Культура початку ХХ ст Українська музика (68358)

Посмотреть архив целиком


УКРАЇНСЬКА МУЗИКА


Український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня, здобула cобі визнання в цілому світі. Подорож української капели, з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним триумфом слов'янських хорів звичайно за українцями визнавалася першість. Українські селяни, співаючи без усякої науки, керуючись вродженою музичністю, ніколи не співають в унісон, а зразу розбиваються на різні голоси і кожен веде свою партію. Український церковний спів є, мабуть, одним із країцих у світі зі своїми стародавніми розспівами й новішими композиціями майстрів церковного співу, славних композиторів кінця XVIII та початку XIX ст.

Одним з видатних українських композиторів був Микола Лисенко. Беспосередні учні і послідовники Лисенка не виходили за межи тих, зрештою, провінціальних кордонів вокальної музики, в яких мимоволі замкнув українську музику Лисенко. Але українскі музики з цим обмеженням очевидно не могли миритися. Коли безпосередні учні Лисенка ще містилися в межах вокальної музики, то їхні сучасники, але учні інших чужинних шкіл, виразно вважали потрібним ті межі вокальності переступити. Засвоїти українській музиці побіч вокальних осягнень також інструменталізм, а разом із тим засвоїти побіч малих і великі форми, всі роди симфонічної та камерної музики — фортепіанові та оркестрові,— одним словом, вивести українську музику на широку дорогу творчості у всіх галузях української музичної продукції, стало головним завданням сучасності.

Вже сучасники учнів Лисенка, ті, що не в нього вчилися, зробили рішучий крок у тому напрямі. Це були Яків Степовий (1883—1921) і П а в л о Сениця (род. 1879). Степовий — родом із Харкова (справжнє прізвище — Якименко), вихованець придворної капели, до якої попав змалку, а потім — Петербурзької консерваторії, яку скінчив по класу теорії композиції Римського-Корсакова. В своїй творчості Степовий теж головним чином тримався вокальної музики малих форм із пануванням мінору. Такі його «Барвінки» — серія солових співів, дуетів і тріо в звичайному для української музики мелодійному стилі, ліричного змісту. Наступний крок у творчості Степового — це збірник «Пісні настрою» на слова Олеся. Це, власне, продовження «Барвінків», але тут уже замість епіко-ліричної простоти приходять модуляція мелодійної лінії й досить вибагливі моменти гармонії. Далі Степовий написав досить багато романсів і взагалі солоспівів на слова різних поетів. Але, не задовольняючись самою вокальною музикою, в якій він все ж повніше виявився, Степовий дав уже серію фортепіанних творів камерного характеру, а саме невеличкі п'єси, як „Ргеlude”, „Іmpromtu”, „Valse”, „Menuette” тощо. Правда, в цих речах чуються впливи то Чайковського, то Гріга, то різних модерністів, але важливо, що Степовий не залишається чистим вокалістом, хоч із натури мав до того нахил.

Ще рішучіше, ніж Степовий, став на шлях інструменталіста Павло Сениця учень Московської консерваторії, де теорію композиції проходив під керуванням Яворсько, Сениця теж заплатив данину вокальній музиці, написавши більше півсотні романсів та дуетів, тріо, квартетів на слова, різних поетів. Але, коли у Степовою ще головні твори вокальні, то у Сениці більші й характерніші твори вже інструментальні то й іноді у великих формах. Такі його “Українська симфонія” для оркестру, оркестрова увертюра, стру-

ний квартет для фортепіано, для віолончелі, для скрипки тощо. Коли Степовий у своїх фортепіанових творах зраджує ще певний еклектизм то Сениця в своїх інструментальних творах виявляє власну індивідуальність у малюнку мелодій і тематиці твору, мистецьку умілість - у комбінації своїх тем. Сеницю М. Грінченко уважає за найбільш серйозного з усіх композиторів післялисенківського періоду.

Те значення, що в Російській Україні для поворотних точок у сучасній українській музичній творчості мають Степовий і особливо Сениця, в Австрійській Україні має їхній сучасник Станіслав Людкевич (нар. І879), що музичну освіту закінчував у Відні та у Лейпцігу під проводом Греденера та Замлинського. Людкевич теж платив спочатку данину вокальній музиці, але скоро перейшов до вокально-інструментальних творів, в яких полягає його головна сила, Він виступає як майстер великих форм, між якими визначаються його симфонічна поема в чотирьох частинах - “Кавказ” - для хору та оркестру й чимало інших вокально-інструментальних творів. Людкевич, власне, перший поклав край тому дилетантизмові, що панував у музиці Австрійської України, і, як талановитий художник, уміє провести оригінальні теми тонко, по-художньому, переплітаючи “гармонійні фарби” з “контрапунктичними візерунками мелодії”. Але Людкевич виступає і як чистий інструменталіст (головним чином із т. зв. “програмовою” музикою) в таких творах, як варіації на фортепіано з оркестром, фортепіанне тріо тощо. Людкевич має нескінчену оперу “Бар-Кохба”.

Молодша генерація композиторів колишньої Австрійської України слідом за Людкевичем свідомо направляють свою творчість у бік інструментальної музики. Особливо між сучасними композиторами Західної України визначаються композитори, що кінчили свою музичну освіту в Празі, в чеській консерваторії у проф. Вітезслава Новака.

Також до празької школи належить Нестор Нежанківський (1893 – 1940) – син Остапа Нежанківського, автор фортепіанних творів: прелюд і фуга, варіації, мала сюіта, паскалія тощо, фортепіанне тріо, полонез та сімфонічна оркестровка. Музичними модерністами є Зиновій Лисько та Микола Колесса (син філарета Колесси), нарешті наймолодші – Роман Сімович та Стефанія Туркевич – Лісовська. Це вже учні празької школи, головним чином Новака, і всі вони є майстрами-інструменталістами озброєними професійною освітою; вони без старого галицького дилетантизму спільно направляють свої зусилля на створення модерної інструментальної музики. Більш-менш в тому напрямі працюють й Астон Рудницький учень берлінської школи. Це – головні творчі сили в Західній в часи її недовгої приналежності до бувшої Польської Речі Посполітої.


В організації музичної освіти, музично-співочих І доброчинних культурних товариств “Просвіта” (1868). “Руська бесіда” (1870), “Торбан” (1870), “Боян” (1890). Товариства “Боян” діяли у Києві (1904. керівники М. Лисенко, О. Кошиць) й Полтаві (1905).

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р.— Вищий музичний інститут, з 1939 — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли дев'ять філій музичного інституту - у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один з найбільших у Свропі (нині у цьому приміщенні — Український державний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушсльницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалсвич, виконавська майстерність яких набула світового визнання. У 1900 р. розпочав діяльність Великий міський театр (з 1939 р.— Львівський театр опери і балету, з 1956 — ім. І. Франка). До здобутків театру належать опери “Золотий обруч” Б. Лятошинського (за повістю І. Франка “Захар Беркут”), “Ернані” Дж. Верді, балети “Сойчине крило” А. Кос-Анатольського, “Створення світуА. Петрова. До цієї групи належить Василь Барвінський зі своїми інструментальними творами, головним чином камерного характеру, як фортепіанові прелюдії, концерт “Мініатюри” тощо, два фортепіанні тріо, фортепіанний сексет, струнний квартет, сімфонічні твори, як рапсодія, увертюра тощо. Дає Барвінський також і вокальні речі з дуже орігінальною обробкою народних пісень. Він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, філософському факультеті Кардового університету (Прага), закінчив Празьку консерваторію. У Львові очолював Вищий музичний інститут і консерваторію. У 1948—1958 рр. зазнав репресій. У творчості В. Барвінського відчутні мотиви імпресіонізму. Композитор плідно працював у різних жанрах. Його творча спадщина — вокально-інструментальні етнографічні картини “Українське весілля” для мішаного хору, квартету солістів і оркестру, хорові твори а капела (“Шевченкова хата”, “Колосися, ниво” на слова Б. Лепкого), солоспіви для голосу у супроводі оркестру (“Псалом Давида” на слова П. Куліша”, “Ноктюрн” і “Сонет” на слова І. Франка) та ін.

У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Стрілецькі пісні (патріотичні, маршево-похідні. жартівливі та ін.) грунтуються на народних й козацьких традиціях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий. Р. Купчинський, Н. Нижанківський, М. Леонтович. Найпопулярніша пісня січових стрільців — “Ой у лузі червона калина” (1915). Поетичний образ "червоної калини" сприймається як символ духовної єдності українського народу, розмежованого у ті часи кордонами двох імперій - Росії та Австро-Угорщини. Пісня побутувала як народна. Існує вона і в музичних обробках різних композиторів та виконавців.

Попри усі суперечності доби в українській музиці поширювалися ідеї національного й соціального визволення. І навіть за умов радянської влади, яка у культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального більшою мірою, ніж національного, українська демократична музика зберігала традиції національної єдності.

Українські композитори зверталися до здобутків вітчизняної гуманістичної літератури, передусім до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Музичну шевченкіану збагатили С. Людкевич (кантата-симфонія “Кавказ”, 1902—1913, кантата “Заповіт”, 1934, 1955), Я. Степовий (“Прелюд пам'яті Т. Шевченка”, 1912), К. Стеценко (музика до вистави “Гайдамаки”, 1919—1921, кантата "Шевченкові", 1922).


Случайные файлы

Файл
24103.rtf
68891.rtf
148869.doc
7304-1.rtf
20902-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.