Релігія в житті українського народу (71785)

Посмотреть архив целиком

Релігія в житті українського народу


Розуміння ролі релігії в житті українців вимагає конкретно-історичного підходу. На цій підставі історію релігійного життя нашого народу доцільно поділити на чотири періоди: перед-християнський, християнський, державного атеїзму; сучасний. Кожен з них має свої особливості, хоча грані між ними іноді чітко не простежуються. Передхристиянський період характеризується пануванням серед нашого народу язичницьких (поганських) вірувань. Водночас треба застерегти, що християнство в українських землях почало розповсюджуватись ще задовго до його перетворення на державну релігію Київської Русі. Та з прийняттям християнства язичницькі вірування не могли зникнути зразу і без сліду. Довший час зберігались різні обряди, які після певного переосмислення були сприйняті новою церквою. Якщо християнізація наших предків започаткувала їх бурхливий духовний розвиток, то наприкінці 20-х років XX ст. в історії України виявилась протилежна тенденція. Вона пов'язана з державним насаджуванням войовничого атеїзму, що фактично розглядався як своєрідна псевдо релігія. Наслідки такої політики тоталітарного режиму бачимо сьогодні, вже після проголошення незалежної Української держави. Морально деградовані верстви населення стали гальмом прогресивних суспільних перетворень. Разом з тим мільйони людей знову повертаються до тих народно-релігійних традицій, що були перервані кілька десятиліть тому. Йдеться про національно-духовне відродження, в яке органічно вплітається релігійне відродження.

Передхристиянські вірування наших предків

До прийняття християнства наші предки були поганами (язичниками). Одні з них у різних формах обожнювали природу та її явища, а серед інших панував культ предків. Кожне плем'я шанувало своїх богів, а також мало якісь власні культи.

Про релігійні вірування в українських землях маємо підстави стверджувати, починаючи з другої чверті IV тис. до н.е., коли тут жили ранньотрипільські племена. В їхніх різних поселеннях знайдено багато скульптурних зображень Великої Матері всього сущого, що вважалася богинею родючості. Трипільські хлібороби мали релігійні обряди, які виконувались під час зимово-весняних свят. З цими обрядами пов'язані також глиняні чоловічі фігурки. Ідеї збереження сім'ї та продовження роду підпорядковувався обряд культових поховань людей у житлах, як правило, під долівкою. З культом родючості пов'язані релігійно-магічні поховання в межах житла черепів різних свійських тварин. Характерною рисою вірувань середньо трипільських племен можна вважати розвиток чаклунства, що засвідчує безпосереднє ритуально-магічне призначення кераміки. Для пізньо-трипільських племен властива диференціація культу родючості. У скотарських племен цього періоду виявлені курганні та безкурганні могильники. Під курганами ховали племінних вождів та родових старійшин. Такі кургани мали досить складну конструкцію. У поховальні камери клали розписаний керамічний посуд, прикраси з кістки, срібла та міді, зброю, а також зображення сюжетів з життя скотарів тощо.

На відміну від вождів і старійшин рядових трипільців ховали у без курганних могильниках, у невеликих ямах разом з бідним поховальним інвентарем. Такі поховання перекривались кам'яними плитами.

Поганські культи наших предків можна поділити на певні періоди. Спочатку формою релігії був анімізм, цебто вірування в добрих (берегинь) і злих (упирів) духів. Згодом почали поклонятися Роду і Рожениці як богам родючості і добрим духам предків, що втілювали творчі сили природи. Відтак виникла ціла ієрархія божеств у масштабах племен і ширше, що підтверджується писемними матеріалами та археологічними джерелами.

Слов'яни мали священні гаї і поклонялись старим ясенам, дубам, липам, ліщині та іншим деревам. Під деревами наші предки здійснювали різні жертвоприношення. Вони поклонялись дупластим деревам, обвішуючи їх обрусами. У священних гаях стояли поганські ідоли.

Панувало багатобожжя, яке однак не заперечувало існування головного божества. Нерідко ним визнавали бога Перуна. Проте ще сто п'ятдесят років тому відомий український історик Микола Костомаров стверджував, що від цього божества відрізнялась єдина верховна істота – Бог, яка в інших слов'янських народів називалася також Щонайвищим Богом, Прабогом, Богом богів, Богом Вседержителем і т. п. Як вірили наші предки, Бог, що є творцем, випромінює свій життєвий дух на всі явища. Від нього походить світло, якому також поклонялись предки. Перун теж мав світоносне начало. Адже у багатьох мовах це слово вживається для означення вогню. Від скіфів воно перейшло у дещо зміненому вигляді до греків. Мабуть, трактування Перуна виходило за межі громовика і розповсюджувалось на світло взагалі. Перуна знали не лише руси, а й наші західні сусіди – поляки. Символами Перуна були кінь, громовий та сонячний знаки, дубове листя на височині тощо. Він визнавався богом війни і як «господар» дощу був безпосередньо пов'язаний з плодючістю.

Український фольклор зберіг своєрідного «двійника» Перуна в образі Вія, якого змалював Микола Гоголь у відомій повісті.

Богом світла вважався також Сварог, що був начебто батьком Дамсбога, або Сварожича. Йдеться про те, що, як уже зазначалось, кожне плем'я мало своїх богів, а одне й те ж божество могло мати різні назви. Сварожич був, за переконанням наших предків, посередником поміж небом і землею, втіленням найвищої мудрості. Він міг визнаватись божеством війни, покровителем гостинності й промислів. Наші предки вірили у щорічне народження сонця, що пов'язувалось з поворотом на літо. Така подія святкувалась від 23 травня до 24 червня як свято Лaдa, що вважався синонімом згоди, гармонії, краси і кохання. На думку дослідників, Лад міг визнаватись також божеством весни, символом весняного сонця тощо. Інколи Лад ще називався Жив ом, чи Живим.

Водночас Лад і Жив виступали і як жіночі істоти. Микола Костомаров пише, що слов'яни визнавали єдиного Бога Вседержителя, Творця і Батька творіння, котрий своєю премудрою всетворною любов'ю – Ладою створив першооснову буття. Таке буття поєднувало в собі протилежності чоловічої та жіночої статі: перша виявилась у світлові, духові, а друга – у матерії, водяній плинності. Тільки животворна сила світла могла запліднити пасивний стан води, пробудити її, народити й оживити річний світ. Поєднання обох статей гармонійно творило все видиме й невидиме. Наші предки визнавали потойбічний світ, бо вірили, що смерть не здатна перервати людського існування. Проте розповсюдження обряду спалення мерців не могло ототожнюватись лише з воскресінням людського тіла, а стосувалось людської душі, що могла переходити в дерева й птахи, інколи набувати прижиттєвого вигляду. Звичай закликати померлих під час воскресіння природи має символічне значення, бо засвідчує віру в одухотворення світу. Проте для наших предків був чужий фаталізм, який, напевне, перейшов до них разом з християнством від інших народів. Адже українське слово «доля» не тотожне польському «Los», що запозичене з німецької мови, ні російському «судьба». У нас воно означає, насамперед, стан людини, зумовлений її свободою, хоч можуть бути й інші пояснення в різних регіонах України.

Намагаючись зміцнити державу, великий князь Володимир Святославович вирішив упорядкувати релігійні вірування її жителів, зробивши Київ релігійним центром. Він створив пантеон божеств у центральній частині київського дитинця. Дерев'яну статую Перуна прикрашала срібна голова й золоті вуса. Крім нього, до пантеону належали Дажбог, Хорос, Стрибог, Симаргл і Мокош.

Дажбог і Хорос уособлювали Сонце, але перший був слов'янського походження, а другий, мабуть, іранського і міг бути розповсюджений серед сіверян. Симаргл вважався богом Землі, підземного царства. Слов'янський бог Стрибог, який згадується і в «Слові о полку Ігоревім», був богом вітрів. Мокош – це жіноче божество родючості й домашнього господарства, напевне, перейшло від фінських племен.

Цікаво, що в пантеон не увійшли деякі боги, що за своїм значенням вважались одно порядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. До таких належали, зокрема, Велес (Волос) і Род. Відсутність у пантеоні Велеса (Волоса) пояснюється тим, що він був антиподом, супротивником Перуна. Перун – це грізний бог війни, який стояв на захисті держави, а Велес – покровитель і захисник «нижчого світу», герой-змієборець, покровитель багатства і худоби, родючості, володар світу мертвих, лікар і покровитель мистецтва. Не вписувався в сферу войовничого Перуна і Род. Його функції поширювалися на хліб, сир і мед, тобто символічну, обрядову їжу, що семантично пов'язана з родючістю і використовується під час свят та обрядів ще й сьогодні.

Ці боги в фольклорі не згадуються зовсім; деякі з них були перенесені з чужих країв і не могли сприйнятись нашими предками.

За своєю природою поганство – жорстоке. З ним пов'язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку. Але жертва, навіть жорстока, мала свій сенс, який випливає з глибокої поваги та віри в майже божественну силу вбивства старшої людини.

На питання про те, чи мали наші предки жерців, напевне, не може бути однозначної відповіді. Деякі жрецькі функції могли виконувати найстарші в роді особи. Від них вони перейшли до князів, бо це слово в германців означало старійшину роду. Нарешті, нашим предкам були відомі як професійні жерці волхви.


Случайные файлы

Файл
96478.rtf
181077.rtf
24164.rtf
76057-1.rtf
153856.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.