Додаткові українські легенди та перекази про людину (64629)

Посмотреть архив целиком

Додаткові українські легенди та перекази про людину


Крім основних космогонічних легенд та переказів про людину, на Україні й понині живе ще чимало, так би мовити, додаткових легенд, головна мета яких — задоволення народної допитливості. Такими, наприклад, є легенди про походження глитаїв, про людський вік, про людину й дятла, про верховенство мужчини в сім'ї та інші.

Народ стільки бачив і бачить горя від глитаїв, що відмовив їм навіть у походженні від людей. Коли Бог помітив, — розповідає легенда, записана в Стародубському повіті, — що найстарший янгол Його замислив Його усунути, аби прибрати до рук володарювання усім світом («щоб у свої руки віжки взяти»), то передовсім повисмикував тому пір'я з крил, забрав у нього весь Свій одяг, заростив усього його шерстю, увінчав голову рогами, причепив ззаду хвоста та й зіпхнув із неба в пекло. Коли скинутий янгол туди котився (а дорога та, мабуть, була вибоїста), хвіст у нього відвалився, впав на землю й породив глитаїв, а чорт став, таким чином, куцим.

Створив Господь людину, — розповідає легенда, записана в Куп'янському повіті, — і призначив їй жити на землі всього лиш тридцять літ; створив і звірів, і призначив і їм вік: віслюку, верблюду й собаці — також по тридцять років. Людина жила собі на землі, розкошувала й нічого не робила, тільки знай тужила, що Бог призначив їй короткий вік. Пожив, пожив віслюк та й каже: «Як оце мені мучитися всі тридцять літ у праці та в горі — не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу, щоб зменшив мені віку». Бог зняв з віслюка десять років і думає: кому їх віддати? Раптом з'являється людина й просить додати віку. Бог зняв з віслюка десять років і віддав їх людині. Отож, виходить, після тридцяти років людина живе вже ослячий вік. Пожив собі, пожив і верблюд та й каже: «Кепсько жити! Все тягаєш та тягаєш на собі, нема спокою ніколи! Не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу зменшити мені віку». Бог зняв і з верблюда десять років і думає: куди їх діти? Коли приходить людина й каже: «Я на землі не живу, а пишаюсь, мов квітка. Нічого не роблю, всі звірі слухають мене, птахи втішають співами. Одне тільки горе: лишилось мало жити!» Бог і верблюдових десять років віддав людині. Виходить, після сорока років людина живе вже верблюдячий вік.

Пожив, пожив собака й каже: «Погано на світі жити! Оце як мені на холоді й з голоду пропадати, та горлянку дерти, та побої зносити — не хочу більше жити: піду до Бога й попрошу збавити віку». Бог і з собаки зняв десять років і думає: куди їх діти? Коли тут знову приходить людина й голосить-приказує: «І жити мені є де, й ходити є в чому, і їсти можу, що лиш схочу, і над звірями й птахами верховоджу, вік лише мій короткий!» Бог і собачі десять років віддав їй. Таким чином, після п'ятдесяти років людина живе вже вік собачий.

Діти не ходять до року ще з часів Адама і Єви — і ось з якої причини. Коли у Єви народився син, Бог явився до неї в образі Дідка і звелів перекинути дитину через ворота. Єві шкода стало рідне дитя, і вона не послухалася Божого веління. «Ну, то й носися тоді з ним!» — каже їй Дідок. І ось звідтоді до року діти не ходять (Чернігівська губернія).

За зовнішнім виглядом перші люди були схожі на нинішніх циган, які й нині живуть так, як жили люди «з початку світу» (Старобільський повіт). Обриси деяких частин людського тіла набули нинішнього свого вигляду вже пізніше, як свідчить про те записана в Острозькому повіті легенда «Людина й дятел». Давніше, коли почали дятли на світі плодитись, вивів дятел дітей і схотів охрестити їх. Літав він, літав — ніде не може знайти кумів. Між тим, діти вже стали великими, а все нехрещені. Стрибає він якось по дереву, дивиться — біжить старий голодний лис. Дятел і каже йому: «Може, ти похрестив би у мене дітей?» — «Добре, похрустаю», — каже лис, зрадівши, бо йому дуже вже хотілося їсти. А дятел водиться в дуплі, а не на гілках. Ось він привів лиса до того дерева, де були його діти. Поліз дятел у дупло і давай викидати звідти дітей своїх, а лис собі хрустає їх. Повикидав дятел усіх дітей та питає: «А що — похрестив?» — «Похрустав», — відповідає лис. — «Ну, так подавай їх сюди!» — «Та я ж їх похрустав: ти ж просив, щоб я похрустав, я й похрустав». Дятел бачить, що немає дітей, полетів і вилетів на шлях. Раптом дивиться — везе селянин глину. Дятел не знає, що з собою робити. І от з горя сів волові на голову і ну довбати тому лоба. Чоловік торох сокирою, щоб убити дятла, та так і розрубав голову волові. Дятел полетів і влетів у хату до того чоловіка. Дивиться — в колисці лежить дитина. Сів він на дитину і заходився їй довбати лоба. Побачила це мати, вхопила «мняло» й хотіла було вдарити дятла, та вбила свою дитину. Давай тоді вона ганятися за дятлом, спіймала його й хотіла було зарізати. «Ні, дочекаюся чоловіка», — завагалася вона. Посадила дятла під глечик, а сама сіла і залилася сльозами. Приходить чоловік. Вона показала йому на вбиту дитину і розповіла, як було діло. «Давай, — каже вона, — вб'ємо дятла!» — «Е, ні! — заперечив чоловік. — Я через нього вола вбив! Давай хутчій масла: намаслимо його гарненько, і я його проковтну живого!» Проковтнув. Як почав у нього всередині дятел пурхати, як почав там длубатися! Нарешті, знайшов відому дірочку й виглядає звідти. А мужик кричить — не зна де й приткнути себе! Жінка й каже: «Ставай навкарачки, а я подивлюсь, чи далеко він?» Став чоловік навкарачки, а вона як угледіла голову дятла, відразу ж за сокиру й хотіла зарубати його. Цьоп сокирою! Розрубала чоловікові зад; дятел щасливо випурхнув і вилетів собі у вікно, а в людини з того часу став зад роздвоєний.

Становище жінки в українській родині — вкрай незавидне. Дівчина й сестра в народних піснях оповиті високим поетичним серпанком. Але картина різко змінюється з виходом дівчини заміж. Без згоди чоловіка, часто дуже деспотичного і брутального, вона рішуче нічим не може порядкувати самостійно в домі, навіть продати для своїх потреб десяток яєць або курку. В суспільстві тим паче не має вона ніякої сили і ніякого значення. її вважають істотою нижчого гатунку, ніж мужчина. «Жінка — не чоловік, а баба, і бабський у неї розум», — кажуть у Старобільському повіті.

Трохи кращим є становище літньої жінки: їй принаймні підвладні молодші члени родини — діти, невістки та онуки. Але мати дуже часто в цьому випадку надуживає своєю владою, що є однією з головних причин родинних чвар. Жінки працюють, не покладаючи рук, від зорі до зорі — і в цьому, втім, самі ж винні, як свідчить про це наступна легенда, записана в Новоград-Волинському повіті.

Колись людям (йдеться про селян) було дуже погано жити на світі, гірше, ніж нині, особливо через безперервну працю: тільки й життя, що увесь час працювали, не перестаючи ні на хвилину. Ось почали чоловіки мізкувати, як би так вчинити, щоб хоч трохи поменшало в них роботи, і щоб хоч коли-не-коли мати вільну часину для відпочинку. Міркували вони, міркували, радились-радились та й дійшли такого рішення: «Звернемося, — кажуть, — з проханням до Бога, нехай він зглянеться над нами — поверне якось на інший лад наше життя, щоб у нас хоч трохи поменшало непереробної праці». Стали по тому радитися, ким би переказати все те Богові? — «Слід, — кажуть, — пошукати серед птахів, між ними вибрати надійного посланця. Але кого ж саме?» Один селянин та й радить: «Пошлемо, люди добрі, сокола-винозора! Він найбільш підхожий для нас птах: очі в нього зіркі, крила бистрі — полетить на саме небо до Бога й повідає Йому про наше гірке лихо — життя-буття!..» — «Чудова порада! Чудова! — почулося звідусіль. — Виберемо сокола, — слушне діло!» Все, таким чином, залагодилося, як слід. Та раптом жінки про щось пошепталися між собою, та як зчинять ґвалт: «Ні! Ні! Не згодні! Ми не хочемо посилати сокола! Посилайте його, коли хочете, від себе, від чоловічої громади, а ми, жінки, підшукаємо когось іншого!» — «Чому ж так?» — питають чоловіки. — «А тому, — відповідають жінки, — що ми вже знаємо, як у таких випадках справи робляться — тут без попередньої змови не обійдеться. Одне те, що сокіл до вас, чоловіків, більше горнеться, до нашого ж баб'ячого горя йому й байдуже. А друге — ви йому про себе більше нарозповідаєте, то він вашу руку й більше тягтиме перед Богом і не однаково говоритиме правду про жінок і про чоловіків. Сюди повернеться — і тут крутитиме: вам перекаже всю Божу ласку, а від нас багато й утаїть.

А звідки знати — може, Бог до нас, жіноцтва, був і милосерднішим, ніж до вас, чоловіків?.. Одне слово, ми не хочемо посилати сокола!» — «Ну, тоді, може, нехай буде так, — кажуть чоловіки. — Ми пошлемо сокола, а ви — соколиху: бо вона теж жінка — отже, вас вона не обдурить». — «Не хочемо посилати й соколиху, — запротестували жінки. — Вона боятиметься сокола й не насмілиться перечити йому перед Богом. Вік їй так памороки заб'є, іде дію вийде боз- на по-якому. Нас все одно і в такому разі обшахрують. А найкраще нехай буде так: не зачіпайте ви нас, і ми вас не зачепимо; посилайте ви собі сокола чи кого іншого, а ми від себе когось відрядимо до Бога, хто нам самим більше сподобається». — «Гаразд! — кажуть чоловіки. — Коли так, то й нехай буде так! Та тільки дивіться: як часом надто вже перемудруєте і вам з вашими витівками доведеться програти діло, щоб потім не нарікали на нас!» Домовившись на цьому, порозходились.

Чим же тільки все це скінчилося? Чоловіча громада таки послала сокола, якнайсуворіше йому наказавши, щоб він про самих лиш чоловіків дбав, а про жіноцтво аби й не згадував навіть — про них, мовляв, вже інший хтось доповість Богу. Сокіл швидесенько упорався — злітав на небо й приніс таку відповідь від Бога, що Бог, мовляв, зглянувшись на прохання чоловіків, зменшує їм дещо роботу й клопотів. Отак і мала користь собі та полегшення чоловіча громада. А жінки от якої користі добули собі своїми хитрощами та мудрощами. Порадившись між собою, надумались вони послати до Бога сову. Вони ж то, зрозуміло, хотіли як краще, а сталось так, що з того совиного посланства нічогісінько не вийшло, тому що хоч сова, може, й дуже була прихильною до жінок і, можливо, рада була зробити зі свого боку добру послугу, та все лихо в тому, що вона ніяк не могла долетіти до Бога. Звечора ото зніметься й полетить. Летить, летить угору — цілу ніч летить без передиху. А тільки-но зачне зоря займатися — кінець її мандрівці: починає її мало-помалу сон знемагати. Нарешті, вона — пуць на землю, та й спить собі. Така вже в неї природа, що як тільки надходить день, вона неодмінно мусить спати. Надвечір знову підхопиться, знову летить на небо цілісіньку ніч, та тільки що з того? Скільки б вона не пролітала за ніч, все так і пропадає ні за що ні про що: знову вранці впаде на те ж місце, з якого ввечері піднялася. Так сова ніколи й не могла донести до Бога вістей про гірке жіноче життя, і вони й по сю пору не дочекалися до себе милосердя Божого. От чому чоловіки хоча й дуже зайняті і багато працюють, а все ж коли-не-коли трапляється їм така година, що бувають вони без роботи і відпочинуть як СЯД А жінки ніколи не знають спокійної хвилини — Все, знай, товчуться та товчуться: зроблять одне, дивись — інше наспіло; справляться з цим, а там уже за щось нове треба братися, — і нема кінця їхнім клопотам. То вже хто його знає — чи самі жінки так себе привчили, чи що, та тільки справді ніколи не побачите, щоб жінка була без діла. От уже наче все поробить, нема, мабуть, більше ніякісінької роботи, вона знай длубається біля чого-небудь: там, гляди, припічок підмазує чи пір’я дере, а однак не гуляє; коли ж нема справжнього діла, то хоч по хаті вештається, наче щось робить: підійде до мисника, попереставляє з місця на місце глечики або щось пересипле з однієї миски до іншої. А там підійде до столу та хліб з одного місця на інше пересуне. І так ото ніколи не переводяться у жінок справи та клопоти. А хто в тому винен?..






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.