Українські легенди та перекази про диких звірів (64651)

Посмотреть архив целиком















Реферат на тему:

Українські легенди та перекази про диких звірів



Українська народна зоологія, відображена в легендах, не обмежується самими лише свійськими тваринами; в ній посіли відповідне місце дикі звірі, птахи, риби, гади й комахи. Народна фантазія всіляко, напевно, силкується осмислити різноманітні особливості тих чи інших живих істот і з цією метою несвідомо спускається в глиб прадавніх віків і виносить звідти уламки спільно-арійських релігійно-міфічних поглядів і вірувань, то покірно повторює споріднені з нею апокрифічні уявлення, внаслідок чого витвори її в цій галузі являють собою найстрокатішу суміш елемента «легендарного» з казковим. А втім під впливом християнства порівняно серйозніший «легендарний» елемент все-таки значно перевершує елемент казковий.

З диких звірів українські народні легенди, як і слід було сподіватися, відзначили тільки тих, з якими народові найчастіше доводилося й доводиться стикатися в житті. Доволі багато легенд є про вовка (звичайний — Canis lupus), оскільки вовк, поза своїм прямим значенням, відіграє ще й важливу роль у зооморфічному зображенні демона.

Якось, — розповідає легенда (Луцький повіт), — чорт явився до Бога й каже: «Люди зовсім не доглядають своєї худоби, і вона робить шкоду. Треба зробити так, щоб люди на майбутнє боялися пускати її саму». Бог звелів тоді чортові зліпити з глини вовка. Чорт хутенько побіг, зліпив вовка і привів його до Бога. Бог знайшов вовка завеликим (той був завбільшки з доброго коня) і визнав, що його слід обстругати. Чорт узявся обстругати вовка, і з великих стружок наробив шершнів, з менших — мух, а з найменших — комарів. Він обстругав вовка до таких розмірів, яким ми його бачимо нині, й пустив. Вовк страшенно розлютився від нестерпного болю і сказав Богові, що їстиме не лише худобу, а й людей. Чорт привів вовка до людей і нацькував його на першого-ліпшого чоловіка. Чоловік той став благати вовка, аби дозволив йому перед смертю помитися. Вовк дозволив. Чоловік узяв гарного дрючка, заховав його, а тоді спитав у вовка дозволу витертися його хвостом. Вовк дозволив і це і відставив хвоста. Тоді чоловік схопив вовка за хвіст і ну його гамселити дрючком щосили. Вовк вирвався від чоловіка і накинувся на чорта. Чорт злякався і дременув від нього, вовк — за ним... І тепер, коли біжить вовк з роззявленою пащею, то люди не чіпають його, інакше чорт втече від вовка, і він кинеться тоді на ту людину, яка перешкодить йому наздогнати чорта.

В Ушицькому повіті записано такий варіант. Вовків, собак, лисиць, диких кіз, кабанів, зайців та інших звірів чорт зробив з глини. Коли все це було готове, прийшов Бог поглянути на чортову працю. Чорт давай цькувати Бога й декілька разів вигукнув: «Гужа його!» Та ані вовки, ані собаки не зрушили з місця. Тоді Бог мовив: «Ану лиш, тепер я тебе поцькую!» І щойно вимовив «Гужа!», як усі вовки й собаки в ту ж хвилину кинулися за чортом. Чорт хотів накивати п'ятами, та де там: тільки-но ухопився за вільшину, як собаки відкусили в нього п'яти, і відтоді чорт — безп'ятий. Загалом кажучи, на Україні є вірування, що вовки їдять чортів. Кажуть (м. Тараща): якби їх не вбивав грім і не пожирали вовки, тоді б чортів розплодилося стільки, що й світу Божого не було б видно.

Наведені легенди про створення вовка і вороже ставлення його до диявола досить близькі за змістом до естонського переказу, який наводить Відеман, і до одної албанської казки, яку наводить Ган. Естонський переказ говорить, що коли Небесний Отець (Таг) створив звірів, диявол також виявив бажання бути творцем: із синьої глини він зліпив собаку, та оскільки сам не спроможний був оживити його, то звернувся з проханням до Небесного Отця. Небесний Отець у відповідь на це прохання сказав: «Устань, вовче, розірви чорта!» (за іншим переказом, ці слова вимовив начебто сам диявол). Через те ести чортів і небіжчиків, що повертаються на цей світ, відлякують вовками, які й пожирають останніх.

Зміст албанської казки, у стислому вигляді, такий. Коли Господь створив прабатьків, чорт із того ж матеріалу змайстрував вовка, але оживити його ніяк не міг: хукав на нього до знемоги, а все ж таки нічого з того не виходило. Тоді Бог ударив патерицею по бебехах (тому в нього перехват на тулубі) і мовив: «Створіння, пожери свого творця!» І першим, кого зжер вовк, був диявол. Подібний до цього грецький міф повідомляє Харисій Мегдан: вовки пожирають демонічних вовкулаків, як у естів — небіжчиків, що блукають після смерті і заспокоюються лише тоді, коли їх тричі з'їдять вовки і уразить блискавка.

Отже, цілком зрозуміло, що тут ми маємо справу з одним із різновидів дуже поширеного дуалістичного сюжету про світотвір і створення тваринного світу Богом та дияволом.

Вовками відає святий Юрій, причому в Олександрівському повіті їх навіть і називають «Юрієвими собаками». Вовки їдять тільки те, що вкаже їм святий Юрій. Одного чоловіка чарівники перетворили на вовка, і він був вовком цілий рік. Вигнаний з села людьми й собаками, бігаючи лісом, він схотів їсти. Раптом він угледів святого Юрія, який їхав верхи на білому коні. Наблизившись до перевертня, святий Юрій зупинився і свиснув. Одразу ж на його свист вибіг з лісу вовк, якому святий Юрій сказав: «Візьми цього свого товариша й покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі» (Луцький повіт).

Святому Юрію (Георгію) приписується влада над вовками, без сумніву, тому, що на нього, так само, як на святого пророка Іллю та архістратига Михаїла, перенесено риси язичницького бога-громовика, а вовк є зооморфічним образом демона. І таке зображення святого Георгія властиве не лише руському народові, а й багатьом іншим. Так, мусульмани в давнину сполучали Іллю й Георгія в один образ Khidrelleza; абазини вшановують обох названих святих в один і той же день. Сама влада святого Георгія над вовками виробилася, на думку академіка Веселовського, «з ідеї приборкання: St Georges leur serre la gueule, кажуть y Франції; вони — це негативний символ, як у північного Одина, який водночас зветься й ворогом вовка, й годує двох вовків зі свого столу, а вовки звуться його псами». У руському духовному великому вірші Єгорій Хоробрий зустрічає саме вовків і заповідає їм їсти лише «велене, від святого Єгорія благословенне» (дозволене, вказане); «що у вовка в зубах, те Єгорій дав», — говорить руське народне прислів'я. В ролі годувальників вовків в українських і взагалі руських легендах, поряд зі святим Георгієм, виводяться також Спаситель і святий Микола, подібно до того, як в осетинській легенді — Бог. Святого Георгія легенди подають у таких випадках на білому коні, або старим, навколо якого вовків — сила-силенна; вовки — його хорти (так само в Литві та у естів); він — вовчий пастир, як у осетинів святий Феодор Тирон (Тутир), інший змієборець.

Святий Юрій призначає в поживу вовкам не тільки тварин, а й людей: так народ пояснює випадки розтерзання вовками людей.

Одна жінка, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить — на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки лягли навколо нього. І каже він до вовків: «Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до другого) — оце ягня; тобі — оте...» Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: «А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі». Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить — чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає. Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи.

Тоді чоловік — хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. «Добрі люди! — став він благати.

Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму». Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: «Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму». Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.

Споріднена легенда, записана в Олександрівському повіті, проводить мораль, що все на світі відбувається за Божим помислом і Його ухвалою.

Ішли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: «Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків». А другий відповідає: «Я сам від чотирьох вовків одіб'юся». — «Ні, — каже перший, — краще зупинимося на ніч: Бог його Святий знає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків — сила-силенна, а посередині — Юрій варить їм їсти. «Не бійся, чоловіче, — каже Юрій, вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?» Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю». Ось Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад — не взяли. Послав він ще шістьох — і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважного сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: «сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.


Случайные файлы

Файл
refcvb.doc
59365.rtf
18899.rtf
3525.rtf
73934.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.