Экзаменационные билеты по Украинской литературе (14)

Посмотреть архив целиком

Білет 14

7.Твори Василя Стефаника – шедеври світової новелістики.

Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєн­ня нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. За спостереженням І. Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефа-ник, намагалося «модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». Новелістика Стефаника дала змо­гу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали «в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою», висвітлювали їхнє ото­чення. Передача найтонших, найсклад-ніших порухів душі людини, майсте­рність компонування художньої фрази, нерво-ва експресія мовлення – усе це дає підстави називати Стефаника експресіоністом у мистецтві слова.

Найяскравішим зразком соціально-психологічної новели стефаниківського типу є «Новина». Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником із самого життя. Головну увагу в ньому зосереджено на психоло-гічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Письменник пору­шив тут усталені прийоми композиції: новела починається нібито з розв'язки: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася». Причина цього страхітливого злочину – голодне бідування сім'ї після смерті Грицихи. Примара солоду оселилася в хаті.

В експозиції письменник використовує вражаючі деталі, що ніколи не зітруться з пам'яті читача: «Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили б так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла б за вітром, як пір'я!» Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: .«Мерці». Найголовнішим у творі є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину. Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з ді­тьми надвір. «Довгий огневий пас» пік у серце й голову, камінь давив на груди. він «скреготав зубами, аж гомін лугом розходився». Кинувши дитину в річку, Гриць відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за нянь­ку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Художнє дослідження душі головного героя маємо у новелі «Камін­ний хрест». Йдеться у ній про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв'язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам'ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам'янис-тому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали грунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, й стали в селі про­зивати Івана Переломаним.

Сповіді героя при своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу гор­ба, на якому Іван Дідух встановив на пам'ять селу камінний хрест з вибити­ми іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покида­ти свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть галича­нам, хвилювали В. Стефаника. У новелі «Марія» він вивів образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навко­ло синів, що були її невимовним щастям. Пригадує Їхнє дитинство, часи юності. Хата,ширшала від молодечого гомону. Сподівалися юнаки, що розваляться імперії і прийде визволення. Ки­даються у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів «спів про Україну». Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли у пам'ять матері. Стефаник пе­редає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Тема національно-визвольних змагань художньо розкривається також у новелі «Сини». Двох синів благословив батько на боротьбу «за У країну». Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Надзвичайно хвилюючими є слова батька, який, усвідом-люючи небезпечність свого кроку, піднявся до розу­міння ідеї державотворення: «Сину, – кажу, –та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби веріг з цего коріння її не віторгав у свій бік». Громадянський подвиг саможертовності батька має бути виписаний на скрижалях нашої іс­торії.

Про талант геніального новеліста І. Франко писав: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка. Стефа­ник – абсолютний пан форми... Його оповідання пливе, бачиться, спокій­но, з елемен- тарною силою, але власне, сею елементарною силою воно захо­плює й нашу душу».

2.Образ України у творчості Василя Симоненка.

«Я – українець. Оце і вся моя автобіографія», – сказав В. Симоненко. У його поетичній спадщині чимало віршів адресовано Україні. Діалог з Україною, з українським народом, поставленим у підне­вільні і злиденні умови життя, звернення до славного минулого українців –то міцна основа майже всієї його громадянської лірики. Поетична при­страсть Симоненка спрямована насамперед на пекучі проблеми сучаснос­ті.

Поезія «Задивляюсь у твої зіниці [сідниці]...» («Україні») написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері – України. Синівська роз­мова з Батьківщиною щира і задушевна. У ній відчуваються Шевченкові традиції: «Україно! Ти моя молитва». У вирі буденної суєти, між триво­гами і битвами «за твоє життя, твої права», ліричний герой наче на хви­лину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнські очі, побачити все, що приховане в них тільки для сина. Вируюче життя земної кулі постійно перериває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: «Україно!», «мамо, горда і вродливая, «нене». Цілком протилежні інтонації у звертанні до тих, хто заважає тій розмові: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю», «Одійдіте, недруги лу­каві! Друзі, зачекайте на путі!».

Ліричний герой поезії «Задивляюсь у твої зіниці...» схиляє голову перед матір'ю. Україна XX ст. постає перед ним зовсім іншою, ніж вона поставала перед Шевченковим зором.

Симоненко віддає Україні щирий синівський пошанівок і високо під­носить її престиж. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильова­ність ліричного героя.

Вірш «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...» – це справжній поетичний шедевр, місткий думками і почутгями. Цей вірш – розгорнута метафора. Він звучить як патріотичне волевиявлення українського хліборо­ба, готового на будь-які випробування, У цьому творі, написаному за два місяці до смерті, поет спробував у художній формі розкрити свій пройдений творчий шлях. І це йому вдалося зробити на високому мистецькому рівні.

Вияв високої любові до України звучить і у поезії «Земле рідна! Мо­зок мій світліє...». Та найпопулярнішим серед читачів став Симоненків вірщ «Лебеді материнствам. Мати і Батьківщина завжди з людиною. Що б її не спіткало у житті, якщо довелося б навіть впасти на чужому полі, то «при­йдуть з України верби і тополі...». Твір пронизує ідея: «Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.»

Д. Павличко писав про поета: «Він мало жив, немов літак, що ховає­ться за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симонснко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могу­тній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі».

















































































хвилини національного пробудження навіки увійшли у пам'ять матері. Стефаник пе­редає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Тема національно-визвольних змагань художньо розкривається також у новелі «Сини». Двох синів благословив батько на боротьбу «за У країну». Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Надзвичайно хвилюючими є слова батька, який, усвідом-люючи небезпечність свого кроку, піднявся до розу­міння ідеї державотворення: «Сину, – кажу, –та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби веріг з цего коріння її не віторгав у свій бік». Громадянський подвиг саможертовності батька має бути виписаний на скрижалях нашої іс­торії.

Про талант геніального новеліста І. Франко писав: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка. Стефа­ник – абсолютний пан форми... Його оповідання пливе, бачиться, спокій­но, з елемен- тарною силою, але власне, сею елементарною силою воно захо­плює й нашу душу».

2.Образ України у творчості Василя Симоненка.

«Я – українець. Оце і вся моя автобіографія», – сказав В. Симоненко. У його поетичній спадщині чимало віршів адресовано Україні. Діалог з Україною, з українським народом, поставленим у підне­вільні і злиденні умови життя, звернення до славного минулого українців –то міцна основа майже всієї його громадянської лірики. Поетична при­страсть Симоненка спрямована насамперед на пекучі проблеми сучаснос­ті.


Случайные файлы

Файл
105808.rtf
152814.rtf
25087.doc
RET1.DOC
23266-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.