Экзаменационные билеты по Украинской литературе (1)

Посмотреть архив целиком

Білет 1

1.Повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» як енциклопе­дія народознавства

Ще І. Франко зазначав, що повість «Кайдашева сім'я» «з огляду на високоартистичне змалювання селянського життя» належить «до найкра­щих оздоб українського письменства». З великою художньою силою і прав­дивістю І. Нечуй-Левшіький розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося втому, що він показав руйнування набутої духовності тру­днощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його «народного духу».

В етнографічній розвідці «Світогляд українського народу» І. Нечуй-Левицький вказував на великі моральні потенції народу, суть яких відбилась насамперед в усній поезії. Він радив письменникам не обминати колорит­них народних висловів і через їх освоєння показати світові неповторну ду­шу українців. Найрізноманітніші засоби барвистого народного мовлення письменник вдало використав у «Кайдашевій сім'ї».

Змалюванням саме буденного життя українських селян повість «Кай­дашева сім'я» вирізнялася у літературі – адже тогочасні автори захоплю­валися переважно святковою стороною селянського побуту. Будні Кайдашів минають у невсипущій праці. Косовиця, жнива, плекання городини, «зимо­ва» жіноча робота (прядіння, ткання полотна, шиття і вишивання одягу) – ці та інші щоденні клопоти визначали стосунки між членами сім'ї Кайдашів. Хоча у творі майстерно виписані і святкові звичаї та обряди, глибоковікові традиції і вірування.

Втіленням української релігійності і високої народної моралі є у пові­сті Мелашка. Її любов до рідної матері, чоловіка, намагання догодити свек­русі приємно вражають. Доведена до відчаю, Мелашка їде з односельчана­ми в Київську Лавру на прощу – святкування паски у Києві, за народним повір'ям, мало б принести у сім'ю Боже благословення. Письменник поети­зує свою героїню. Так, лірична душа Мелашки почула у жалібних піснях ченців у чистий четвер (напередодні Великодня) «якесь море сліз, що зли­валось тисячі літ, І злилось докупи, і полилось піснями з грудей. Здасться, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу...».

Побожним, чуйним і добрим був Кайдаш, мріяв про смерть по-християнськи: зі сповіддю, причастям, соборуванням. Але тяжке пияцтво призвело до передчасної страшної смерті, яка не відповідала християнським уявленням. Сини і невістка Мотря надто часто порушували четверту запо­відь Божу: не поважали і не шанували батьків. А народна мораль грунтува­лася в основному на заповідях Божих. У селі зневажали злодіїв, п'яниць, покриток, ледарів, хвальків, безбожників Тут ніколи нікому нічого не забували. Не могли забути й Мотрі того, що вибила свекрусі око, а Карпові – що ганявся за матір'ю з дрючком. Люди добре знали характери тих, кого вважали негідними: вибираючи Карпа десяцьким, хтось підкреслив, що «буде добрий сіпака», а пропонуючи жартома кандидатуру Мотрі, селяни висміяли цю жінку:

А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, – прикинув слівце один жартівливий чоловік.

Не можна, вона повибиває всім бабам очі, – гукнули чоловіки, сміючись.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології І. Нечуй-Левицький розумів, що про народ треба писати без будь-яких при­крас. У центрі повісті – повсякденний плин життя селянської сім'ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю пра­гнення зрозуміти один одного. Жанрова специфіка твору полягає у тому, що цей повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найріз­номанітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Гумор письменника сягає корінням у народний грунт і міцну націо­нальну літературну традицію. Природжений гумор Нечуй-Левицький вва­жав невід'ємним елементом національної психіки, що «затаївся в усіх зви­вах розуму і фантазії щирого уіфаїнця і є глибоко своєрідним». Контрасти створеного народом величного епосу і дріб'язкової хатньої війни надають повісті особливого іронічного забарвлення («Не чорна хмара з-за синього моря виступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину»). У повісті письменник гумористичне показав взаємні заздрощі, плітки та ша­лені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий характер: автор бачить вплив на психологію Кайдашів їхнього тяжкого ста­новища, бо після довговічної панщини вони потра-пили в нові, незвичні об­ставини. Із серії комічних подій складається сумна картина буття сім'ї, де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили і здоров'я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відпо­відає справжній суті «народ-ного духу». Духовна роз'єднаність – ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні описи селянського одягу та оселі, насичена прислів'ями і приказками мова повісті – усе це дає підстави вва­жати цей твір справжньою енциклопедією народознавства.

2.Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Риль­ського. Прочитати вірш напам'ять.

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет за­кликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення україн-ської мови. Прикладом такого звернення є вірш «Мова», в якому поет з великою ніжні­стю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у наро­ду, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата].

Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збага­чувати [цитата].

Своєю творчістю М. Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зару­біжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міц-кевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.

Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словни­ки та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значен­ня й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словни­ками була найулюбленішим його заняттям.

У вірші «Мова» поет закликає і своїх сучасників частіше «заглядати у словник». На його переконання – «це пишний яр, а не сумне провалля». Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.

Вірш «Мова» написаний у 1956 р. На той час українська мова зазнала помітних деформацій у зв'язку із відведенням їй більшовицькими ідеолога­ми другорядної ролі у суспільстві. Після XX з'їзду партії, на якому було піддано критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говори­ти про національні утиски і насамперед про занепад національних мов. В Україні одним з перших на захист мови виступив М. Рильський. Його пое­зія «Мова» у яскраве свідчення цьому.

У 1959 році на IV з'їзді письменників України М. Рильський прочитав вірш «Рідна мова». Своїм незвичайним виступом на письменницькому фо­румі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціону­вання української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.

У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до «гулу віків», «шуму століть». У ньому – «бу­рі подих», «неволі стогін», «волі спів», «сурма походу світанкова».

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її «ве­лично-гідним духом».

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський цир­куляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х – кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської «від­лиги» М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія «Рідна мова». Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про «вільне слово» українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спро­би відродження української культури у післякультівські часи.

Краса і велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші «Сонет про словник», поемі «Слово про рідну матір» та інших творах.

























































де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили і здоров'я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відпо­відає справжній суті «народ-ного духу». Духовна роз'єднаність – ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.


Случайные файлы

Файл
CBRR0982.DOC
129659.rtf
1105-1.rtf
2936.rtf
8882-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.