Экзаменационные билеты по Украинской литературе (8)

Посмотреть архив целиком

Білет 8

1.Почуття і переживання ліричного героя новели «Intermezzo» Ми­хайла Коцюбинського.

Новела «Intermezzo» – один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література – явище естетики, але вона покликана до зображення «вірного малюнку рі­зних сторін життя» і його глибокого філософського, соціального, психо­логічного, історичного осмислення.

Ліричний герой твору – митець, письменник. Втомившись числен­ними «треба», безкінечними «мусиш», він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває нарос­тання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться «затулити вуха», «замкнути свою душу», «кричати: тут вхід не вільний». Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його «Intermezzo» (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому бу­динку Навіть тут він не впевненні) у тому, що «не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє се­рце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них «витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки», ті, що їх «за­вивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки…»,– тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: «Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...». Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: «...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!».

Та час і світ природи, в якому «стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину» (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його вто­млену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується «соболиною шерстю ячменів», «шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса», «блакитною річкою льону», «хвилястими хребтами пшениці», «бі­лою піною гречки». Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями лірич­ний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки «ки­дають з неба на поле свою свердлячу пісню».

Краса природи – найчарівніша і най могутніша сила «Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути», – висловлюється ліричний герой про своє щире захоп­лення пташиними хорами.

Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з «нужденною купкою солом'яних стріх» села, що його «обняли й здушили зелені руки». На жаль, у це порівняння часто вносився класовий підтекст, якого у творі М. Коцюбинського немає.

Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказу­вав, а фантазія митця домальовувала «купу чорних солом'яних стріх», «дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи», «блідих жінок..,», «...дітей всуміш з голодними псами». Це була реальна картина українсь­кого села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не відгороджувався від неї. Навпаки – зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких «чомусь не забра­ла гарячка», до селянина, якого «раз на тиждень становий б'є по обличчі» за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели «Intermezzo» вражає продажність і зрада: «Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам». Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що «в темноті жеруть один одного», ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були «блискавка і грім». «Нехай освіжиться небо і зе­мля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше».

З такими настроями митець іде знову до людей.

2.Художнє відтворення проблеми українізації у комедії «Миііа Ма­зайло» Миколи Куліша.

Один із кращих творів Миколи Куліша «Мина Мазайло» висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Українізація «зверху» не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціону­вання української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Ти­повим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища – Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття ме­ншовартості, Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище. Він та­кож шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити «по-руському». У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища Мазайло-Квач. Навколо цього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.

Усе життя Мазайло відчував утиски і погорду у зв'язку зі своїм прі­звищем:

Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! За репети­тора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!..

У наскрізь саркастичній тираді нарікань героя, на жаль, закладена гірка правда довготривалої зневаги до всього українського, національно­го. Тому українізацію 20-х років Мина Мазайло й розцінює по-своєму: «Це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не да­вати мені ходу на вищі посади». Усвідомлення такого повороту україні­зації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним не тільки як чуже, але як і вороже:

ІЦе як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не служ­бовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і за­норовиться. На зло тобі заноровиться.

У такому ході думок відчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники – не поодиноке явище. Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружи­на Мазайла – Килина та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська. По­бачивши на вокзалі напис українською мовою «Харків», вона з розпачем і обуренням запитує: «Навіщо ви нам іспортілі город?» На проблеми того­часної українізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове.

Під знаком «укрмови» розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідно вивчити рідну мову вже тому, що у неї і прі­звище, і зовнішність (тут беруться ним до уваги «очі, рот, стан») – все українське. І наполегливий хлопець домагається цього. Використавши за­сіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною «Сінокос» з учителькою «правильних проізношеній» й українського «Під горою над криницею» Мокієм та Улею, чим посилює ефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рипи: закохати в себе Мокія і сприяти тому, щоб він зрікся своєї «укрмови». Вплив виявився зворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одного боку, М. Куліш іро­нізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого – драма­тург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовних проблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне сло­во, «щоб не пропало».

З обуренням ставиться до шовіністичної політики в Україні дядько Тарас: «Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому – всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає – приступу немає». Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить із гіркого вла­сного досвіду: це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх україн­ців. На жаль, його слова стали пророчими.

Таким чином, справжню суть українізації М. Куліш розкрив через ставлення до неї персонажів п'єси «Мина Мазайло».
















































сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що «в темноті жеруть один одного», ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були «блискавка і грім». «Нехай освіжиться небо і зе­мля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше».

З такими настроями митець іде знову до людей.

2.Художнє відтворення проблеми українізації у комедії «Миііа Ма­зайло» Миколи Куліша.


Случайные файлы

Файл
LAST.DOC
75547-1.rtf
114700.rtf
92659.rtf
102650.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.