Лубнам 1020 років (64412)

Посмотреть архив целиком


Рідному місту - 1020 років


Лубни - місто обласного підпорядкування орденоносної Полтавщини, районний центр. Воно постає перед вами серед мальовничих краєвидів. Із півночі до нього підступають ліси з пам'яткою природи - Мгарською дачею.

З півдня - дивовижні у своїй красі гаї та розгонисті колгоспні луки. На захід - безмежний степ, який рясніє багатими врожаями жита й пшениці, цукрових буряків і картоплі. Ніби вплітаються в ті ліси та степ широкі стрічки доріг до Полтави і Харкова, Києва і Черкас...

А на сході височить шістдесятиметровий мис, що омивається тихоплинною Сулою, притокою могутнього Дніпра. Це Верхній Вал, археологічна пам'ятка. Саме тут тисячу років тому й виникло місто, коли 988 року київський князь Володимир, влаштовуючи Посульську оборонну лінію, "повелів ставити городи..."

Який обшир відкривається звідси! За десятки кілометрів ясної днини русичам було видно нападників, і ті діставали належну відсіч. Пригадаймо рядки зі "Слова о полку Ігоревім":


Коні іржуть за Сулою,

Гримить слава у Києві...


Та було й лихоліття, коли через князівські усобиці хазяйнували на лівобережному Подніпров'ї спочатку половці, потім ординці. І надовго ставало воно Диким полем... А з часом тут почали панувати магнати Вишневецькі, обравши своїм "мястом столичним" Лубни.

Згадаймо ж сьогодні славного Северина Наливайка, що під Лубнами, в урочищі Солониці, 1596 року з повстанцями-козаками дав бій багаточисельному війську польського гетьмана.

Згадаймо керівників селянсько-козацьких повстань Богдана Кизиму, Якова Острянина, Павла Павлюка та інших звитяжців, які гнали ката українського народу Ярему Вишневецького не тільки з цих земель, а й з усього Лівобережжя.

Ген-ген височить над Сулою Лубенський Мгарський монастир (пам'ятка архітектури XVII століття). Там бував антиуніатський діяч Ісайя Копинський, і звідти йшли до Росії посланці з проханням про возз'єднання двох братніх народів.

Стоїш на цьому мисові, де збереглися рештки давньоруських оборонних укріплень, і мимоволі напрошуються слова з нової пісні сучасних бандуристів:


На Верхньому Валу поглянемо

довкола -

Удалеч за Сулу й на місто трудове. Лубенський Верхній Вал стоїть

високочоло,

І Київська в нім Русь, і день новий

живе.


Багато вікопомних і цікавих подій відбулося, перш ніж настав цей новий день. Бували на лубенській землі декабристи С. Муравйов-Апостол і Ф. Вадковський. Завдавала клопоту царським сатрапам утворена під керівництвом групи РСДРП у 1905 році Лубенська республіка.

Саме тоді тут побачила світ перша в Царській Росії газета українською мовою "Хлібороб". А в 1917 році в Лубнах виникла одна з перших на Україні Рада робітничих і солдатських депутатів і діяла більшовицька організація, яку очолював Микола Ворошилов.

Пройдімось неквапом зеленими вулицями, прислухаючись до розміреного биття пульсу стародавнього й такого молодого міста. Молодіє воно на очах. Молодіє новими вулицями й майданами, висотними будинками і цілими кварталами.

Важко зараз повірити, що були тут руїни й згарища, коли 1943 року фашисти, втікаючи під натиском Радянської Армії, хотіли залишити по собі на довгі роки пустельну землю. Та давно вже загоїлися рани війни.

Часто можна бачити у Дитячому парку загони школярів з квітами та червоними полотнищами. Це сьогоднішня юнь прийшла присягтися на вірність справі батьків біля пам'ятника відважним піонерам-героям Толі Буценку, Борі Гайдаю, Вані Сацькому.

Приємно ходити таким містом, милуватися його парками й новобудовами. Прислухаймось же до трудового ритму його підприємств, адже Лубни посідають третє місце на Полтавщині за своїм промислово-економічним потенціалом і кількістю населення.

Давні традиції має хіміко-фармацевтичний завод. Ще 1707 року Петро І заснував у місті першу на Україні Польову аптеку.

Відтоді збирання дикорослих лікарських рослин, вирощування цілющих культур, дослідження й перетворення їх у ліки стали єдиним комплексом - галуззю, яка невпинно розвивається.

Зараз тут діє Українська зональна дослідна станція лікарських рослин, а спеціалізується на їх вирощуванні місцевий радгосп "Дружба". Хімфармзавод виробляє майже шістдесят препаратів, із яких півтора десятка виготовляються у нашій країні тільки в Лубнах.

Марка лубенських підприємств відома сьогодні в сімдесяти країнах. Верстати підвищеної точності для шліфування колінвалів до двигунів внутрішнього згоряння виготовляє завод "Комуна".

Завод лічильних машин спеціалізується на випуску пристроїв циклового програмного керування роботами-маніпуляторами, а завод "Комсомолець" - млиново-елеваторного обладнання.

В місті також виготовляють меблі, шиють одяг, тчуть багатоколірні жакардові ковдри, ремонтують двигуни для тракторів, роблять спеціальні машини для лісового господарства всієї країни, провадять ремонт землерийної техніки для механізаторів, які будують залізниці в південних районах СНД.

Окремо скажемо про встановлення двох пам'ятників на честь 1000-ліття Лубен - засновникам і захисникам міста періоду Київської Русі; це високомистецькі твори, у роки підготовки до ювілею лубенці виявили справжній патріотизм, адже вони усвідомлювали, що а Лубнами тісно пов'язано чимало героїчних і трагічних сторінок: історії України, і пам'ять про це має бути вічною.

На цій землі народилося 16 Героїв Радянського Союзу; серед видатних діячів мирних професій - Герої Соціалістичної Праці академік Академії медичних наук СРСР А. Ромоданов і залізничниця Є. Федоренко; доктор фізико-математичних наук І. Ляшко, доктор історичних наук археолог І. Шовкопляс, доктор хімічних наук Ю. Розум, дипломат С. Червоненко, композитор Б. Підгорецький, народний артист республіки П. Сергієнко, перша радянська чемпіонка світу з шахів Л. Руденко.

Відвідавши краєзнавчий музей, можна дізнатися багато цікавого про перебування чи проживання в цьому благодатному краї О. Пушкіна й Т. Шевченка, О. Афанасьєва-Чужбинського і Є. Гребінки, Шолом-Алейхема і П. Капельгородського, С. Васильківського, Г. Нарбута, О. Донченка, Л. Первомайського, П. Усенка, В. Симоненка, П. Артеменка... Духовна щедрість людей, краса навколишньої природи завжди надихала професійних та самодіяльних художників на створення оригінальних полотен, що демонструються нині в галереї образотворчого мистецтва.

А кому поталанить побувати на традиційному конкурсі "Поетична весна" чи на республіканському святі "Художня весна", той назавжди збереже спомин про високу майстерність та масовість народної творчості у цьому районі.

Звичайне місто на славнозвісній Полтавщині. Звичайне і водночас самобутнє, неповторне, де зримо переплелися сучасне з минулим. Побувавши тут, ви відчуєте і подих тисячолітньої давнини, і націленість у прийдешнє - квітуче, щасливе.

У місті було багато гостей із усіх-усюд - Києва, Москви, Львова, Ленінграду, Полтави, Ростова, з Далекого Сходу, республік середньої Азії та Кавказу, серед яких колишні воїни-захисники й визволителі Лубенщини від німецько-фашистських загарбників. Відтоді і пішла традиція кожного року у другі суботу та неділю вересня проводити в Лубнах день міста.

У тісному зв’язку з освітянами працює літературне об’єднання при редакції газети „Лубенщина". Після О. Донченка його очолювала Н. Хоменко, а понад тридцять останніх років П. Лубенський, які стали членами Спілки письменників по війні.

Чимало тих, чиї твори обговорювалися на зборах літоб'єднання, стало професійними літераторами, а В. Малика; ще й удостоєно звання лауреата республіканської премії ім. Лесі Українки, його історичні повісті і романи видано сімома мовами.

Найвизначнішим письменником - вихідцем із Лубенщини став В. Симоненко (народився в с. Біївці де є його хата-музей). Його творчість і доля відомі нині у всьому світі.

Здавна славилися лубенці пісенністю. Не дарма тут від початку ХІХ ст. записували народні пісні М. Цертелєв, В. Милорадович, О. Кононенко.

1895 р. в місті організував хор лубенець, композитор Б. Підгорецький, а в 20-х роках те ж зробив хоровий диригент і композитор Г. Давидовський.

У 40-х роках перші виходи на самодіяльну сцену зробила учениця залізничної школи Діана Петриненко - в майбутньому знаменита українська співачка. У 50-х роках минулого століття популярними були пісні, влаштовуванні на Лисій Горі.

Побувавши в ювілейні дні в Лубнах, відомий співак, народний артист СРСР Д.М. Гнатюк дав таке інтерв’ю: „Це щастя тепер - жити в невеликому місті. А Лубни особливо вирізняються - цікаві, затишні, я сказав би - якісь хатні своєю домашністю. Народ веселий. Як голова республіканського музичного товариства я проводив чимало свят.

Але дуже сподобалось у Лубнах. Який хор зібрався, які фольклорні колективи! Це поспіхом не робиться, видно, що у вас народна пісня, творчість узагалі в пошані. Аби скрізь так - не було б подекуди занепаду культури”.

Вірі Сергіївні Роїк - 97!


Рушники, народжені із болю,

З радості і тихої журби.

Вишивала не рушник, а долю

Сива жінка пізньої пори.

Данило Кононенко.


Справді, вся її доля лягла квітами на полотні. Це ж треба так вміти любити світ, людей і саме життя, щоб відчувати його через призму квіткового бачення, поєднувати тоненькими кольоровими квіточками сьогоднішній і завтрашній день, одним словом, творити прекрасну мить для нащадків.

Віра Сергіївна Роїк - це надзвичайна людина, яка зуміла через все нелегке і, далеко непросте життя, пронести віру у людей, у те, що добро, краса і жіноча мудрість тримають на собі світ, роблять його щедрим на любов.

Вона народилася 25 квітня 1911 року в Лубнах у сім’ї освічених людей. Батьки Віри Сергіївни приятелювали з такими відомими особами як Антоном Макаренком, Панасом Мирним і Володимиром Короленком. Змалечку була дуже непосидючою дитиною.

Через це її часто сварив тато. Але незважаючи на це, Віра ще з дитинства захопилася вишиванням, що стало справою всього життя.

Навчалася вона у Полтавській Маріїнській гімназії та балетній студії, на робітфаці Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва.

У роки війни Віра Сергіївна отримала тяжку контузію і довгий час не могла вставати з ліжка. Проте за цей час у неї не зламалася сила волі і поводила себе мужньо.

У 1944 році її сім’я переїхала до Ставропольського краю, де Віра знову береться за вишивання, а також відчуває прилив життєвої сили.

І знову далека дорога... На цей раз доля закинула Віру Сергіївну до Сімферополя. Тут розправили крила її найкращі рушники і полинули по всьому світові дарувати радість, любов і вчити прекрасного.

Пізніше Віра Сергіївна закінчує річні курси з вишивки, крою та шиття у художньому навчальному комбінаті у Москві, працює в середніх школах міста, а потім стає методистом образотворчого і декоративно - прикладного мистецтва у Будинку народної творчості та художньої самодіяльності профспілок.

Як здібний організатор, талановитий педагог і художник Віра Роїк створила музей декоративного мистецтва народних умільців і салон живопису самодіяльних художників в Криму, а також школу української народної вишивки.

У 2003 році вона написала книгу про своє життя і творчість, а саме: “Мелодії на полотні. Спогади. Вишивки. Відгуки".

Віра Роїк - це майстриня народної творчості України, заслужена художниця АР Крим, член Національної спілки художників СРСР, почесний член товариства вчених Криму й Товариства “Просвіта" ім. Т.Г. Шевченка, лауреат Асоціації національних товариств і общин народів Криму та Республіканського фонду культури, лауреат Державної премії АР Крим, Почесний член Лубенського земляцтва, лауреат премії ім. В.Г. Короленка, Почесний громадянин міст Лубен і Кобеляк.

Її відзначено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня “За примноження добра на землі", орденом “Святої Варвари-великомучениці”, багатьма медалями, дипломами, грамотами, а також найвищою нагородою - звання Героя України.

Зараз Віра Сергіївна проживає в місті Сімферополь, де до сьогодні мешкає там зі своєю великою, проте дружньою сім’єю. А також творить неоціненні шедеври, які поповнюють скриньку духовності нашої України.


Пісня про Лубни

В старих Лубнах похмура осінь

І дощ холодний накрапає за вікном

Пожовклі сквери ще сонця просять

Та тільки осінь їх не балує теплом.

Приспів

Я тут живу і тут мій дім

Над Нижнім Валом пеленою сивий дим

І крізь століття дзвони б’ють із давнини

Тече Сула, стоять Лубни.

Посольський край, земля чарівна

Ніким не випите цілюще джерело

Похилі верби, рясна калина

І тут ще грає і привітність, і тепло.

І тільки ніч здіймає крила,

Як перші зорі запалають ліхтарі

Буденна втома, вдихнути б сили

Малечий гомін стихне в кожному дворі.

Який вже день пливе Сулою

Тисячолітнє місто в золоті дібров.

Твої сивини завжди красою,

Бо це історія і гордість, і любов.

Олег Приймак



Висновок


Під час виконання літературно-краєзнавчої практики, яка включає два етапи було досліджено: на першому етапі життя і творчість І.П. Котляревського, який проживав у Полтаві; на другому етапі я вивчив історичне минуле свого рідного міста Лубни, що на Полтавщині.

Багато цінного матеріалу я почерпнув з експонатів літературно-меморіального музею І.П. Котляревського та із розповіді працівника музею. А також побував на садибі І.П. Котляревського, яка була відтворена з за ескізом Т.Г. Шевченка у 1969 році з нагоди 200-літнього ювілею поста, що справило на мене не абияке враження.

На другому етапі практики я знайомився з історичним минулим свого рідного міста, якому у цьому році виповнюється 1020 років. Тому у своєму звіті розповів про визначних людей, що проживали тут. Це, зокрема, Віра Сергіївна Роїк, якій виповнилося 97 років, майстриня вишивок, Василь Симоненко, відомий поет. Описав, як з Лубенщиною пов’язане ім’я Т. Шевченка.

Вважаю, що практика принесла велику користь мені, як студенту філологічного факультету, бо збагатила мій багаж знань з літератури і історії рідного краю.

Це те, що я знаю з літератури про І.П. Котляревського.

А в перший день практики ми відвідали літературно-меморіальний музей І.П. Котляревського.

В історичному центрі Полтави зберігся чи не єдиний в місті житловий особняк початку ХІХ століття. За переказами, дім належав відомому поетові і драматургові, авторові “Оди на рабство”, комедії “Ябеда", вірша на честь відкриття монумента Слави в Полтаві В.В. Комуністу.

28 вересня 1952 року тут був відкритий Полтавський літературно-меморіальний музей І.П. Котляревського.

Музейна збірка налічує більше 7000 експонатів. Тут зберігається рукописний архів І.П. Котляревського, його особисті речі, чисельна колекція прижиттєвих і пізніших видань творів письменника.

Експозиція розташована у семи залах, один з яких виставковий. У чотирьох залах зібрані матеріали про життєвий і творчий шлях І.П. Котляревського, два наступних розповідають про вшанування пам’яті поета.

Документи, книги, твори образотворчого мистецтва, предмети старовини відтворюють дитячі та юнацькі роки славетного полтавця, участь у російсько-турецькій війні 1806 р., Вітчизняній війні 1812 р. Висвітлена службова діяльність на посаді наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян та піклувальника Полтавських благодійних закладів, а також зв’язки з декабристами та відомими діячами культури.

Є зал, який присвячено історії створення і виходу у світ поеми “Енеїда" та експонується унікальне видання 1798 р., здійснено коштом мецената М. Парнури.

У третьому залі розповідається про театральну і драматургічну діяльність І.П. Котляревського, представлені перші видання його п’єс, афіші, запрошення, фото театральних труп та окремих виконавців.

У виставковій залі музею щомісяця проходять виставки творчого доробку сучасних полтавських митців, творчої молоді, цікаві матеріали з приватних колекцій.



Література


1. П.К. Волинський. Іван Котляревський. Життя і творчість. Держлітвидав України, вид. І. К., 1951, вид.2, К., 1955.

2. Є.П. Кирилюк І.П. Котляревський і його значення в історії української літератури. Передмова до 2 тома Повного зібрання творів І.П. Котляревський, В-во АН УРСР, К., 1953.

3. І.І. Пільгук. Життя і творчість І.П. Котляревського. Стенограма публічної лекції, К., 1954.

4. Б.С. Ванцак, В.М. Козюра. Рідний край. м. Лубни, 1993.

5. Л.А. Банкова, Т.М. Дяченко, Т.С. Мошнікова. Лубенський краєзнавчий музей. Харків, “Прапор", 1991.

6. Б.С. Ванцак. Лубни: фотоальбом. Київ, “мистецтво", 1985.

7. Ольга Рось “В.С. Роїк - 97! ”, газета “Лубенські краяни №16 (24), 2008 рік.

8. В. Козюра, І. Козюра “Лубни провінційні", газета “Лубенські краяни №14 (22), 2008 рік.

9. Ф. Барабаш “Спогад про В. Симоненка”. “Лубенські краяни №2 (10) 2008 рік.




Случайные файлы

Файл
94373.rtf
169381.rtf
20335-1.rtf
104076.rtf
71866.rtf