Экзаменационные билеты по Украинской литературе (15)

Посмотреть архив целиком

Білет 15

1.Ольга Кобилянська – тонкий знавець людської душі. Розкрити на матеріалі вивченого твору.

Ольга Кобилянська – це письменниця глибоких душевних пережи­вань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор. За спостереженням Д. Павличка, читач і сьогодні приходить до її творів «по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі». Глибину страждань ми­слячої дівчини Олени письменниця передала у повісті «Людина». У пові­сті «Царівна» вперше в українській прозі інтимна тема розкривалася «не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного жит­тя» (І. Франко). Заглиблення у психіку героїв спостерігаємо у таких тво­рах письменниці, як «Природа», «Некультурна», «Меланхолійний вальс». Численні оповідання, етюди, новели Ольги Кобилянської – це, за її ви­словом, «краплі» її крові. Письменниця «плакала поезіями в прозі».

Глибоке зображення психології людини-трудівника, життя якого невідривне від його годувальниці-землі, маємо у повісті «Земля» (1902). Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, споді­вання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, поряд-них господарів. Івоніка Федорчук – батько Михайла і Сави – чесний і працьо-витий господар, що невсипу­щими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. «Як я колись замкну очі, то хочу аби моя земля пе­рейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом». Земля для Івоніки – жива іс­тота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло – йо­го гордість і надія. «По всіх селах навкруги немає йому пари – такий до­брий», – говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його по­ведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: «Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не до­тикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!» Письменниця майс­терно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава–тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає

й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава – вбівца.

Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе». І коли Марійка почала ходити по ворожках, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хо­ча до загибелі сина «й не кивнув пальцем на свою жінку».

Не однаковими виросли їхні сини – Михайло й Сава. Михайло – роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працюва­ти. Він як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам.

Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього – до­рожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілини днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, – це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку при­звичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківсь­кою землею, бо «що значить чоловік без землі?». Вона заклинає його, во­рожить, чародіє: «Тобі їаае земля через мене... Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою». Сава визріває на братовбивцю. Він одружу­ється з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою.

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає лю­бов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поко­лінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У «Землі» всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціаль-ному, національному й психологічному. М. Коцюбинський писав авторці: «Я просто зачарований Вашою повістю – все, і природа, і люди, і психологія їх – все це робить... сильне вра­ження».

2.Тема історичної та національної пам'яті в романі «Собор» Олеся Гончара.

«Собор» (1968) вирізняється в доробку письменника пекучістю поста­влених проблем ї своєрідним їх мистецьким втіленням. У центрі твору Олесь Гончар поставив долю конкретної, тобто української, нації та долю духовного начала у житті суспільства.

Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар постукав у серця своїх сучасників, нага­дуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв'язок між по­коліннями, про існування української нації. На перших сторінках роману письменник змальовує старовинний цвинтар на Зачіплянні, забур'янені горбики землі, «над якими колись тем­ними ночами нібито вставали фосфоричні силуети предків. Зараз не вста­ють, а колись нібито вставали, лякали людей. Хто вони були ті вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? І чого вставати їм – тісно лежати в землі? Чи підводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдеш­ність? Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі під шапку – і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не бачить. Чує бусурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!»

Занедбано цвинтар, занедбано пам'ять про козацтво, про славну Запорозь­ку Січ, про національні святині. Можливо, на думку письменника, цей занедба­ний цвинтар і символізує ту реальну прийдешність, на яку вже не хотіли дивити­ся покійні пращури. Дух України, шо завжди витав над південним степом. озиваючись дзвонами Києва ї Львова, ніби був приспаний, кимось полонений, співуча мова змінилась базарним суржиком, і мало хто вірив у чарівну силу дрібки рідної землі. До них, зневірених і все ж таємно чогось очікуючих, зверну­вся зі своїм твором Олесь Гончар.

«Найпередовіше у світі суспільство» від самого народження захворіло важкою духовною хворобою: лицемірством, фарисейством, суцільним фальшуванням, безкультур'ям. «...Обхамила та особа всіх підряд і головне – ні за що. І це на службі. А в трамваях, у магазинах, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до ін­ших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього – це, зви­чайно, патологія, але чому вона так поширена?» – міркує металург Іван Баглай, повернувшись з Індії.

Олесь Гончар порушує гостру проблему збайдужілості та інертності загалу до всього того зла, яке коїться у суспільстві. До протесту здатні тіль­ки такі, як студент Микола Баглай або Ізот Лобода. Десятиліття національ­ного нігілізму виховали такого партійного діяча і функціонера, як Володька Лобода. Він запопадливо знищував все, що зветься духовним набутком на­роду, його історичною і культурною спадщиною. Це він запропонував взяти собор у риштовання. Його думки і дії наче й «у руслі епохи», проте спрямо­вані проти національних цінностей, історичної пам'яті: «Скільки б'ємось, скажімо, над тими сучасними обрядами, скількох замучили, а вони, як змо­вились, пропонують тексти – за голову візьмешся: один фальшивий, а дру­гий ще фальшивіший. Тоді ще й дивуємось, чому деякі відсталі трудівниці і навіть жінки керівних товаришів, паски святять або беруть кумів та потайки дітей хрестити несуть...».

Важливими для ідейного задуму твору є образи Єльчиних подруг, яких не цікавить національна святиня (собор), їхні душі оглухли і здичавіли, були порожні ї майже не торкнуті знаннями, любов'ю, повагою. Все-таки Микола Баглай не хоче вірити словам скептично настроєного технократа Геннадія про те, що «святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм». Микола, будучи свідком убогої антихудожності, яка шалено наступає на все людяне, прекрасне у житті, на все українське, упер­то шукає спадщину віків – щоб пізнати корені невмирущої сили рідного народу.

Цілком виправдано у текст роману вмонтована – як спогад Ягора Катратого – новела «Чорне вогнище», присвячена образові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця запорозького козацтва, невтомного збирача дорогоцінних пам'яток нашого народу.

Олесь Гончар у романі «Собор» зосередив увагу на філософських, іс­торич-них, морально-етичних, екологічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків – руйначів національних святинь. Усім змістом роман звернений до сучас­ників. Який слід в історії свого народу залишили, що збудували для при­йдешніх поколінь: «Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?» «Собор» позначений публіцистичним і полемічним пафо­сом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну і культурну спадщину українців.





























































2.Тема історичної та національної пам'яті в романі «Собор» Олеся Гончара.


Случайные файлы

Файл
Engl_rev.doc
91002.rtf
28186.rtf
Spinoza.doc
73074.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.