Экзаменационные билеты по Украинской литературе (18)

Посмотреть архив целиком

Білет 18

1.Трагізм життєвої долі Миколи Хвильового та його героїв.

Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила знач­ний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.

Після виходу збірки «Сині етюди» (1923) О. Білецький назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мисте­цькою самобутністю.

Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтиз­му, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У «Синіх етюдах» вирізня­лися такі героїко-романтичні новели, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр». Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучаснос­ті як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготрива­лим.

В оповіданні «Кіт у чоботях» письменник тонко підмітив бюрократи­зацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: «Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм» (без автора) і тільки». Уже тут зазвучали ноти сатири. Пись­менник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць за­ймає образ «загірньої комуни», який має мало спільного з народжуваним «новим світом», тобто радянською дійсністю.

Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідов-ності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань «Осінь», повість «Санаторна зона» (1924) і особливо громадянська актив­ність зробили М. Хвильо-вого центральною постаттю у літературному про­цесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М. Хвильового є оповідання «Я (Романтика)». М. Жулинський писав: «Небагато є в світовій літературі та­ких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роз­двоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у «витворену революційними ідеями пастку».

Твір присвячено оповіданню М. Коцюбинського «Цвіт яблуні» і напи­сано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: «Загірня комуна», вимріяна, до якої ще йти і йти, воюва­ти, лити кров чисельних жертв – це перша любов. Друга любов – «воісти­ну моя мати», «прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях неві­домих віків». Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: «Надходить гроза!» Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить «справедливість» герой новели. Ліричний ге­рой вважає себе «чекістом і люди-ною». Ось перед ним чоловік і жінка. «Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його но­гою – і він розкинувся горілиць... Женщина сказала глухо і мертво: – Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: – Розстрілять». Комунари, чекісти безупинно п'ють, а ліричний герой ходить до ма­тері, щоб відчути себе «людиною». Його терзають страхи: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті». Настав момент, коли у непримиренній суперечності зітк­нулися найсвятіші для героя почуття: синжська любов і революційний обов'язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, «охоплений пожа­ром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притис­нув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скро­ню». Абстрактному ідолу «загірньої комуни» принесено найбільшу жертву і в його ім'я скоєно найбільший злочин–матеревбивство.

У 1925 р. М. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав пись­менників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па «психологічну Європу». Звідси знамените гасло М. Хвильового– «Геть від Москви!». «У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом». Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.

Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, «не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натх­ненно довірившись ідеалам Революції». 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його поля-гала у тому, що він «свято вірив у можливість рідкісного шлюбу» (І. Драч), тобто вільної України і ленінсь­кого комунізму.

2.Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови в поезії Дмитра Павличка. Прочитати вірш напам'ять.

Рідне слово, мова рідного народу – це одна із наскрізних тем у твор­чості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет «О рідне слово, що без тебе я?» (1956), який увійшов до «Київських сонетів».

Перший рядок – це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитан­ня.

Ось хто є ті, що відцуралися рідної мови..У другій строфі поет дає яс­краве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної люди­ни, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.

У збірці «Правда кличе» Д. Павличко порушує гострі для української нації проблеми мови, історії, мистецтва. Так, у вірші «Ти зрікся мови рід­ної...» поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ста­вши безбатченком, перевертнем.

Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», в якому також йдеться про ледаря-негідника, що «рідне поле на пропаще в будяччі кинув, що рідне слово в собі згасив, не­наче ватру».

Рідна мова – одна із найбільш хвилюючих тем у віршах Д. Павличка останніх років. У циклі «Вірші з Монголії» вирізняється поезія «Між гора­ми в долинах – білі юрти», адресована землякам. Поет віднаходить особ­ливі епітети, щоб повідати, як люблять і шанують монголи «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Коли б сам Бог запропонував цим дітям гір «півсвіту... Європу й Азію» в обмін на рідну мову, то вони без роздумів від­повіли б: «Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!» Ця невелика нація добре розуміє справжні людські цінності людського існування.

Колись українців Шевченко назвав «моголами», тому що вони не пам'ятали, хто вони насправді. Та далеко українцям-«моголам» до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у словах Павличка, коли він ганьбить своїх співвітчиз­ників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів – і матеріальних, і духо­вних. Ці рядки продиктовані нажким почутгям сорому і зневаги до тих своїх земляків, котрі поводять себе як «хохли», «малороси», «полуукраінци». Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні – більше п'яти мільйонів. Це – наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості са­мих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась в Україні протягом століть.







































































організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав пись­менників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па «психологічну Європу». Звідси знамените гасло М. Хвильового– «Геть від Москви!». «У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом». Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.

Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, «не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натх­ненно довірившись ідеалам Революції». 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його поля-гала у тому, що він «свято вірив у можливість рідкісного шлюбу» (І. Драч), тобто вільної України і ленінсь­кого комунізму.

2.Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови в поезії Дмитра Павличка. Прочитати вірш напам'ять.

Рідне слово, мова рідного народу – це одна із наскрізних тем у твор­чості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет «О рідне слово, що без тебе я?» (1956), який увійшов до «Київських сонетів».

Перший рядок – це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитан­ня.

Ось хто є ті, що відцуралися рідної мови..У другій строфі поет дає яс­краве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної люди­ни, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.


Случайные файлы

Файл
23726-1.rtf
12601-1.rtf
160982.rtf
задача 14.doc
13855.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.