Экзаменационные билеты по Украинской литературе (16)

Посмотреть архив целиком

Білет 16

1.Реалістичність зображення людських характерів у творах Воло­димира Винниченка.

Володимир Винниченко – виняткова постать в українській літературі та історії. Новеліст, романіст, драматург, публіцист, поет, митець-маляр і одночасно політичний діяч. Його твори уже на початку XX ст. перекладали багатьма мовами. У центрі його художніх пошуків завжди була Україна та болючі проблеми української нації.

Уже перша збірка творів Винниченка "Краса і сила» (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї («Краса і сила», «Заручини», «Голота» та ін.), була сувора реалістичність – аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивіду-алізації персонажів.

І. Франко був вражений новизною теми вже першого твору "Краса і сила». Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що «не боїться ні тучі ні грому», виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший – вродливий, добрий, але безвольний. Другий – негарний, жорстокий, але сильний, зав­зятий. Доля злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жа­нрових епізодах: знущання Андрія над жінкою, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. «Краса і сила», як і інші твори однойменної збірки, вражають переконливістю в розкритті людських взаємин.

В оповіданні «Солдатики!» змодельовано одну з типових подій, пов'язаних з придушенням селянських заворушень. Цей «малюнок із селян­ських розрухів» є надзвичайно талановитою, глибоко психологічною зама­льовкою тих складних процесів, що відбулися р українському селі на почат­ку XX ст. «А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше, голодали, боліли, умирали», а тепер почали думати і думки наскрізь тривожні: «Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо, мовчимо... той має право на землю, хто робить на ній!» Зійшлися і стали навпроти се­лянський натовп і солдатська шеренга. Письменник до краю загострює конфлікт, зображуючи нову політичну силу, то вийшла на терени історії. – українське селянство, яке заявило про себе в особі Явтуха.

«Солдатики.!..» – викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці немов прокинулися всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера».

Село набувало нового, небаченого раніше досвіду. Хоча Явтух заги­нув, стрілянини не було. У цьому глибинний історичний оптимізм опові­дання. Явтух мертвий, офіцер убитий, але «солдатики» не стріляли. Якесь грандіозне зрушення, невидиме й нечутне, відбулося в житті, в душах цих «солдатиків», і воно таке, це зрушення, за своїми якостями, що вселяє по­чуття надії.

Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурка­них селян, котрі своїх захисників вважають ворогами, – така ідея опові­дання «Студент». Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинува­чують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді ста­рий дід, який погрожував «вимотати» з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Пручання стражника запалило очі селян «диким, лютим гнівом»: «Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!..»

Сваволю й беззаконня, які процвітали в імперії, переконливо показано в оповіданні «Суд». Головний персонаж Михайло Денисович Самоцвіт, «хохол, малорос», живе «як у раю». Бо «тепер по тридцять копійок удень роблять мені» – такої дешевої робочої сили немає ніде. Покірності він добивасться «перевіреною методою»: «Тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... В морду! от і все роз'яснєніє». Оповідання має відчутні саркастичні ноти. Вони звучать не лише у філософствуваннях Самоцвіта, але особливо в описі центральної сцени «суда». Такий суд, «скорий, правий і справедли­вий», він демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини. Начальник переплутав двох братів Крутоно-женків – Никифора і Никонора. Яскравість зображеного в оповіданні досягається через майстерне викорис­тання прийомів іронічного письма, зокрема щедре застосування мовного «суржика», «макаронічної» мови в окресленні персонажів і змалюванні не­ординарних життєвих ситуацій.

В. Винниченко поповнив і скарбницю української дитячої літератури. Оповідання «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», «Федько-халамидник», а також цикл «Намисто» порушують гострі соціальні пробле­ми. Тут у письменника той самий підхід, що й у «дорослих» оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підліт­ком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть, Так, головний герой оповідання «Федько-халамидник» – жвавий і відчай­душне сміливий хлопчина з бідної сім'ї. У нього не по-дитячому твердий характер і «лицарські» риси: він чесний, не обманює, не просить помилува­ти, коли його б'ють (а б'ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. «Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожно-му мі­сці». А найголовніше – «не любить також Федько товаришів видавати». Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім'я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому «геройству» і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині. Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: «Федько узяв і піхнув мене на кригу». Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка «поклали на сті­лець і били вже як слід». Федько помер.

Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з жит­тя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправед­ливістю, різ-кими соціальними контрастами, злом і брехнею.

2.Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у істо­рію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, лі­ричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до ци­клу «Тиша і грім», частково – до циклу «Земне тяжіння».

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють лірич­ного героя поезій «Люди різні між нас бувають...» та «Пригадую усе до сло­ва...». Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає «сові­стю і душею» і «щасливим щастям». Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші «Ображайся на мене,як хочеш». У цьому творі лу­нає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії «Ти знаєш, що ти – людина» вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші «Вона при­йшла». Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все дов­кола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає со­лов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захо­плення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати лірично­му героєві. Такими є вірші «Розвели нас дороги похмурі...», «Дотліває холод мій у ватрі», «Я тобі галантно не вклонюся». У них поезіях багато триво­ги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона «крихітна», «мила» і «прозора, мов ранкова тінь». До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вог­нищі життя (ватрі) «дотліває холод».

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, «не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль», але можна обійти незначні жит­тєві незгоди. Вчасно сказане: «Пробач, моя вина» (вірш «Моя вина») рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші «Є в кохання і будні, і свята...» ліричний герой впевнений, що «дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас». Метафоричні «хмарки», «сонце» та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон («не­наглядна, злюща, чудова»), використаний в останній строфі вірша, підкрес­люють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.

Випробування коханням на життєвих перехрестях – тема вірша «Там, у степу схрестилися дороги», який став відомою піснею. Музику на­писав В.Литвин.















































той самий підхід, що й у «дорослих» оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підліт­ком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть, Так, головний герой оповідання «Федько-халамидник» – жвавий і відчай­душне сміливий хлопчина з бідної сім'ї. У нього не по-дитячому твердий характер і «лицарські» риси: він чесний, не обманює, не просить помилува­ти, коли його б'ють (а б'ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. «Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожно-му мі­сці». А найголовніше – «не любить також Федько товаришів видавати». Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім'я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому «геройству» і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині. Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: «Федько узяв і піхнув мене на кригу». Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка «поклали на сті­лець і били вже як слід». Федько помер.


Случайные файлы

Файл
5440.rtf
32732.rtf
22489.rtf
73177-1.rtf
158247.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.