Жизнь и творчество Рафаэля (70085)

Посмотреть архив целиком

Сонце Ренесансу зійшло над Італією в XV ст. Не була тоді Італія єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і респуб­лік, які ворогували між собою. Володар кожної держави прагнув услав­лення і охоче приймав при своєму дворі артистів, музикантів, співаків, поетів, художників. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, правила якою династія шерстяників та банкірів — Медічі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у XV ст., пишно розцвіло її мистецтво, вона переживала Ренесанс,— за словами Ф. Енгельса, «найбільший прогресивний переворот з усіх, що їх знало людство». Ренесанс відродив інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася «вмістилищем гріха». Відродив він і інтерес до античної філософії, зокрема Ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у XIIIXIV ст. Тож не дивно, що на його хвилі піднеслися великі худож­ники, справжні титани — Леонардо да Вінчі. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з цієї трійки геніальних майст­рів, не знав мук творчості, притаманних його попередникам, що надає особливої привабливості творінням його геніального пензля. Художні ідеали Ренесансу він втілив у своїх численних творах з винятковою пов­нотою.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 берез­ня 1483 року в тоді невеличкому італійському містечку Урбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокре­ма й живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину Маджу з сином на руках, а рівно й те, що герцог урбінський Федеріго да Мон-тефельтро мав його за порадника в питаннях мистецтва. Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати. Незабаром у хаті запорядкувала мачуха. Певно, вже відтоді стало хлопчикові незатишно у рідному домі, а ще менше уваги приділяли йому після народження сестрички. Гадаю, що батько розумів його душевний стан, чому й кликав до майстерні, де його учні малювали церковні образи, вкривали позолотою зброю та по­суд, розписували меблі. Тут Рафаель набував перших фахових навичок. Ймовірно, брав його батько з собою, коли йшов до герцогського замку, де чимало чого можна було подивитися, хоч би картини чудового майст­ра П'єтро делла Франческо. Не виключено, що брав він його з собою і до Перуджі, порівняно з Урбіно більшого міста, де вони заходили до май­стерні славного на цілу Італію П'єтро Вануччі, прозваного Перуджіно.

Перший біограф Рафаеля — Джорджо Вазарі твердить, що це було ще за життя матері Рафаеля, і буцімто батько тоді ж віддав його в науку до цього майстра. Важко цьому повірити, тим більше, що Джованні помер, коли синові було тільки одинадцять років. Можна уявити, з якою гост­ротою відчув хлопчик своє сирітство: між ріднею точилися сварки, мачу­ха позивалася з дядьком, справа розглядалася в суді протягом п'яти ро­ків. Упевнено можна твердити, що в артілі, керованій Перуджіно, сімна­дцятирічний Рафаель був не останнім майстром, оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації банкірів, видатного й новаторського для того часу архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну творчу індивідуальність, переконує найраніша з його збережених картин — «Мадонна Конестабіле» (зве­ться так за прізвищем власника, від якого перейшла до Ермітажу).

Лагідно розповідає про юного Рафаеля його невеличка мадонна. Неможливо не затриматися біля неї, адже розповідь її зворушує. Скіль­ки ніжності, цноти, любові, душевної гармонії! Вони у плавких обрисах, у колірному акорді, в позах і обличчях юної матері та хлопчика, у мелан­холійному краєвиді з тендітними деревцями й далеким краєобрієм, що тане у повітряній імлі. Дивно: немовля розумними оченятами дивиться в розгорнену книгу, ніби вміє читати. Зовсім не такі хлопчики в мадоннах Перуджіно — такі собі звичайні хлопчики...

І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина мальована за його начерком. Рафаель ще не навчився насліду­вати вчителя. Не знати, як оцінив Перуджіно «Мадонну Конестабіле». Але за два-три роки вже малював точнісінько на його кшталт,— відріз­нити їхні роботи майже неможливо.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився кращим художником Перуджі, керував великою майстернею, замовлень мав більш ніж досить. І міг би він перетворитися на вправного цехового живописця, значно кращого за свого батька, а може, і за вчителя.

Тим часом в Урбіно запанував Гвідобальдо да Монтефельтро, син Федеріго. На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шануваль­ника мистецтва, Гвідобальдо був людиною вченою, знавцем античної лі­тератури, збирачем книжок і старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей з усієї Італії. Тож не дивно, що Рафаель мав щастя увійти в число його обранців. Бальтасар Кастільйоне — дипломат і пись­менник, що стане одним з найближчих друзів Рафаеля, розповів у своїй знаменитій книзі « Придворний» про товариство «ідеальних людей», яке зібралося тоді в урбінському замку. Розважалося товариство деклама­цією віршів, диспутами на теми про найвищі людські досконалості, аматорськими виставами, музикою. Незрівнянною грацією в танці вирізня­лася Маргарита Гонзаго, Чезаре Гонзаго добре співав, Бальтасар Кастільйоне грав на скрипці, а поетами були геть усі. Якось Кастільйоне та Гонзаго склали панегіричного вірша на честь герцогині Єлизавети (дру­жини володаря замку), де вивели її у двох образах: богині урбінського замку і німфи Галатеї — уособлення спокійного моря, виблискуючого під променями сонця. Як поет Рафаель ще не міг з ними змагатися {піз­ніше він складатиме вірші, ще ліпші), але живописний панегірик на честь герцогині він створив, порівнявши її з самою дівою Марією. Кар­тина «Заручини Марії» (тепер у Міланському музеї) композиційною схемою, навіть окремими постатями нагадує твори Перуджїно. Але на­скільки у Рафаеля і пози, і архітектура, і обличчя гарніші, вишуканіші, скільки в його стилі недосяжної для вчителя аристократичної рафінова­ності! Чисті, «святкові» фарби, «музичні» ритми ліній, «балетна» грація рухів Марії та Йосипа (який, всупереч Євангелію, зображений гарновидою й стрункою молодою людиною) — в усьому цьому відбилася своє­рідна атмосфера урбінського двору.

Не дивно, що, перебуваючи в аристократичному середовищі, звер­тається художник і до «рицарського» сюжету — битви святого Георгія з драконом (Лондонська Національна галерея). Легендарний рицар, хоч і одягнений у тяжкі лати, схожий на юного пажа. Впевнено, спокійно, ніби виконуючи гімнастичну вправу, він проколює списом потвору, що не встигає утекти до своєї печери. Білий кінь юного героя стрибає через дракона, а морду грайливо вивертає, ніби всміхаючись. На другому плані прекрасна царівна молить бога за свого рятівника, на горбочках між скелями виструнчилися дерева, кучерявляться кущі, а вдалині видніється замок. Згадуються рицарські романи, італійська поезія XIV століт­тя, а фарби, чіткість відтворення численних деталей примушують прига­дати пізньоготичну французьку мініатюру — найвишуканіше з усього, що породила західноєвропейська середньовічна культура.

Герцог Гвідобальдо вірив у велике майбутнє Рафаеля і розумів, що місце йому вже не при його дворі, а у найвидатнішому художньому осе­редку Італії — Флоренції. З рекомендаційним листом до голови уряду Флорентійської республіки П'єтро Содеріні двадцятирічний маестро прибуває до славнозвісного міста. Переживало воно тоді радісне піднесен­ня. Деспотичне правління родини Медічі, війна з містом Пізою, похмурі дні масових покаянь, викликаних проповідями Савонароли, який з си­лою біблійних пророків таврував безбожництво та розпусту,— все це було у минулому. Флорентійці знову веселилися, впорядковували свої справи, прикрашали своє улюблене місто. Подією недавнього часу було встановлення перед палацом Веккіо статуї Давида — шедевра Мікеланджело Буонарроті (в міських хроніках Флоренції навіть зустрічаємо такі записи: «такого-то числа, місяця, року від дня встановлення Дави­да»). У залі засідань уряду республіки завжди було людно: жваво й захоплено обговорювалися картони майбутніх розписів, виконаних Леонардо да Вінчі та Мікеланджело. Кому з геніальних митців віддати перевагу?

Всупереч сподіванням, замовлень від Содеріні Рафаель не отримав, але роботи йому не бракувало. Та подією в його житті стало знайомство з творами Мікеланджело і Леонардо, з якими завдяки Перуджіно він познайомився особисто. Уперше побачив він і інші численні художні скарби Флоренції, знайшов собі тут друга й порадника Фра Бартоломео, хоч і не геніального, але визначного майстра. Періодично навіду­вався Рафаель до своєї перуджійської майстерні, керував роботою учнів, але все міцніше вростав у благодатний грунт флорентійського мисте­цтва. Він остаточно відійшов від манери Перуджіно, від традиції се­редньовіччя. Багато чого навчив його Леонардо, але Рафаель не став його сліпим наслідувачем. Тема мадонни, як і раніше, лишається для нього улюбленою, але мадонни, створені у Флоренції, знаменують новий етап у його творчості. Краща з них «Мадонна на зеленому лузі» (1506, Віденський музей). Обличчя молодої злотокосої матері втілює тут ідеал жіночої краси, який Рафаель шукав протягом цілого життя і не міг, за його власними визнаннями, знайти в одній реальній жінці. Марія з ніж­ністю дивиться на здорових малюків — Ісуса та Іоанна, що бавляться біля її колін. На зеленому лузі біліють ромашки, червоніють маки, вда­лині—річка, за нею — оповиті блакиттю гори. Марія зображена босоніж, у синьому вбранні без якихось дорогих прикрас, які полюбляв Перуджіно. Створюючи цю картину, Рафаель, безумовно, згадував «Мадонну у гроті» Леонардо. Схожі обличчя дітей, тут і там пірамідальна побудова групи, схожа і техніка письма. Втім, різниця між творами принципова: у Леонардо всі жести символічні. Майбутній Іоанн Хреститель молиться Ісусові, той його благословляє. Марія з загадковою усмішкою одну руку поклала на плече хлопчику Іоанну, другу простерла над сином — чи то хоче захистити його, чи щось вхопити. Ангел, дивлячись на глядача, вка­зує пальцем на жінку з дітьми.


Случайные файлы

Файл
29207.rtf
28524-1.rtf
153016.rtf
29404-1.rtf
66256.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.