні функції та міфосемантику образу саду поглиблено на переході до відтворення особливостей світогляду, поведінки, вчинків, характерів дитячих персонажів. Естетика садового пейзажу пізнається при зображенні особливого екзистенційного стану дитинного незнання перед існуванням світу ірреального, що ним керують білі/чорні демони і зважують життя / смерть, добро/ зло в людському світі. Сад Микитича до епізоду скоєння злочину простір безпеки, затишку, радості з імпліцитним архетипним кодом невинності, чистоти. Це місце, де діти ще нічого не знають про гріх, смерть, зло. Злободенний зовнішній світ, скажімо, той світ, що в ньому п'ятилітньому хлопчакові Митрові уже випало зазнати зневаги від інших людей, бо був байстрюком і напівжидком, залишається поза цим простором.

Погоджуємось із 3. Гузаром у тому, що вік хлопчаків тут аж ніяк не випадковий, адже п'ять років у дитячій психології означує певну межу. Межовий стан небезпечний тим, що у свідомості людини цього віку ще чітко не розмежовано дійсне/уявне (вигадане, фантастичне), а втім у дітей із надто розвиненою фантазією межове переломлення психіки часто веде до патологічних розладів. З кожним черговим Митровим експериментом над зіллям «песього молока», що наводить жах на дітей, у перспективі зовні спокійної оповіді нагнітаються передчуття, що небезпечне світоглядно-психологічне переломлення таки матиме місце з розвитком подій, а тих «без вини винуватих» ніяк не вдасться захистити від насильного вторгнення в їхнє життя світового зла.

З вершин «прожитого» і «пережитого» автор, як і Каїн із вершин Кавказу (в однойменній поемі, написаній на вісім років пізніше), спостерігає за «втраченим раєм», що його алюзію навіює образ Микитичевого саду після викриття злочину Напуди. У центрі подій образ могутнього дуба, у семантичному розрізі якого проступає архетип предвічного дерева пізнання добра/зла, життя/смерті.


Случайные файлы

Файл
ref-17325.doc
162253.rtf
93342.rtf
48631.rtf
28974-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.