Українське поселення та житло (71192)

Посмотреть архив целиком


Українське поселення та житло



Зміст:

1. Поселення.

2. Житло.


1. Поселення.

Народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури. Вона створювалась, розвивалась упродовж багатьох століть під впливом різних факторів: історичних, природно-географічних, соціально-економічних тощо.

Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, хутір, присілок. Село — давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. За свідченням матеріалів XVIXVII ст., села складалися з дворищ-ланів. Вони виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей. На першому етапі розвитку поселення були малодвірні, на їх базі виникли багатодвірні села. Залежно від умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір.

Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців, і поклали початок поселенню. Іноді села, що складались з дворищ, називались селищами, а їх найстаріші частини — селом. Із сіл часто виділялися присілки (або виселки), які підтримували з селом економічні, сімейно-родинні та господарські зв'язки. Розвивалися села шляхом об'єднання дворів (чи дворищ) здебільшого за рахунок натурального приросту осілої сім'ї і наступного її поділу, а також прибуття нових людей.

У середньовіччі селяни, котрі жили на державних або приватних поміщицьких землях, отримували землю. Але зі зростанням населення неможливо було забезпечити всіх землею. Тому для бажаючих виділялись неужитки (чагарники, ліси, болота і т. д.), що вимагали освоєння. Цих селян тимчасово звільняли від повинностей. Нові поселення почали називатися в західних регіонах волями, а в східних — свободами.

В часи феодалізму і капіталізму на віддалених від села землях козацька старшина та багаті селяни утворювали хутори. Подібними до хуторів були населені пункти з невеликою кількістю дворів, які мали назву урочище.

Форми (типи) планування сільських поселень. Сільські поселення розвивались під впливом комплексу факторів: особливості географічного середовища (рельєф, гідромережа тощо), етнічні традиції, умови соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державне законодавство та ін. Для поселень українців найхарактерніші безсистемна, рядова, кругова, вулична, ланцюгова та комбінована форми планування.

Найстаріші поселення виникали у долинах річок, балках, біля озер тощо. Необхідною умовою для заснування сіл була наявність землі для обробітку, пасовищ, води. Враховувалась також можливість для самооборони.

Вивчали планування поселень чимало дослідників, котрі по-різному трактували розвиток їх форм. На Україні цим питанням займався Г. Ю. Стельмах. Однак у своїй праці він заперечував вплив географічного фактора на форму поселення, а також допускався інших неточностей, помилок.

Безсистемне планування сільських поселень — одне з найдавніших та найпоширеніших на Україні. Залежно від типу розселення можна виділити два варіанти безсистемних поселень: з розсіяно-гніздовою забудовою та зі скупченою. Перший варіант побутує на Гуцульщині. Селянські двори у такому по­селенні розташовані на значній відстані один від одного. Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Особливістю цього варіанта було хаотичне скупчення дворів, що найбільш характерне для північних районів Чернігівщини, Київщини, деяких місцевостей Полісся.

Цей тип поселення виник у період панування землеробських патріархальних общин, які утворювали компактні поселення гніздами.

Давні за походженням села з регулярним типом забудови. Її специфічною рисою є розташування дворів у ряд (часто ламаної конфігурації) з однаковою орієнтацією вздовж берегів рік, річок або озер. Рядові поселення могли бути однорядові та багаторядові і характерні для території всієї України.

До старих типів поселень належить і кругова форма сільських поселень українців. Зафіксовано декілька її варіантів. За твердженням вітчизняних та зарубіжних дослідників, генезис такого планування пов'язаний з обороною від різних нападів. Підтвердженням цього припущення є те, що кругові поселення розміщалися на мисах та закрутах рік. Ці поселення були здебільшого у передстеповій зоні України. Як показують матеріали, традиція захисту сіл від непередбачених нападів існувала і на Бойківщині, де села оточували огорожею.

На Бойківщині, Лемківщині, рідше на рівнинних районах України (Полтавщина, Київщина) побутував ланцюговий тип поселення. Селянські двори розташовувались обабіч дороги чи ріки. Конфігурація цього типу залежала від конфігурації русла ріки чи дороги. Двори або невеликі групи дворів могли знаходитись і поруч, і на відстані один від одного. Варіантом такого типу є розгалужена ланцюгівка, поширена у землеробських районах Карпат. Від основного ланцюга дворів відходило декілька дрібних гілок, що розташовувалися вздовж нижньої течії притоки основної ріки.

Дальший розвиток рядового планування — вуличні поселення. Будинки споруджувалися в два ряди на обидва боки дороги, причому хати були звернені одна до одної фасадом. Розрізняють одновуличні, двовуличні, тривуличні поселення, рідше зустрічаються чотиривуличні. Крім цього, у вуличних поселеннях існували ще й великі бокові вулиці, які прилягали до бокових під різними кутами. Немає сумніву — такі поселення створювалися переважно з одновуличних, а хати таких поселень будувалися з орієнтацією на будинок, що стояв попереду.

У поселенні комбінованої форми поєднуються різні типи планування. В рівнинних районах України найчастіше зустрічаються безсистемно-вуличні поселення, у Карпатах — рядово-ланцюгові, безсистемно-ланцюгові, безсистемно-ря­дові.

Еволюція форм сільських поселень XIX—початку XX ст. проходила за такими напрямами: трансформація однопланових поселень у комбіновані з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл.


2. Житло.


У записках Павла Алепського (середина XI ст.) зазначається: «у с. Маньківці дерево будинків було гладенько обтесане». Отже, можна дійти висновку, що техніка будівництва наземного житла на Україні була досконалою набагато раніше. Хата з коморою через сіни, причому зрубна, відома ще з часів Київської Русі. Ці хати мали стелю і двосхилий дах. До речі, дах такої конструкції переважав у селянському житлі навіть на початку XVIII ст.

Народними зодчими, ставились дерев'яні палаци князів, так звані хороми. Це виглядало так: хата + сіни + комора та підкліття з баштами над сіньми («терем») і кліть з великими вікнами та опаленням «по-білому» (з димарем) тощо. Подальші ускладнення таких хоромів, наприклад, повністю мурований палац князів у Галичі, розвивалися на основі народного житла. На цій самій основі виникло і церковне будівництво. Так, відомі церкви так званого хатнього типу, тобто в основі яких були зрубна техніка, іноді навіть обмазана та побілена хата.

Дехто з учених твердить, що поруч з наземним житлом, яке побутувало в період Київської Русі, найбідніше населення мало напівземлянки. Вони були глибиною 1 —1,5 м, над нею виводилися стіни, переважно каркасні з гілля, переплете­ного лозою, або з дощок, закиданих в шули. Стіну зверху замазували. Дах мав гостроконечну форму, стіни опускалися в землю. Землянки або обмазувались, або закидалися в шули дошками. Опалювалося таке житло переважно глинобитними печами різних форм (копулясті, на зразок сучасної, печі-камінки тощо), а також з відкритим вогнищем. Піч розміщалась біля стіни при вході, як у сучасній хаті, а також посередині чи в будь-якому іншому місці напівземлянки. Понад стінами вгорі вирізувалися в землі лежанки. Над входом був навіс. У землянку вели вирізані з землі східці. Існували дводільні напівземлянки.

Запорожці для житла використовували подібні до землянок курені, трохи спущені в землю, що будували на сохах та сволоках. Тут їжу варили в казанах, підвішених над відкритим вогнем у сінях. До таких жител можна віднести колиби, які збереглися до наших днів.

Твердження, ніби землянки, курені — це постійне житло менш заможних верств населення, не відповідає дійсності. Вони, як і колиби, найвірогідніше, були тимчасовим притулком, тим паче, що заготівля дерева в цей період не обмежувалась.

В XIVXV ст. домобудівництво на Україні набуло нових рис порівняно з домобудівництвом епохи Київської Русі. Найкращим свідченням цього є опис старосільської солеварні з 1559 р., яка побудована десь у XIV ст. В описі зазначено: «ряд будівель відремонтовано, а інші вимагають капітального ремонту». В актах передачі описувалися промислові будівлі, споруджені на високому тогочасному інженерному рівні. Також наводяться дані про будинки, де жили тодішні чиновники та робітники. Коло солеварні стояла пуста хата (хата + сіни), посередині двору — будинок (комора + хата + сіни). Пекарня за планом мала вигляд: комора + кімната + пекарня + сіни + комора, а будинок челяді складався з чорної кімнати та ще трьох кімнат. Характерне у цьому плані житло карпатського селянина І. Драгуновича з с. Жукотина, яке у 1646 р. складалось з сіней, хати і двох комор.

Таким чином, на Україні уже в XV ст. побутувало трикамерне житло (хата + сіни + комора) з різними локальними варіантами. Характерними рисами української хати є, насамперед, побілка і чотирисхила, по-різному трактована солом'яна покрівля. Але з цієї характеристики вилучаються хати Полісся та Карпат. Існують локальні варіанти вибіленої української хати.

У великих групах типів української хати виділяються ще дрібніші підгрупи, виникнення яких пояснюється місцевими історичними та географічними умовами.

На Лівобережжі, Слобожанщині, частково на Київщині дерев'яні господарські прибудови тут не мажуться зовсім, а каркасні з не дерев’яним заповненням мажуться жовтою глиною. Низький гладкий солом'яний дах має на фасадній та причілковій стінах виступи або галерейки. Хати оздоблюються різьбою по дереву, печі фарбуються яскравими глинами.

Хати Правобережжя, зокрема Поділля, мають високу покрівлю з уступами, глиновалькові стіни з пластичною обробкою (пілястри тощо) та різнокольоровим пофарбуванням, з розписом ззовні і зсередини. Тут існують і лісостепові варіанти. Виділяються хати Півдня з двосхилим або глиняним покриттям (в тому разі, коли він служив і стелею, і дахом), пластичною обробкою та багатим пофарбуванням стін і фронтів. Хати Півдня більш вузькі у зв'язку з відсутністю дерева.

Хати Опілля, Покуття і частини Буковини обмазані й побілені. Чотирисхила покрівля має уступи; традиційний тридільний план всередині. Особливо виділяється житло карпатського регіону — гуцулів, бойків та лемків.

Вигляд гуцульської хати, на противагу її внутрішньому оформленню, стриманий і суворий (декоровані тільки маленькі причілки). Перед входом до хати, вздовж фронтальної стіни гуцули завжди влаштовують піддашки або ганки. Житлові будинки мають чотирисхилі дахи, їх нахил коливається від ЗО до 60°. Найпоширеніше покриття драницями.

Бойківські хати чіткі, гармонійно пропорційні. Дахи бойківських будинків стрімкі та високі. Висота видимого ззовні зрубу до даху коливається в межах відношення: 1 : 2,5 — 1 : 3,5. На випущених консольно підвалинах («стременах») влаштовувалися відкриті та частково закриті галереї, переважно декоровані різьбленням. Одвірки часто мали трапецієвидну форму.

Розміри будівель на Лемківщині та її складових частин такі ж самі, як на Бойківщині. Дахи лемківських хат дещо нижчі від бойківських. Зруб декорований глиною та вапном. У східній Лемківщині вдавалися до багатоколірного декору зовнішніх, стін.

Будівництво житла, його конструктивне рішення залежало переважно від будівельного матеріалу. У північних лісових районах України, а також в Карпатах та Прикарпатті основним матеріалом вважалося дерево. У лісостепових районах, крім деревини, використовували глину, камінь. Таким чином, на півночі, у гірських районах найпоширеніші стіни із зрубів, а в лісостеповій — каркасні; на півдні — монолитні .

На Україні, зокрема, в гірських і північних районах, а також у лісостеповій частині, були хати зрубні та каркасні з дерев'яним заповненням горизонтально. Старі житла будувалися з дерев'яних колод (кругляків), пластин, брусів. Використання кругляка характерне здебільшого для лісових районів України. З метою доцільного використання, а також для естетичного оформлення житла стіни споруджувалися з колотих або пилених пластин, плоский бік яких повернутий всередину будинку.

Хата починалася зі зрубу, що мав переважно товсті смоляні колоди. Їх безпосередньо клали на каміння. Тільки на Поліссі підвали зводилися на «штандарах», тобто вкопаних в землю один коло одного палів, на які клали зруб. Зрубини на рогах будівлі зв'язувалися врубками різних конструкцій. Для зрубів з протез, як і з колод, найпоширенішою формою в'язання були: в руські вугли, в охлоп та в охряпку. Це поняття охоплює три способи виконання врубок: в цівку, в канюк та в замки. На Україні існувало 14 прийомів наріжних з'єднань зрубів, але вони поширилися пізніше.

Найдавніший спосіб в'язання — в цівку. Він полягав у тому, що на кінцях деревини у верхній і нижній вирубувалося півкругле гніздо. При цьому кінці деревини виступали на вуглах будівлі. Здавна відомі також інші прийоми, наприклад, рубка в замки. На кінцях дерева робилися прямокутні зуби і при складанні зрубу утворювалися виступи на вуглах.

Інколи в старих дерев'яних будівлях на Поліссі, у Карпатах стіни комор з'єднувались із зрубами хати за допомогою стовпів, які одночасно служили одвірками. На Правобережній Україні і Буковині каркас житла закидали деревом, перемішуючи з глиносоломою. Ця техніка більш пізня.

У лісостеповій зоні України, крім дерев'яної закидки, каркас заповнювали ще й лозою, очеретом, соломою, вальками і т.д. Тоді між стовпами (тулами), що утворювали каркас, набивали вертикально кілки, а їх заплітали лозою або перевеслами соломи. Могли також прикріплюватись до тул горизонтальні жердини, до яких з обох боків прикріплювали вертикально поставлені снопки очерету. Збудовані таким чином хати називали турлучними. їх обов'язково мазали ззовні, зсередини і білили.

У степовій і частково у лісостеповій частинах України стіни хат споруджували із соломи, вальків, рідше — з каменю, на розчині глини з піском та з глиносолом'яної маси, яку набивали між двома паралельними дошками (глинобитні хати). Будувалися також хати турлучні з наповненням каркасу очеретом. Багате населення мало житло з цегли.

У лісостеповій смузі XVIII ст. прибудовані до хати сіни і комора були переважно плетені. Наприкінці XIX—початку XX ст. збільшувалася кількість турлучних (на Лівобережжі), глинобитних та глиновалькованих (на Правобережжі) помешкань. Навіть у багатій на ліси Закарпатській Верховині на початку XX ст. бідніше населення споруджувало хати з вальків.

У народному будівництві використовували і комбіновані матеріали — камінь, глину, солому. Фундамент і стіни до вік­на виводили з каменю, а решту стін — з глиносоломи.

На Полтавщині були житла, де стіни виведені знизу до половини турлучною технікою, а вище складені з вальків або вибиті з глини. Вікна, як правило, споряджали наличниками, що мали спочатку практичне значення — утеплювали стіну, а пізніше — декоративне. Віконниці і наличники часто прикрашали різьбленням, фарбували різними кольорами. Віконниці були характерними для Лівобережжя, де часто дули сильні вітри. У курних хатах вікна мали прямокутну або трохи видовжену форму і дуже невеликі розміри. Рами встановлювалися наглухо з зовнішнього боку хати, а рухомі, так звані волокові — з внутрішнього.

Розміщення дверей у народному житлі має твердо встановлену традицію, створену віковим досвідом, яка виходить з принципу зручної та доцільної організації житлових допоміжних приміщень. У старій хаті здебільшого були одні зовнішні вхідні двері в сіни (з головного фасаду). Їх звичайно розташовували ближче до дверей, що ведуть з сіней в житлове приміщення. В деяких районах Лівобережної України та Карпат робили в сінях ще одні двері, що вели в город чи в господарський двір,— чорний хід. Ширина зовнішніх дверей дорівнювала 0,8—0,85 м, що характерно для одностулкових дверей, які масового поширення набули у старому селянському житлі. Висота дверей дорівнювала 1,60—1,70 м. Двері з сіней в житлове приміщення розташовувались ближче до фасадної стіни.

В курних хатах одностулкові двері мали прямокутну форму, а на Бойківщині — трапецієвидну форму, яка побутувала також у центральних районах України. Для підтримки стелі робились сволоки: один (у старих хатах), два чи три. Клалися вони уздовж або впоперек хати. Часто під два чи три поперечних сволоки підводили один повздовжній. У Карпатах більш відомі тільки повздовжні сволоки. Поверх сволока накладались врозбіжку і щільно один до одної дошки або плахи. На них настеляли очерет або солому, поверх того насипали попіл або пісок і накладали шар глини.

У степовій зоні, на Поліссі зустрічалася стеля негоризонтальна («горбата») — два схили, що сходилися вгорі на сволоку під певним кутом. Дах на кроквах був традиційним. Крокви врубувались у верхній вінець стіни. На кінець XIX ст. поширився прийом закріплення кроков у поперечні балки типу поперечних сволоків, тому кількість кроков відповідала кількості балок. Існував ще прийом (зокрема, у Карпатах): на виступи сволоків клали повздовжні балки («платви»), куди врубували крокви. Утворений від цього виступ даху підбивали дошками. На Поліссі зустрічались дахи, що підтримувалися сохами, які вкопували у землю з зовнішнього боку стін. На соху клався сволок, а на нього — крокви, вони утримувалися за допомогою вбитих «тиблів».

Найпоширенішим покрівельним матеріалом була солома, Її зв'язували у різноманітні снопики («сніпки»). Це — найдешевший матеріал. Уступи даху, а також викладка високого гребеня були розповсюджені на Правобережжі та в західних областях України. Вони не тільки захищали дах від протікання, але відігравали декоративну роль.

Покрівля зверху притискалася жердинами, кріпленими на зразок кроков («кізлини»). У Карпатах використовували для покриття будівель драниці та гонти, на Поліссі — солому.

Ще в період феодалізму в селянських хатах з'явився комин — прибудова біля печі у вигляді ковпака призматичної чи іншої форми, де збирався дим, який відводився у димохід («димар») через отвір, зроблений у стіні («каглу»). У східних слов'ян комин, як правило, був закритий. На Правобережжі та в західних областях України поряд із закритим був поширений відкритий комин, подібний до підвішеного коша.

Димар виплітали з лози та обмазували глиною або збивали з дощок, мурували з каменю, цегли. Він мав призматичну форму з розширенням внизу, встановлювався на землі або підвішувався на рівні димовідвідного отвору в стіні. Був поширений димар, що спирався на стіни сіней і на балку, покладену вздовж них, та звужувався догори. У курних хатах дим виходив через спеціальні отвори (димники), залишені в стелі, напівкурних — через каглу на горище. Зверху димар перекривався «шапочкою» з дощок на зразок двосхилого куреня. Такі перекриття мали різні конструкції. Вони ставились з метою захисту димаря від опадів.

На Україні побутував найбільше чотирисхилий дах, на півдні зокрема — двосхилий. У XX ст. під впливом міста двосхилий дах почав витісняти чотирисхилий. У степовій частині існували дахи із зрізаним зверху фронтоном, тобто зверху трохи залишилося торцевої сторони чотирисхилого даху, а нижче робився фронтон. Цей прийом поширився і на інші регіони. Фронтони будівель оздоблювались у вигляді кінських голів, птахів і т. д. Привертають увагу призьби, подібні до земляної лави. Вони робилися з дерев'яних дощок з утепленою засипкою на рівні двох вінців зрубу перед фронтальною стіною житлової кімнати.

Спорудження на садибі різних господарських будівель зумовлювалося передусім економічним станом сільського господарства. Заможні селяни мали різноманітні за призначенням просторі господарські будівлі із якісного матеріалу, а для бідніших селянських верств характерна мінімальна кількість будівель і застосування дешевих матеріалів.

На організацію плану житла, а також його об'ємно-просторової композиції до певної міри впливали прибудови до приміщень для худоби, зокрема у гірських районах Карпат, де до тильної частини будинку, а інколи з боків прибудовували вузькі, часто на всю довжину стіни приміщення (притули) для тварин. Вони мали меншу висоту, ніж житло, що давало змогу перекривати їх звисом даху будинку, не змінюючи нахилу.

В архітектурі народного житла є певний провідний мотив, який впливає на зовнішній вигляд будинку. Так, у східних, північно-східних регіонах України провідним мотивом були вікна з віконницями. У лівобережних, лісостепових районах, зокрема в Карпатах, провідний мотив — різноманітні прийоми галерейок, або веранд, на півдні — фронтонів двосхилих дахів, обернутих до вулиці. У багатьох районах звертали увагу на площину стін, застосовуючи для цього різні прийоми пластичної обробки, розпису, фактурування, оздоблювали вхід тощо.

Застосування різних будівельних матеріалів і конструкцій позначилося на прийомах пластичної обробки стіни, влаштуванні пілястрів, карнизів, поясків тощо, характерних для жителів лише частини правобережних районів, деяких південно-західних і південних районів України. Площину стіни звичайно фарбували в інтенсивні сині або зелено-сині тони, а всі виступаючі елементи залишали білими. Різні побутові смаки та традиції зумовили значною мірою прийоми фарбування, білення стін і деталей житла.

У північних та гірських районах, де будували житло з рубленими стінами, їх не фарбували, а щоб захистити стіну і забезпечити тепловий режим, особливо взимку, шви стін законопачували мохом, а потім обмазували розчином з глини і вапна. В деяких районах розчином з глини змазували торці колод зрубу і шви між вінцями фарбували найчастіше в білий або синій колір, торці колод — у чорний, жовтий. Дверні та віконні пройоми обводили однією чи кількома кольоровими смужками.

Таким чином, фарбування зрубної або каркасної стіни має багато варіантів та художніх прийомів. Окремі райони і навіть села мають часто свою, типову для них улюблену кольорову гаму, вироблену внаслідок тих чи інших умов і причин, здебільшого внаслідок використання місцевих барвників. Однак на Україні стіни житлових приміщень фарбувалися переважно у білий колір. Кольоровими орнаментальними композиціями на бічних і напільних стінах розписували житлові приміщення в Одеській, Винницькій та Чернівецькій областях.

Своєрідний характер настінного розпису житлових будинків на Лемківщині, де зовнішні стіни рублених будинків спочатку обмазували «нафтовою ропою» або покривали фарбою, яку одержували з перепаленої глини, потім фарбували у світлі тони. Робили розпис здебільшого білим. Найтиповіше розміщення розпису — на торцях вінків зрубу, а також довкола дверних і віконних прорізів.

Повсюди на Україні фарбували нижню частину призьби, для чого використовували переважно кольорові глини.

Основні господарські будівлі українського селянства — клуні, призначені для зберігання снопів збіжжя, соломи, а також молотьби. На півночі це були звичайні сараї, інколи з навісом типу ганку біля входу. В інших місцевостях споруджувалися будівлі з низькими стінами, широкими і високими в'їзними дверима-воротами, високим, найчастіше чотирисхилим дахом на ключинах-кроквах, що лежали у верхній частині на сволоку, який підтримували поставлені в ряд сохи.

У північних та західних областях України стіни клуні зводилися з дерева у зруб, закидку, в лісостеповій смузі — з плоту, інколи з обмазкою, а також з глиносоломи. У степовій частині клунь не було, там хліб молотили під відкритим небом.

Для великої рогатої худоби та коней будували стайні, розмір яких залежав від кількості худоби. Для відгодівлі свиней використовувався саж, невелика зрубна будівля, переважно з конічним дахом, піднята над землею на стояках, а для овець — кошари. Особливе місце посідали обороги — підня­ті на чотирьох жердинах шатрові перекриття («шапки») — під ними складали сіно. Внизу обороги інколи використовувалися як склад або сарайчик. У районах, де вирощували кукурудзу, будувались кочинці.

Серед господарських споруд чільне місце посідає комора, призначена переважно для зберігання зерна. Здебільшого комори розташовували біля хати. В них, як правило, настеляли дерев'яну підлогу вище рівня землі, зводили стелю. Подекуди комори робили з каменю, а іноді вони мали каркасну кон­струкцію з заповненням глиновальками. Комори були з галереями і без галерей. Галерея, або навіс, а також нижній майданчик, робилися шляхом випускання верхніх та нижніх колод і служили для зручності навантаження і розвантаження зерна.

З метою збереження овочів, молочних та інших продуктів споруджувалися погреби у вигляді ями, перекритої на рівні грунту плоским дахом з настилу жердин і тонкого дерева, соломи або очерету, які зверху засипали землею. Для входу залишали отвір, що закривався дошками. Над ямою розташовували «погрібник» — найчастіше звичайний трисхилий курінь. Найскладніший погрібник — це споруда, яка нагадувала комору, навіть з галереєю. Погрібники будували з дерева, мурували з каменю.

Колодязі, криниці. Найпоширеніший був колодязь, що мав зруб, опущений в землю. У колодязі з високим рівнем грунтової води опускали в землю кадовби з дерева або заплітали пліт. Колодязь, який мав нижчий рівень грунтових вод, обкладався дерев'яними балками або мурувався з каменю. Зруб мав чоти­рикутну, шестикутну та округлу форму, коли він був камінним. Над зрубом будувався навіс, що міг спиратися на верхні кінці зрубу або стовпи. У першому випадку дах навісу при багатокутному зрубі робили багатосхилий, при чотирикутному та круглому — двосхилий. Для набирання води ставили важіль — «журавель» або застосовували коловорот.



Список використаної літератури.


  1. Воропай О. – Звичаї нашого народу.

  2. Євтушенко – Народна художня творчість. Харків1997.

  3. Макарчук С.А. – Етнографія України. Львів 1994.

  4. Наулко В. – Культура і побут населення України. Київ 1993.





Случайные файлы

Файл
169924.rtf
131049.rtf
113028.rtf
85394.rtf
181729.rtf