Класична риторика: розділ "елокуція або культура мовлення" (71433)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені В.Даля


Кафедра:_________________








КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему:_____________________________________________

_____________________________________________________

_____________________________________________________

По дисципліні:____________________________________________



Виконав: студент групи _____________

Перевірила: _______________








Луганськ 2008 р.


План

Вступ……………………………………………………………..………….3

  1. Класична риторика: розділ «елокуція або культура мовлення»…….6

  2. Якості культури мовлення……………………………………….……10

  3. Промова……………………………………………………………...…13

Список літератури


Вступ


«Напевно, кожному з вас знайомий тяжкий процес творчості, коли поірібно підготуватися до виступу на конференції або зборах, написати курсову роботу або реферат, звернутися до кого-небудь з діловим листом, відстояти свою точку зору в суперечці. За даними психологів мовленнєве заціпеніння переживають і досить розумні, освічені, начитані особи, котрі володіють широким, багатим словниковим запасом. Задумайтесь, як часто в результаті викривленої або неточно висловленої думки виникає конфлікт, суперечка, розрив стосунків? До чого, зрештою, може призвести відсутність взаємопорозуміння?

Уміння розуміти та переконувати, слухати та чути дається не тільки від природи або працею самовиховання. Воно досягається також і спеціальним навчанням, оволодінням цілою системою мовленнєво – розумових операцій, котрим навчали всіх культурних людей з найдавніших часів. Стістема ця була створена древньогрецькимн філософами – риторами і отримала назву риторика»[1, 6].

«Важливим елементом стилістики, загальної теорії й практики культури мовлення є риторика (грец. rhetor— оратор) — наука красномовства (ораторського мистецтва).

Риторика — це також навчальний предмет, у якому викладено теорію красномовства, ораторського мистецтва.

Риторику можна вважати однією з особливих частин і виявів стилістики як загального вчення про функціонально найумотивованіше користування мовою. Риторика спирається на ту частину мовознавчих узагальнень, знань, які грунтуються на особливій теорії і практиці мовленнєвого красномовства, передусім ораторського. її основи сформувались уже в Давній Греції (Перікл, Сок-рат, Арістотель, Платон, Демосфен та ін.), розвинулись у Давньому Римі (Цицерон, Квінтіліан та ін.), пізніше своєрідно й частково поширились в епоху середньовіччя (умовно від падіння Римської імперії в 476 р.) і до часів Відродження, або Ренесансу (в Італії у XIV—XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи — у XV— XVI ст.). Це був час переходу від середньовічної культури до культури Нового часу.

Окремі положення з риторики простежуються в зборниках Святослава 1073 і 1076 р. Видатними ораторами, отже й зачинателями вітчизняного риторичного слова, були митрополит Іларіон, церковно-освітній діяч Кирило Туровський (XII ст.). У XVI—XVII ст. ораторського мистецтва навчали в братських школах і в Києво-Могилянській академії (заснованої в 1632 р.).

Ці та інші діячі української культури зробили значний внесок до теорії і техніки риторичного мовлення, яке формувалось на усталених на той час зразках церковно-релігійних проповідей, промов, інших богословських, морально-повчальних поетичних і навіть драматичних творів. Риторику як мовленнєве красномовство можна умовно трактувати як давній особливий мовний стиль. У стінах Києво-Могилянської академії (у 1701 р. за царським указом Петра І їй надано титулу і прав академії і перейменовано на Київську академію) було розвинено теорію і мовленнєву практику традиційних для Європи доби Відродження трьох стилів («слогов») — високого, середнього і низького, успадкованих ще з античності.

Риторика — це одне з відгалужень стилістики як теорії і практики найдоцільнішого мовлення. Вона зорієнтована на формування у мовців здатності висловлюватись красномовно, поважно, інколи й іронічно, але зазвичай без звичної буденності.

Отже, риторичне мовлення завжди стилістично виразне, комунікативно зорієнтоване на красномовність, ораторство, через що повинно сприйматись як неповторно оригінальне, таке, в якому кожен з його творців виявляє свою індивідуальність, особистість, особистісність, своє Я»[3, 330; 331].

«З стародавніх часів риторика присвячена наступним питанням:

як навчитися говорити не тільки красиво та правильно, а й переконливо, у відповідності зі смислом викладати усно та письмово те, що ми хочемо сказати, та так, щоб нас точно розуміли ті, до кого ми звертаємось;

риторика вчила й вчить, як здійснювати мовленнєву комунікацію;

як правильно, логічно й виразно викладати та розвивати думки; вживати слова;

як користуватися мовленнєвою активністю в особистому житті та в суспільній діяльності, як виступати перед аудиторією.

Під ораторським мистецтвом розуміють перш за все високий рівень майстерності публічного виступу, якісна характеристика ораторської мови, вправне володіння живим словом.

Сучасна наука схильна до розділення понять «ораторське мистецтво» і «риторика», трактуючи останню в більш широкому сенсі. А саме: риторика — технологія (сукупність методів, засобів, прийомів) створення (породження) будь-якого тексту, оформленого в зрозумілому та переконливому висловлюванні, (усному чи письмовому), котре виражає важливі для автора та його адресата думки, почуття, переживання.

Людина від природи наділена суспільним даром мовлення, тобто здатністю розуміти все навколо неї, передавати свої думки, почуття, переживання словом. Найкраще це вміють робити митці слова — поети та письменники. Але дар мовлення притаманний всім людям. І дар цей особливий. Він потребує бережного ставлення до його збереження, примноження. Кожний народ світу, розвиваючи та збагачуючи свою мову, передавав її як неоціненний спадок від покоління до покоління.

Вивчення у школі рідної мови, ще не забезпечує достатнє вивчення мови, що підтверджує приказка: «Чужу мову можна вчити рік-два, а рідну — все життя». Вивчення мови у вищому навчальному закладі спрямоване не на структуру мови, а на норми та виразні особливості усного та писемного мовлення.

Класичну риторику та ораторське мистецтво можна розуміти як синоніми. В класичному варіанті вивчення риторики включало три необхідні компоненти:

1) вивчення теорії (викладення риторичних правил, характеристика специфіки мовленнєвого спілкування, вивчення типів аудиторії та пов'язані з цим теоретичні аспекти відповідної мовленнєвої поведінки);

2) вивчення визначних зразків риторики минулого та сьогодення, що дають змогу зрозуміти, як формується образ мовця, з одного боку, та конкретні прийоми і засоби мовленнєвого впливу — з другого;

3) вправляння в самостійних публічно-мовленнєвих виступах, в складанні та виголошенні промов.

Сучасна, оновлена риторика отримала назву «неориторика» (Retorika nova). Вона являє собою пряме продовження риторики класичної і включає її в себе. В риториці, що відроджується немало нового, взятого з безлічі виниклих в 20 ст. мовознавчих наук, присвячених вивченню структури спілкування, процесів комунікації, механізмів, видів мовлення тощо. Неориторика цікавиться теорією та досвідом, накопиченим ЗМІ, рекламою, вивченням процесу оволодіння мовою і мовленням дітьми та дорослими, побудовою теорії діалогу та полілогу, варіантами зворотного зв'язку в спілкуванні, лінгвістикою тексту»[2, 16].


1. Класична риторика: розділ «елокуція або культура мовлення»


«Культура мовлення — поняття багатозначне. Одне з основних завдань культури мовлення — це охорона літературної мови, її норм. Слід підкреслити, що така охорона є справою національної важливості, оскільки літературна мова — це саме те, що в мовному плані об'єднує націю.

Літературна мова — це, звичайно, далеко не те саме, що й мова художньої літератури. В основі мови художньої літератури лежить літературна мова. І, більш того, літературна мова ніби виростає з мови художньої літератури. Та, все ж, мова художньої літератури — це особливе явище. Її головна відмінність складається в тому, що вона несе в собі велике естетичне навантаження. Для досягнення естетичних цілей до мови художньої літератури можуть залучатися діалекти та інші не літературні елементи.

Одна з найголовніших функцій літературної мови — бути мовою всієї нації, стати над окремими локальними або соціальними обмеженими мовними утвореннями. Літературна мова — це те, через що створюється, природно, поряд з економічними, політичними і іншими факторами, єдність нації. Без розвиненої літературної мови важко уявити собі повноцінну націю.

Мова володіє великим арсеналом засобів. Найголовніша вимога до гарного тексту така: з усіх мовних засобів, для створення певного тексту, повинні бути вибрані такі, котрі з максимальною повнотою і ефективністю виконують поставлені завдання спілкування або комунікативні завдання.

Мова виконує різні комунікативні завдання, обслуговує різні сфери спілкування: одна справа — мова науки і зовсім інша — повсякденна розмовна мова. Кожна сфера спілкування у відповідності з тими комунікативними завданнями які нею визначаються, ставить до мови свої вимоги. Тому не можна говорити в комунікативному плані про культуру володіння мовою загалом. Те, що непогано в одному функціональному різновиді мови, виявляється зовсім неприйнятним в іншому.


Случайные файлы

Файл
31026-1.rtf
158651.rtf
4182.rtf
137607.doc
57346.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.