Экзаменационные билеты по Украинской литературе (5)

Посмотреть архив целиком

Білет 5

1.Доля рідного краю й українського народу в поезії Івана Франка.

Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим «університетом». «На лні моїх спогадів, – зга­дував він потім, – і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі» Символом увійшла батькова куз­ня у його поезію – як ідеал громадського і морального виховання:

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного наро­ду. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благосло­вляв добровіль-но взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю І, Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга «З вершин і низин» (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, яко­му боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами на­роду.

У вірші «Гімн» мільйони пригноблених і скривджених покликав голос «вічного революціонера», що не мириться з неволею. Розійшовшись «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких», цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: «Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Важливо, що поет наголошує не на ру­їнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі «науки, думки, волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що з давніх-давен принижувала люди­ну, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, за­кличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш І. Франка «Гімн», як і Шевченків «Заповіт», був од­ним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поезії з циклу «Веснянки» пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у сус­пільстві. У вірші «Дивувалась зима» люта зима дивується, чому почали та­нути сніги і скресати ріки". Їй важко зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що «теплом пронима». Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, «дрібні» квітки, які посміли «проклюнутись», проби­тись крізь снігову кору.

Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря. і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи пря­мо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу.

За принципом паралелізму побудовано поезію «Гримить!». Весняний грім символізує прихід «благодатної пори», котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспіль­ному житті, яких чекають мільйони.

Ліричний герой «Веснянок» розуміє, що бажані суспільні зміни мож­ливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію «Земле моя, всеплодющая мати...». Щоб бути не­здоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що «розширює груди, чистить чуття», і вогню, щоб ним «слово налити», «правді служити». Усі животворні якості акумулюю­ться у заключному катрені.

Завершується цикл віршем «Vivere Memento!», який усіма трьома дванадцятирядкивими строфами конкретизує смисл латиномовної назви –пам'ятай, що живеш!

Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто «вчора тлів» «в горя домовині». Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору.

У поезії «Наймит» із циклу «Excelsior» створено образ безправної людини, все життя якої минуло у праці на інших. Бачимо наймита із чепі­гами, з тужливою піснею на вустах. Житейські злигодні, нестатки, важка праця «зорали зморшками чоло». Друга частина поезії символічна.

У поезії «Де не лилися ви в нашій бувальщині...» поет створює ви­няткової художньої сили образи, в яких узагальнено «тисячолітні ридан­ня» української жінки.

Наприкінці 1898 р. українські прогресивні сили святкували сторіччя виходу «Енеїди» І. Котляревського. До цієї дати І. Франко написав поему «Великі роковини». Тут поет чітко вказав, чого потрібно українському народові, щоб не пропала «праця цілих поколінь»: національної гідності, стійкості у боротьбі і відповідальності у праці. Непохитна віра у кращу долю звучить в останніх рядках твору.

2.Інтимна лірика Володимира Сосюри.

В. Сосюра, писав О. Гончар, своїм «знаменитим сосюринським темб­ром... ні на кого не схожий, він – одинак». Такі його поезії, як «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Ва­сильки» та інші, давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики- У них поет створив прекрасний світ чистого і світлого почуття – кохання.

Поезію «Так ніхто не кохав» (1922) В, Сосюра присвятив своїй пер­шій дружині. Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною І щирістю видається йому єдиним за всю історію людст­ва.

Образи закоханих автор малює нечисельними, але виразними епітета­ми («щасливі очі»), порівняннями (кров тече, «ніби пахне вона лободою»), метафорами («в'яне серце», очі «горять»), риторичними фігурами («Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..).

Схвильована гіперболізація («Я для неї зірву Оріон золотий»), інтона­ційне багатство, мелодика надають віршеві максималістської неповторнос­ті. Нетради-ційне обрамлення (повторення на початку І в кінці вірша не од­нієї, а двох строф) увиразнює сердечний вияв почуття ліричного героя.

У вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) опоетизовано незабутнє юнацьке почуття, яке хвилює ліричного героя і в зрілі роки. Цю поезію на­віяло авторові почуття кохання до Констанції Рудзянської, з якою він по­знайомився в Бахмачі у роки громадянської війни.

Шум потягу повертає ліричного героя у давно перейдені роки. Назив­ні речення, неквапна інтонація, згадки, немов на екрані, викликають з не­буття минуле. Двома-трьома штрихами автор описує південне містечко, за­лізницю, звичайний провінційний пейзаж, який закарбувався у пам'ять тільки тому, що поряд була вона – його кохана.

Ліричний герой прощається з коханою, бо він військова людина. Вир війни нагадує про себе промовистими деталями.

Пройшло з тих пір багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Усе змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Це коротке порівняння красномовно говорить про живе, пульсуюче почуття в серці ліричного ге­роя. Він віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану.

Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос – і коси, твої коси сумні цілувать.

Меланхолійно звучить остання строфа, яка нагадує про те, що минуле по­вернути неможливо, хоча почуття хвилюють і кличуть.

Мелодійністю і красою, надзвичайно яскравими зоровими образами відзначається поезія «Білі акації будуть цвісти...» (1927). Природа в поезії уособлює глибокі людські переживання, розкриває шал молодого почуття. Душевна відкритість поета вражаюча.

Почуттєвість і романтизм – невід'ємні риси художнього відтворення В. Сосюрою найкращого у житті людини почуття – кохання.

Цілий пласт поезій В. Сесюра присвячує Марії. У них розкриті найрі­зноманіт-ніші нюанси того кохання, що переросло у велику любов. Ця лю­бов пройшла крізь випробування, злети, падіння і супроводжувала поета до кінця його життя. Кохання наче блискавка вразило ліричного героя

Марія стала для поста єдиною любов'ю, єдиним натхненням- Вірші, присвячені їй, пронизані задушевністю, теплотою, інтимністю.










































































все життя якої минуло у праці на інших. Бачимо наймита із чепі­гами, з тужливою піснею на вустах. Житейські злигодні, нестатки, важка праця «зорали зморшками чоло». Друга частина поезії символічна.

У поезії «Де не лилися ви в нашій бувальщині...» поет створює ви­няткової художньої сили образи, в яких узагальнено «тисячолітні ридан­ня» української жінки.

Наприкінці 1898 р. українські прогресивні сили святкували сторіччя виходу «Енеїди» І. Котляревського. До цієї дати І. Франко написав поему «Великі роковини». Тут поет чітко вказав, чого потрібно українському народові, щоб не пропала «праця цілих поколінь»: національної гідності, стійкості у боротьбі і відповідальності у праці. Непохитна віра у кращу долю звучить в останніх рядках твору.

2.Інтимна лірика Володимира Сосюри.

В. Сосюра, писав О. Гончар, своїм «знаменитим сосюринським темб­ром... ні на кого не схожий, він – одинак». Такі його поезії, як «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти», «Коли потяг у даль загуркоче», «Ва­сильки» та інші, давно увійшли у класичний фонд інтимної лірики- У них поет створив прекрасний світ чистого і світлого почуття – кохання.

Поезію «Так ніхто не кохав» (1922) В, Сосюра присвятив своїй пер­шій дружині. Ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що воно за своєю глибиною І щирістю видається йому єдиним за всю історію людст­ва.

Образи закоханих автор малює нечисельними, але виразними епітета­ми («щасливі очі»), порівняннями (кров тече, «ніби пахне вона лободою»), метафорами («в'яне серце», очі «горять»), риторичними фігурами («Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..).


Случайные файлы

Файл
92256.rtf
27979.rtf
question.doc
37551.rtf
3299.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.