Экзаменационные билеты по Украинской литературе (3)

Посмотреть архив целиком

Білет З

1.Образ Пузиря за п 'єсою «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого.

Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії «Хазяїн» (1900). У ли­сті до сина він зазначав: «Хазяїн» – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання». І. Франко після прочитання твору писав: «Грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім оздобленню картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам Карпенко-Карий,..».

Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки, цент­рального образу комедії «Сто тисяч». Він уже досяг того, про що мріяв Калитка, – мати скільки землі, щоб і за три дні не об'їхати. «Княжество!» – із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. – Ціле княжество!» Кілька економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого зиску.

Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від со­бак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити хар­чі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші зостануться в кишені хазяїна. «Отак розумні хазяї роблять!» – міркує Пу­зир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію капіталіста, роз­криває способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагічно­го становища українського селянина.

Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів наживи І навіть погоджується заради цього переховати тисячі овець банкру­та Михайлова, перепродує куплений у підісланої дружиною швачки в деш, іменин за низьку ціну дорогий халат, бо був заробіток – два карбованці за один.

Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, хо­дить у латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в міс­ті в ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капіта­ліста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які ску­бли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Усе життя його пройшло під девізом: «Хазяйство або смерть». І смерть Пузиря є логіч­ним завершенням «філософії» неймовірно скупого хижака.

Пузир далекий від громадських справ. Вражає читача його безкуль­турність. На пропозицію Золотницького вислати грошей на пам'ятник Котляревському Пузир цинічно заявляє: «Котляревський мені без надобності». А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйо­зно говорить: «Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!» Розрахунок, антигуманність Пузиря проявляються навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, «учителишку», а має намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком.

У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої фор­ми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні «пузирі» та їх «супутники» феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до «стя­жання без жодної іншої мети» у найскладніший для України час – ста­новлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні «хазяїни» від пузирів тим, що не землю «стяжають», а готові її продати, вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні кишені доларами. Горе у тому, що серед новочасних пузирів є багато високопос­тавлених чиновників. Вони нехтують бідуванням трудового люду, і куль­тура українська їм так же, як і Пузиреві, «без надобності». Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.

2.Проблема національного відродження українського народу у твор­чості Павла Тичини.

У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у пое­мі-ораторії «Золотий гомін».

Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи («Човни золотії із сивої-сивої Давнини» – «ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний» – «Предки встали з могил» – «небесними ланами Час проходить») поєднані в ній з новітніми національними символами («золотий гомін» – «Слава! – з тисячі гру­дей» – «ясні короговки»).

Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].

В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбу­лась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у «золотий гомін». Поема стала видатним явищем національної духовності.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Ти­чина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.

У «Сонячних кларнетах» народився перший трагічний символ – об­раз революції як давно очікуваної нареченої.

У поезії «Одчиняйте двері...» поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророц­тва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.

Так він сприйняв першу кров революції.

Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтво­рив у циклі «Скорбна мати» (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона бу­ла тоді, як розпинали її сина.

Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями револю­ційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач «сльозами» над даремною жер­твою Христа.

Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.

Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голо­домором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильсь­кою аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.

До циклу «Скорбна мати» дуже близький символами жертовності і провісництва вірш «Пам'яті тридцяти» (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. поляг­ли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.

Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів «українсь­ких, славних, молодих». Воно проклинає Каїна, чия «зрадницька рука» вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніально­го поета.

Василь Стус писав: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії сві­тової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».












































































люду, і куль­тура українська їм так же, як і Пузиреві, «без надобності». Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.

2.Проблема національного відродження українського народу у твор­чості Павла Тичини.

У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у пое­мі-ораторії «Золотий гомін».

Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи («Човни золотії із сивої-сивої Давнини» – «ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний» – «Предки встали з могил» – «небесними ланами Час проходить») поєднані в ній з новітніми національними символами («золотий гомін» – «Слава! – з тисячі гру­дей» – «ясні короговки»).

Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].

В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбу­лась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у «золотий гомін». Поема стала видатним явищем національної духовності.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Ти­чина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.